Поточний № 45 (1283)

17.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Естафета хлібодарів


26.04.2012

На Покровщині справу легендарного діда-аграрія, Героя України Івана Копичая продовжує його онук Іван Копичай

Цього року більшість колишніх колгоспів Покровщини Дніпропетровської області теж могла б урочисто відзначати вісімдесятилітній ювілей. Однак так склалося, що змінились суспільні цінності. Не стало колгоспів. Для одних - на жаль, для інших - на щастя. Та не втрачена історична спадщина хліборобства. Прикладом тому - родовід Копичаїв. Від прадіда до діда, від діда до онука передається хліборобська естафета аграріїв-керівників, які і колись, і зараз досить успішно ведуть своє ремесло. Прадід Василь Микитович був першим головою новоствореного колективного господарства «Незаможник», яке вже через рік перейменували у «Заможник». Потім ще очолював два колгоспи в різних селах. Схожа на прадідову й дідова, Івана Васильовича, біографія. Головував у різних селах. Останні тридцять п’ять літ очолював колгосп, а після реформ АПК - товариство «Дружба», де тепер продовжує хліборобську справу його тезка - онук вчений агроном Іван Васильович.

ВІД ДЖЕРЕЛ ДО ДЖЕРЕЛ
…У кабінеті розмова з наймолодшим у районі директором товариства Іваном Копичаєм чомусь не клеїлась, хоч йому було про що розповісти. А от коли виїхали в поле до врунистого пшеничного лану, який вабив око силою росту в порівнянні з деякими полями сусідів, в очах агронома загорілися іскорки:
– Бачте, це ми продовжуємо дідусеву технологію гарантованих врожаїв, – відразу почав пояснювати. – Південно-східна зона України надто ризикова для ефективного ведення землеробства. Тому дід, як і деякі сусіди-аграрії, почав активно освоювати парову систему обробітку землі. Ще коли я був студентом, він повчав, мовляв, зубри передову науку, та не забувай про споконвічне… Доказ тому – сьогоднішні сильні вруна після посушливої осені і суворої зими. Пшеничку ми сіяли переважно по парових площах. Весною щедро підживили. Сподіваюсь, матимемо непоганий урожай. Розповідають, що і в колгоспі прадіда Василя озимина вирощувалась тільки на парах.
– Прадід теж був агрономом?
– Ні. Ще за царської Росії мого прапрадіда Микиту за вільнодумство було вислано аж до

Казахстану. Там він і залишився. Його син, мій прадід, із сім’єю повернувся в Україну до села Катеринівки. У двадцятих роках, аби вижити, працював копачем криниць. Причому навчився майже безпомилково визначати, де саме шукати підземні джерела. Зібрав трохи грошей і купив собі кобилу, придбав деякий реманент і почав одноосібно займатись землеробством. Коли ж почалась колективізація, в селі створили колгосп «Незаможник», першим головою якого одноголосно обрали авторитетного тоді копача криниць - прадіда Василя. Вже через рік тут мали гарні статки. Не маючи ні знань, ні відповідної освіти, Василь Микитович відшукував шляхи до душевних джерел своїх односельців, з якими разом підіймали колективне господарство.
Після того прадіда посилали головувати в інші колгоспи, які треба було підтягувати. І він справлявся. Навіть ділився передовим досвідом господарювання за власною формулою: «Треба не тільки гарний хліб вирощувати, а й гроші вміти робити…». Люди старі розказували, як після голодовки у 1934-м році гарбами возили до Донецька продавати кавуни. Шахтарі на той час мали грошенята…То були перші паростки комерційного становлення.
А як став головою колгоспу дід, представник другого покоління?..

МІЙ ДІД – ЦЕ ЛЕГЕНДА
…Наймолодший у родині тодішнього голови Іван мало тішив батька своїми успіхами в школі. Іноді й уроки прогулював, хоч був досить кмітливим учнем.
– Волам теж комусь треба хвости крутити, – підсміювався над сином старий, турбуючись про чистоту свого авторитету... І той таки крутив хвости. Управлявся на колгоспних волах, конюхував. Згодом став працьовитим причіплювачем. Беручкого до роботи хлопця примітили й послали на курси трактористів у Межівське СПТУ, яке він закінчив блискуче. А повернувшись, завдяки клопотанню керівника МТС, осідлав щойно отриманого новенького «Білоруса», бо ж старики могли образитись, що «зеленому» дали нульового трактора. Трудився Копичай в поті чола. По дві норми виганяв при відмінній якості. До нього їздили досвід переймати, запрошували на форуми передовиків…
А то якось приїхав у поле новопризначений головний агроном Сергій Овсійович Шкіль. Запропонував очолити тракторну бригаду.
– А я що, крайній? – відрізав агроному. – Моя черга підійшла? Не хочу бригадирувати, от і все…

Однак Шкіль був надто наполегливим. Умовив. А коли став головою колгоспу, призначив ще й бригадиром рільничої бригади, а згодом домігся направлення Копичая в Кіровоградську радпартшколу вчитися на агронома. Обіймаючи після школи пост головного агронома, вже без сторонніх рекомендацій закінчив заочно й агрофакультет Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, збагативши себе свіжими знаннями з агрономії та організації праці…
– Якби не трапився в моєму житті Сергій Овсійович Шкіль, який для мене був справжнім кумиром, – якось обмовився І. Копичай, – я, напевне, не відбувся б і як спеціаліст, і як керівник.
А він таки відбувся. Та ще який! Хоча до своєї головної хліборобської посади працював головою сільради у невеличкому селі Романки, звідки його забрали і рекомендували головою колгоспу в «Дружбу», яка на той час відставала за багатьма виробничими показниками.
На звітно-виборчих загальних зборах колгоспників в селі Орли одностайності хоч і не було, але переважною більшістю голосів орляни обрали собі головного орла. Як було не підтримати кандидатуру бюро райкому партії! Односельці тоді не могли усвідомлювати, що новообраний їхній лідер запровадить жорстку дисципліну праці і доб’ється того, щоб усім в господарстві платили лише за якісно виконану роботу. Це було його кредо. В результаті вже через два роки колгосп «Дружба» став економічно сильним. З’явилися гроші, за які не тільки купували техніку, будували склади, ферми, тік, а й зводили житло для колгоспників, прокладали дороги з твердим покриттям і газифіковували села. Збудували й контору колгоспу за власним ескізом Копичая (щоб посередникам не платити за проект), яка й понині служить штабом товариства.
Не всім подобався стиль роботи нового голови. Посипалися в район скарги, мовляв, зобижає людей. Це стосувалося тих, хто любив поледачкувати. Працьовиті ж підтримували керівника, який справедливо оцінював їхню роботу. А у кінці року отримували такі премії, що могли купити тодішні новенькі «Жигулі». В колгоспі на рядових посадах працювали й сини голови. Причому на рівних з усіма.
…Високо оцінювали копичаївський економічний стиль управління і його колеги – керівники різних агроформувань району, з якими Іван Васильович щедро ділився своїми секретами хазяйнування. А ще він був справжнім життєлюбом і душею будь-якого зібрання. Не любив за життя лише одного – марнувати час. Навіть у відпустки не ходив. Поспішав жити… І до свого стилю привчив багатьох зі своєї команди. Команди, яка вивела товариство у лідери не тільки в Покровському районі. Тож йому, Івану Васильовичу Копичаю, окрім трудових орденів, заслужено було присвоєне найвище державне звання Героя України.

ПРАГМАТИК І МРІЙНИК РОДОВОДУ


…Відразу після закінчення Дніпропетровського агроуніверситету тезка-онук Іван зайняв у товаристві відповідальний пост головного агронома. Гадав, почне активно втілювати в життя новаторські ідеї, що закарбувалися в пам’яті за роки студентства. Однак дід не раз осікав молодого агронома. Радив більш обережно ставитись до багатьох речей, в тому числі й до партнерського спілкування. Тут у великій мірі радив покладатися на заступника директора з економічних питань Леоніда Яковича Павлюка. Саме так і чинить молодий директор, продовжуючи закладені дідом традиції, але відшліфовує все, виходячи із сучасних стандартів. Хоча основою основ на кожній ділянці виробництва залишається принцип малозатратності. Саме це й дозволило минулого року, не порушуючи колись започаткованих традицій, знову видати всім працюючим на зароблену протягом року гривню ще по гривні додаткової оплати. Справно і щедро розраховуються в «Дружбі» й за орендовані земельні паї. Тож люди не забирають свої частки, а навпаки стараються віддати їх під крило товариства. Тепер в господарстві 4100 гектарів орних земель. У сівозміні 1310 гектарів пшениць у відмінному і хорошому стані. Обсіялися ранніми зерновими і приступили до сівби пізніх культур.
Знову, як і попередніми роками, більше чверті земель залишається під чорні пари. В їх ефективності переконуються з року в рік. Середня урожайність пшениці становить 45 центнерів, соняшнику – до тридцяти. Однак мрія Івана Васильовича в найближчій перспективі сягнути значно вищих врожаїв. І він знає, як це робити. До речі, технологією полів займається тільки особисто. Прискіпливо ставиться й до оновлення сучасною високопродуктивною технікою і реманентом машинного парку. Без сучасного технічного оснащення не сягнути високих хліборобських вершин.
– Тобто, ви вже стали справжнім спадкоємцем хліборобського ремесла…
– Нинішнє хліборобство, вибачте на слові, це вже не ремесло, це – творчість, без якої не можна відчути, як весною дихає степ, як пахне спіле зерно, що хоче той чи інший лан і як тому зарадити. Окрім того, у керівника має бути прагматична підприємницька чуйка – відчуття й прогнозування ринку. Одне слово, за нинішніх часів тільки практичний і науковий підхід з усіма іншими атрибутами може забезпечити і підвищення урожайності, і комплексну ефективність роботи всього механізму товариства.

Олександр СВЯТИНА. Дніпропетровська область

Фото. Дід - Герой України І.В. Копичай. Перший голова колгоспу «Незаможник» прадід
В. М . Копичай (фото із сімейного архіву). Нинішній генеральний директор
ТОВ «Дружба» онук і правнук І. Копичай на врунистому лану. І.Копичай в полі серед сівачів.