Додвоязикалися вже до того, що скоро в Україні вже не можна буде розмовляти державною мовою, бо на всіх телерадіоканалах тільки й чути мову сусіда-агресора. Дійшло вже до того, що людей, які розмовляють українською, називають бендерами і фашистами. Та й сам Путін, виправдовуючи свою агресію «проізньос»: «Мы пришли в Крым, чтобы защитить своих людей от фашистов». Чи все ж таки більше фашисти ті, що викрадають людей, б’ють і катують їх, зі зброєю захоплюють чужі території?

Нещодавно одна громадянка з Харкова дзвонить на Радіо-Fm: «Почему вы ущемляете мои права? Зачем вы отключили русские телеканалы? Я хочу слушать Россию». А про те, що Росія ще раніше відключила українські телерадіоканали в Криму, вона промовчала. Бідна, ти наша Україна, за що ж така ворожість? – адже ти їх прихистила та ще й годуєш. Той же Путін буде захищати «свой язык», а ми, навпаки, дозволяємо гнобити нашу мову. А ми мовчимо, бо толерантні ми, гостинні та ще й терплячі.
Сьогодні в окупованому Росією Криму українці, яким нікуди подітись, бо там їхнє житло, сім’ї, робота, змушені говорити російською, щоб не викликати агресію щодо себе. Переселенці ж з Росії, особливо з глибинки, ніколи не будуть вивчати українську мову. Я знаю сім’ю, яка ще 1939 року переселилися в Україну, - вони і досі не користуються мовою народу, на території якого проживають. Це повна зневага. В іншій державі такого б не було. А розплодили цю зневагу ми самі, дозволяючи керувати нами різним Царьовим, Єфремовим, Колесніченкам та іншим україноненависникам. Вони відкрито зневажають нашу мову. А тягнеться це ще за необачного прилучення України до Московського царства за часів Богдана Хмельницького: просили допомоги, а потрапили в рабство.
Пригадуються давні спогади людей, записані ще за царювання Петра I. Ведучи постійні загарбницькі війни, московські війська завжди ставали на постій в українських селах на повне утримання населення. Так ті московські вояки примушували господарів вирізувати домашню живність і годувати їх тільки м’ясною їжею, бо, бач, вони царські вояки, ще й кварту горілки щоб ставили. А якщо якийсь селянин скаржився начальству, то й піками кололи та ґвалтували дружин та дочок. Така-то була та хижа, завжди ненаситна орда, яка знову лізе на нашу землю, аби насититися. Лізе, бо українці не схотіли жити під постійним тиском Росії, яка впродовж усіх років незалежності негласно втручалася у виборчі процеси, підтримуючи і фінансуючи проросійськи налаштованих політиків і президентів. Тому й лихоманило Україну добряче всі ці роки.
А ще пригадуються перші роки незалежності. Думали, що тепер будемо жити заможно, бо сам Бог наділив нашу землю всіляким добром. По всіх теренах України були організовані курси української мови. Чиновники почали вивчати державну мову. Навіть Верховну Раду хотіли назвати народною. Та не так сталося. Не стала вона народною. А ті, що дорвались до влади, розділили між собою заводи та інше державне майно. В Україні творився безлад, - перейшли на купони, звичайні папірці, які друкували навіть обласні друкарні. Ціни піднялися в сотні разів. Скрізь були черги. Деякі підприємства отоварювали своїх працівників товарами взамін грошей, а більшість взагалі не платили. Але тоді вижили і вистояли без сепаратистів, бо у Росії тоді таких планів не було. Крім того, вона захотіла, а ми дозволили дислокацію Чорноморського флоту Росії у себе в Криму, відмовилися від ядерної зброї (176 ядерних боєголовок та 290 кг високозбаченого урану) під гарантії тієї ж Росії, США, Англії, які пообіцяли на випадок якоїсь агресії захищати Україну. І хто тоді міг подумати, що агресором буде сусід, який підписав ті гарантії, а тепер підступно захопив Крим та ще й цим не наситився – пішов на Донецьк, Луганськ…
Якщо в країнах Прибалтики з перших років відгородилися від Росії, навіть московські танки не допомогли, то в Україні відбувалося все навпаки - ніяк не можемо відірватися від «старшого брата». Тепер країни Прибалтики є членами Євросоюзу, НАТО. Вони захистили себе, свою мову, свою державу. Хоча в процентному співвідношенні там проживало більше росіян, ніж в Україні. І ніякої федералізації. Бо знали – не буде своєї мови, не буде нації. Не буде нації – не буде держави. А ми?

Леонід СІДАК, м. Підгородне, Дніпропетровська область.