20 травня Україна відзначила День пам'яті жертв політичних репресій. У селищі Ломівці (нині територія обласного центру), де Олесь Гончар розпочинав свій шлях у літературу, у роки війни активно діяло антигітлерівське підпілля організації українських націоналістів

Хоч вважався і не судимим …

Про це свідчать матеріали одного судового процесу, що відбувався в 1981 році у Дніпропетровському обласному суді, які, на жаль, і дотепер не

мають широкого розголосу. Незважаючи на те, що про стихійний рух антирадянського опору у краї написано, здавалося б, чимало. І про відомий резонансний «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська», за причетність до написання якого та розповсюдження його та іншої «антирадянської» літератури молодий дніпропетровський поет Іван Сокульський та його патріотичний однодумець новомосковський робітник Микола Кульчинський одержали терміни ув’язнення; і про патріота-звитяжця з Амур-Нижньодніпровського району обласного центру Василя Макуха, який у 60-х привселюдно себе спалив на столичному Хрещатику на знак протесту проти системи русифікації, що нищила все українське; і про переслідування творчої молоді органами КДБ…
Хоч із 1985-го й розпочнеться горбачовська перебудова, але радянські суди ще діяли активно, «викорчовуючи» все, що не поміщалося в прокрустовому ложі компартійного режиму. Тоді й судили інженера-електромеханіка Ломівської водопровідної станції 54-річного Григорія Нечипоренка, «ударника комуністичної праці» і просто добросовісну трудящу людину, про яку ніхто з робітників нічого поганого сказати не міг. Ми цитуємо рядки вироку по його справі, яка зберігається в СБУ Дніпропетровській області, кримінальна справа П-7602, аркуш 72-89, 535, 601-602, кримінальна справа П-25298 у трьох томах:
«Підсудний Нечипоренко Григорій Фокович, проживаючи у селищі Орутукан Магаданської області, а потім у місті Дніпропетровську, на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань, що виникли внаслідок небажання правильно сприймати радянську дійсність і під впливом систематичного прослуховування наклепницьких передач закордонних антирадянських радіостанцій, з метою підриву та ослаблення Радянської влади систематично виготовляв та розповсюджував антирадянську, націоналістичну літературу, в якій містяться наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад». І далі йде довгий перелік цих діянь, серед яких навіть особисті щоденникові записи, дбайливо зібрані з 1952 по 1980 рік. Не говорячи вже про листи до газети «Літературна Україна», журналу «Дніпро», українських письменників і навіть до Голови Президії Верховної Ради УРСР, які, хоч і маскувався під псевдонімами Рогач, Канюка, Бойко, відразу переадресовувалися до всевидющого Комітету державної безпеки Радянського Союзу.
«…Підсудний зводить наклеп на братерські стосунки народів СРСР, намагається довести, що Радянський Союз начебто тюрма народів, називає його імперією і висловлює впевненість в тому, що він та його однодумці подбають про своє «звільнення», зводячи наклеп на політику Радянського уряду, на радянську демократію, на умови життя радянських людей, стверджує, що в Радянському Союзі нібито існує свавілля, проводяться криваві репресії, що в нашій країні начебто «розтоптані права людини»; зводячи наклеп на зовнішню політику Радянського уряду, на дружні братерські стосунки між соціалістичними державами, допомогу соціалістичних країн у 1968 році Чехословацькій соціалістичній республіці називає «окупацією»; стверджує, що начебто Радянський уряд знищував свій народ, що на Україні вже не чути української мови, що Україна поневолена, а за роки Радянської влади ніяких змін в нашій країні не відбулося, життя радянських людей нічим не відрізняється від часів царизму…» - весь текст судового вироку, який ллється, помітьмо, суцільним потоком – одним реченням, буквально рясніє подібними звинуваченнями, щодо яких з позиції нинішнього часу так і хочеться заперечити «а що ж тут не так?». Але тоді – ця правда кваліфікувалася як нечуваний злочин.
Жодне пред’явлене звинувачення дніпропетровський патріот тоді не визнав. Проте це не завадило слугам тодішної Феміди призначити для невпокореного українського патріота сім років позбавлення волі у виправній трудовій колонії суворого режиму із засланням строком на п’ять років. При цьому підкреслювалося, що «Нечипоренко вважається раніше не судимим». Що за такими словами стоїть, стало відомо лише тепер.

«При фашистах ми клеїли листівки проти зайд, але чужинці нас не чіпали, а прийшли радянські - відразу розправилися»

Як розповідав Григорій Нечипоренко, у селищі Ломівці сформувалося досить згуртоване підпілля Організації українських націоналістів, що водночас боролася і проти німецької окупації, і проти радянської. Щоправда, для націоналістів у Дніпропетровську з початком війни питання так двояко не стояло. Вони все ж всіма шляхами боролися насамперед проти гітлерівців. Зокрема, Григорій Нечипоренко, який цю діяльність розпочав ще 14-річним, наголошував, що вони розклеювали листівки, де закликали нашу молодь уникати відправлення на роботи до Німеччини, але фашисти нікого не чіпали. Коли ж прийшли радянські – відразу розправилися. 24 жовтня 1944 року його, 17-річного студента-першокурсника гірничого інституту Дніпропетровська, як члена ОУН, арештували разом ще з 16 однодумцями, серед яких - керівник підпілля, студентка металургійного інституту Варвара Зозуля, директор середньої школи № 90 Молодик Микола Васильович та вчителі Бороніченко Зіновій Олексійович та Сердюк Мефодій Степанович. Зрештою, засудили до позбавлення волі дев’ятьох, інші шестеро були звільнені за недоведеністю звинувачення. Усі вони мешкали у Ломівці та сусідніх Березанівці, Єлизавето-Кам’янці, Сугаківці.
Отож за вироком Григорій Нечипоренко отримав 20 років каторжних робіт, з яких відбув 12 на крайній півночі Магаданської області на теренах Росії. Відбути повний термін завадила хрущовська відлига – ухвалою Верховного Суду СРСР № 3Н-4901/47 від 27 жовтня 1956 року вирок Військового Трибуналу військ НКВС Дніпропетровської області від 22–23 лютого 1945 року відмінено на підставі знову відкритих обставин і справа на усіх засуджених припинена за недоведеністю пред’явленого звинувачення. Саме тому він і «вважався несудимим». Проте не може не вражати, що переважно зовсім юними підпільниками займався не звичайний суд, а військовий трибунал.
Повернувшись до рідного Дніпропетровська, Григорій Нечипоренко у 1963 році, коли мав за плечима вже 36, закінчує, нарешті, гірничий інститут. І весь час працює на Ломівській водовідній станції Дніпропетровського міського виробничого управління водоканалізаційного господарства електрослюсарем, майстром контрольно-вимірювальних приладів, старшим інженером-електромеханіком.
Лише десь за рік до своєї смерті наприкінці 2005-го він отримав статус учасника війни та інваліда 1-ї групи. Хоча, за великим рахунком, брав участь лише в одній війні – за Україну. У Дніпропетровську ж його вже стали називати останнім дисидентом, бо справді від 1981-го, коли отримував судовий вирок, а обласна компартійна газета «Зоря» буквально скаженіла від того, що «про страшний і проклятий українським народом буржуазний націоналізм нагадали матеріали судового процесу», звісно ж, процесу над Нечипоренком.
Так склалася доля нашого земляка, що справді потрапив під дві «відлиги». І відійшов у вічність, вважаючи, що омріяна ним незалежна українська Україна почала відбуватися. Пам’ятаймо, що наше право на свободу і незалежність Григорій Нечипоренко з однодумцями, попри нечувані тортури, намагалися обстоювати протягом усього свого життя.

Михайло РЯБЦЕВ,
член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, краєзнавець.