Інколи спілкуюсь зі своїм двоюрідним братом, який проживає в Луганську, телефоном. Здається, ми на різних планетах зараз живемо, бо розуміння один одного стало зведене рівно до нуля. Він активний учасник так званих «ополченців» і кричить, що «мы будем стоять до конца! Нас никто не поставит на колени!». Набираюсь терпіння у розмові і намагаюся з’ясувати - якого ж «конца» вони хочуть? Чого, власне, домагаються, незаконно беручи до рук зброю? Навіщо так затято відмежовуються від України, чому на будинках державних установ вивісили прапори сусідньої держави Росії та міфічної ЛНР? Його пояснення завжди одні й ті ж: «эта власть нелегитимна, мы никогда их не признаем: фашисты, бендеровцы, а Янукович, хотя и вор был, но наш».
ПРОХАЮ його не спілкуватися штампами, якими часто з екрана телевізора говорять політики Єфремов, Чечетов на зразок того, що «нас не слышат, мы отстаиваем свою точку зрения» тощо… Та живою мовою пояснити, чим прагнегння і бажання мирно жити людей на Заході України відрізняються від бажань і сподівань на Сході він чи то не бажає, чи не в змозі це зробити. Хоча нестачею інтелекту ніколи не страждав, бо є депутатом міської ради.
Скрізь, відомо, люди хочуть жити пристойно, мати впевненість у завтрашньому дні. Жити без хабарництва, казнокрадства, тобто у правовій державі з пристойним рівнем життя.
Коли сьогодні відчуваєш таке непорозуміння з братом, мимоволі починаєш усвідомлювати – ось що таке інформаційна війна, коли день від дня торочать по телеканалах одне і те ж, зомбуючи людей… Тільки одні люди дивляться і слухають українські канали, а інші – чужі. Хтось, кому вигідний розбрат в Україні та братовбивча війна, уміло маніпулює людською свідомістю. Як наслідок, полягають на полях битв молоді, яким би ще жити і жити, «бандерівці», намагаючись привести до тями знавіснілих сепаратистів, жертв підступного забамбулення. Не минають кулі і одурених самозванців…
«Політики у владу приходять і зникають, а Україна повинна залишатись цілісною, недоторканою!», - вже вкотре намагаюсь пояснити своє бачення ситуації, що склалася в країні, братові в Донбасі. Не подобається ця влада, необхідно іти на вибори, обирати іншу, але не зі зброєю в руках доказувати свою «точку зрения». Жодна політична амбіція не варта людського життя, отих руйнувань, що зазнає зараз країна. Політичну кризу вирішують в цивілізованих державах, домовляючись, обираючи. А вбиваючи один одного, ми лише приводимо країну до руйнації, занепаду. Хіба це не ясно? Терпляче пояснюю це щоразу у розмові з рідною людиною, яка, вважаю, просто стала жертвою нав’язливої політичної, хитро сплетеної під сепаратистським «соусом» маячні.
Безперечно, хтось зараз добре заробляє на продажу бронежилетів, касок, іншої військової амуніції, а комусь труни, сльози, відчай, навіки втрачені надії… Тож чи варто піддаватися отому підступному зомбуванню і ставати жертвою політичних ігрищ у власну «республіку»? Так і країну можна втратити, чого доброго, бо «старший брат» аж руки від задоволення потирає, підливаючи звідусіль оливи в роздмуханий ним вогонь «меншому». Мріючи відтяти у нього, одуреного, окрім Криму, іще дещицю землі. Мій брат абсолютно заперечує допомогу з російської сторони так званим «ополченцям». Коли ж запитую, а звідки у них танки, гранатомети, міномети, ПЗРК, відповідає з викликом:
- А вы хотели, чтобы мы из рогаток стреляли? Мы вам отомстим, мы вам не простим! Мы скоро к вам придем, и у вас будет все разрушено!
Просто відчай наступає після такої відповіді. Розумієш, що нам допоможе тільки єдність та наш поміркований український глузд. Якщо, звичайно, від нього не відмовлятися та не танцювати затято зі «своим мнением» під чужу дудку.

Наталя ШИРОКА. Царичанський район,
Дніпропетровська область.