Першому всенародно обраному Президенту незалежної України Леоніду Кравчуку 10 січня виповнюється 80

У ХХ столітті йому вдалося здійснити те, про що століттями мріяли, за що боролися покоління справжніх українців, поневолених, але не скорених. Своєю мудрою, виваженою позицією він домігся утворення і визнання світом незалежної України. Йому вдалося те, чого не зміг утримати в силу історичних обставин навіть Михайло Грушевський. Він використав той шанс, можливо, це був єдиний в нашій історії, і він його реалізував. Будь тоді при владі в Росії Путін, не бачити нам цієї незалежності ніколи! Тож, безперечно, ім’я Леоніда Макаровича Кравчука назавжди вписано в історію як фундатора самостійної європейської держави – Україна. Шкода лише, що українці через економічні труднощі не змогли гідно поцінувати свого провідника і дали йому дуже короткий термін президентства – всього-на-всього 3 роки з 1991-го по 1994-й.
Будучи при владі, він ніколи не боровся і не тримався за ту владу, як принаймні всі наступні президенти. Він мирно поступився кріслом президента, зваживши на голос більшості народу. Оскільки він був і залишається людиною високих моральних принципів і високого інтелекту. І сьогодні з висоти своїх мудрих літ він намагається підтримати своє дитя – свою державу, яка потрапила у пастку політичної кризи. Саме він став ініціатором круглого столу, аби розв’язати вузли протистояння Євромайдану і влади.
Тож, попри свої зрілі літа, Леонід Кравчук залишається авторитетною і впливовою особистістю в українському політикумі. Його позиція завжди виважена і аргументована. І це позиція українського політика, в якому б’ється українське серце і яким рухає українська національна ідея. Втім, у цьому ви можете переконатись, прочитавши відповіді Леоніда Макаровича на питання журналістів різних видань.

- Леоніде Макаровичу, розкажіть, якою була атмосфера у Верховній Раді 24 серпня 1991-го? Що того дня було спонтанним, а що – прогнозованим?
- Передусім потрібно пригадати липень 1990-го, коли приймалася Декларація про незалежність. Липень 90-го - серпень 91-го – це період роздумів, аналізу ситуації, розстановки політичних сил. В цілому, я знав, що наша еліта - господарська, економічна, (не кажучи про духовну і літературну) не хотіла жити так, як жила. Як? Все погоджувати, не маючи при цьому практично ніяких прав. Вона хотіла самостійності і незалежності. Але розуміли незалежність не так, що це є створення власної держави. Ні. Мова йшла про отримання більшої кількості прав, самостійності.
Період з 19 серпня по 24-те – це період карколомних змін. Ми чітко бачили, що Радянський Союз як політичне утворення, хитається так, що великої сили не потрібно для його руйнування. А знаєте, чого я найбільше тоді боявся?
Настрою, який міг би привести не до голосування за незалежність, а до підтримки ГКЧП. Цього від нас якраз і хотіло керівництво в Москві і ЦК КПУ. Підтримка того курсу, який вони запропонували, - повернення до тоталітарного режиму. І я собі уявив… Це ж сором який на віки! Україна не захотіла волі, свободи, а підтримала диктатуру. Мені часто закидали, що Кравчук вичікує, не ставить на голосування питання про незалежність. А я не вичікував! Я запрошував до себе одного за іншим і запитував: «Який настрій у ваших депутатів?». Тоді не було фракцій. Були обласні депутації. І коли я побачив, що є більшість, сказав: «Добре». Тоді принесли Акт про незалежність України і запропонували голосувати. Думав, буде десь 253-263 «За».
- Цікаво, а що ви відчували, коли зачитували текст?
- Я знав цей текст напам’ять. Він був у мене в голові, серці. Зачитав – і заціпенів в очікуванні результату. Коли на екрані з’явилася цифра 346, я підняв руки вгору…
- Леоніде Макаровичу, на вашу думку, яке головне досягнення України за ці 22 роки?
- Найважливіше досягнення, те що вперше в історії українського народу він має державу в таких кордонах.
22 роки він має незалежну українську державу, яку визнав світ, яка будує нове життя. Складно, але будує. І друге, на мій погляд, – народжуються нові люди. Нове покоління зовсім інше за своєю психологією, філософією, цілями і це якраз є найважливішим досягненням.
- Ще роки три тому багато хто говорив, що головне досягнення України є свобода. Ми були найбільш вільною країною на пострадянському просторі, окрім Прибалтійських країн. Як ви вважаєте, сьогодні можна стверджувати, що Україна є вільною країною?
- Що значить більш вільна? Більш вільна, ніж Білорусь? Так. Нема питань. Ніж Росія? Так. Ніж республіки Середньої Азії. Безумовно! Там все інше. Найбільш правильна оцінка – наскільки людина вільна. Наскільки вона позбавлена тиску або впливу чиновника, правоохоронних органів, податкової. Наскільки вона може обирати і бути обраною.
- На вашу думку, чи дійсно Угода про асоціацію з Європою має таке вже історичне значення? Може, ми дещо перебільшуємо її значущість? Що власне зміниться?
- Я думаю, що ми навіть не перебільшуємо, ми навіть применшуємо. Вирішується питання, куди далі йти Україні, якій спосіб життя приймати і як будувати своє майбутнє. Ми в 1654 році вирішили це питання на користь нашого східного сусіда і 350 років жили в цій системі. Пережили і голодомори, і репресії, і війни. І відстали від європейських країн десь на 70-75 років. Часто люди з «Українського вибору» чи інших організацій кажуть: «У нас тут зв’язки. Заводи наші зв’язані з російськими заводами». Так, зв’язані. Але вони будуть довічно зв’язані, якщо ми будемо в цій системі. Якщо ми оберемо нову систему, демократію, верховенство права, свободу, той спосіб життя, яким живе сьогодні Європа, нам потрібно буде жити в цих координатах. Інакше ми не зможемо. Так, буде важко. Дуже важко. Але вибір у нас єдиний – ми європейська країна за географією. Ми європейська країна за історією. Іншого шляху немає. І якщо ми не зробимо цей крок, ваші діти, ваші онуки, правнуки будуть жити в іншій системі, з іншими поглядами, які будуть періодично мінятися від демократії до диктатури. Свободи і незалежності в цій системі не буде, поки Росія не стане за своєю суттю, за своїми засадами справді демократичною країною. Чому я кажу Росія? Тому що вона до себе всіх притягує.
- Як гадаєте, Росія остаточно змирилася з тим, що сталося 22 роки тому?
- Я думаю, що остаточно ні, не змирилася. Росія хотіла б зараз мати іншу модель колишнього Радянського Союзу. Нехай не в повному складі (без Прибалтики, інших країн). Але про так звану слов’янську модель (РФ, Україна, Білорусь) Росія думає. І вона хотіла б, щоб ця модель відтворилася. В якому вигляді? В тому, щоб ми були настільки єдині і залежні від Росії, щоб вона і тільки вона управляла усіма процесами.
Я – за інтеграцію, але на партнерських, рівноправних, взаємовигідних умовах. Я не проти інтеграції з будь-якою країною (якщо вона, звичайно, не тоталітарно-режимна) для того, щоб використати всі економічні, соціальні можливості для покращення життя. Але у нас інтеграція з Росією досить специфічна. За словами Міллера, РФ може спілкуватися з Україною в газовому питанні, але нехай вона бере на озброєння білоруський варіант. Тобто, віддайте трубу. Специфічна така позиція: під тиском, під інтереси Росії. Всі решта мають служити так, щоб РФ було добре. А чи нам добре, чи ні – це не має ніякого значення. Так не може будуватися інтеграція. Так не може будуватися союз будь-якого характеру. Але Росія не змириться з іншим сценарієм, допоки не стане ще сильнішою з точки зору об’єднання, підпорядкування всіх народів, які є у сфері її інтересів, своїм національним російським інтересам.
- А наші керманичі, на ваш погляд, розуміють, в чому полягає суть українського національного інтересу?
- Якщо говорити в широкому сенсі про єдину національну еліту України, варто зазначити, що то її, як такої, не існує. Багато хто з цих людей ані душею, ані серцем не живуть Україною. Для них Україна – це місце збагачення. Вони відпочивають, лікуються за кордоном. Їхні діти живуть, вчаться за кордоном. Вони приїжджають сюди виключно заради грошей. Це не є політична національна еліта. Ці люди не визріли до розуміння того, що в них є своя земля, своя історія, своя мова, своя культура, духовне середовище, свій менталітет. Ти живи своєю Україною! Ти тут народився, тут маєш відійти у вічність. Кожен, хто взявся управляти цією державою, має так думати. На жаль, у них часто всі ті речі, про які я кажу, закінчуються, як тільки на обрії стоїть крісло, а в банку лежать гроші. Все. Крапка. Кажуть, російська демократія закінчується там, де починається українське питання. А в них закінчується честь, гідність, національна ідея там, де починаються крісла і гроші. Причому мотивують це інтересами України. А звідки ти береш на себе відповідальність ототожнювати свої інтереси з українськими? Це ж є непристойно…
До чого я веду? Поки що немає усвідомлення того, що таке національні цінності, що таке довіра. Люди не довіряють, і це факт! То рахуйтеся з цим! А вони виступають всеукраїнськими вчителями і вчать усіх жити. Нехай спочатку себе навчать жити в цій державі. Тому, допоки ситуація така, яка є, я не можу говорити про національну ідею. Але це буде. Поступово. Зараз і опозиції, і владі потрібно об’єднатися навколо українських цілей, інтересів народу. Всі, хто хоче добра Україні, мають підставити своє плече. Йдеться про високі речі, а не буденні проблеми. Проблеми завжди були, є, будуть, і ми з ними житимемо навіть в багатій країні. Йдеться про національну честь, гідність, національну еліту.
Ви знаєте, я дуже глибоко переживаю відсутність справжнього правосуддя, знаю про корупцію, присутню у вищих ешелонах влади... Переживаю, що неможливо зупинити чиновника, який «надувається» і їздить на чотирьох автомобілях, а може (згідно зі своїми доходами) їздити лише на велосипеді. Живуть на державних дачах… Та чого тільки немає! Це сором! Я дуже переживаю за це… Вони кажуть: «Мені болить Україна, болить її народ». То відмовтесь, принаймні від того, що не є пристойним, а не вчіть жити всіх і вся. Це ж неможливо вже терпіти! Це сором. Я не хочу цього сорому.
- Непристойність в політиці у нас норма, а порядність – виняток. І не мені вам про це розповідати, Леоніде Макаровичу…
…Знаєте, я буваю на різноманітних політичних шоу. І ці люди, коли йдеться про національні інтереси України, говорять таке, що не вкладається в жодні моральні, конституційні, правові аспекти. Таке враження, що вони прилетіли з іншої, тоталітарної планети і диктують нам свої умови, свої закони…
А загалом… 60% українців сьогодні хочуть жити в незалежній державі! І це попри те, що відбулося…Як ці люди вистраждали, як їх мучили і мучать чиновники, як їх обдурюють політичні лідери...А вони, незважаючи на все це, кажуть, що хочуть мати незалежну державу. Ось такі люди! А молодь у нас яка! Як вона стала на ноги! Це наше майбутнє, і я щасливий, що вони є, що вони думають, що вони будуть стояти горою за Україну.
- Шановний пане Леоніде! Як сталося, що ви стали співпрацювати із Януковичем? Ви ходили на шоу, вам аплодували за мудрі виступи, і раптом півкраїни вас стала не розуміти?
- Я співпрацюю з усіма – і з опозицією, якщо вона хоче, і з владою, якщо вона хоче, і з Януковичем. Тому що знаю, що тільки через співпрацю, дискусію, обговорення, компроміси можна чогось досягти.
Наприклад, питання мови… Вже більше 20 років відбуваються баталії навколо мови. Чи змінилося щось на краще? Ні, навпаки, у багатьох регіонах збільшується панівна роль російської мови, а не української. Таким чином, через шоу, баталії, димові шашки у Верховній Раді, «ламання через коліно» – це не шлях. Шляхом може бути тільки дискусія. Коли виникло питання про російську як другу державну, я звернувся до Президента Януковича. Він прочитав мого листа і сказав: «Леоніде Макаровичу, я Вас почув». Він побачив, що немає перспективи для російської мови як другої державної, немає потреби в цьому. Є просто бажання у декого «засвітитися» перед тією чи іншою політичною кампанією.
Опозиція не може вирішити жодне питання, застосовуючи силу. Тому я йду на компроміси, тому я був ініціатором створення Конституційної асамблеї. Для чого? Не для того, щоб написати Конституцію Януковичу, а для того, щоб створити Конституцію для народу, яка буде відповідати корінним інтересам суспільства. Повірте, я цього хочу, і я це буду робити. У мене інших цілей немає – ні владних, інших корпоративних, у мене немає партії, структур, яких би я хотів просунути. З Януковичем ми спілкуємося принципово, відповідально. Ми обговорюємо з Януковичем проблеми і в Україні, і поза нею, обговорюємо те, як уникнути цих проблем. Янукович один, навіть будучи Президентом, сам нічого не може змінити. Де Голль прийшов до влади, змінив конституцію, і через 15 років Франція стала однією з провідних країн Європи. Це не просто манівці, а дуже серйозне питання. І я за нього взявся.
Я хочу показати приклад компромісного життя, а не боротьби. Скільки можна ходити з прапорами? Скільки можна кричати «Геть!»? Треба просто сідати і працювати разом. Хіба опозиція - це щось, що є поза суспільством, хіба вона не відображає інтереси частини суспільства України? Треба працювати разом. Я, наприклад, багато чого не підтримую і кажу про це відкрито. Просто сидіти і ворогувати, сперечатися, обдурювати людей – це просто непристойно. Я закликаю всіх сідати за круглий стіл, спілкуватися і домовлятися. Я готовий до такої роботи, але не до голосування на майданах. Не тією дорогою ми йдемо, наша дорога – це дорога компромісів, злагоди і порозуміння. Тому в часи мого президентства, коли вся Україна тряслася, кордони палали, ми змогли вистояти без кровопролиття.

Підготувала Світлана ГУДЕНКО.