Поточний № 36 (1274)

15.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Геннадій і голуби


01.09.2011

Про жодну іншу пташку не сказано-написано так багато, так метафорично і так щиро, як про голуба - провісника миру, любові, добра та душевного спокою. Можна годинами милуватися голубами - цими дивовижними створіннями природи - і ніякої втоми. Навпаки, завзяті голубівники, одного разу впустивши цю крилату радість у своє життя, вже не можуть без неї обійтися.
Як і товариш мого дитинства Геннадій Подорожний. Він з голубами, а вони з ним, відколи повернувся в рідне село Степанівка (Великобагачанський район Полтавської області) зі служби в морських погранвійськах на острові Шикотан (Курильські острови).

Голубівництво
Перш ніж завітати на крилате подвір‘я Геннадія Подорожного, хотілось би згадати дещо з історії голубівництва.
Дикий сизар – прабатько всіх голубів, яких нині налічується в світі більш ніж вісімсот порід – має в своєму «паспорті» п‘ять тисяч років. Тоді люди просто споживали цих сірих пташок неба в їжу. Нерідко їх приносили в жертву під час релігійних обрядів, про що є згадки навіть у Біблії.
Та згодом люди помітили здатність голубів повертатися в рідні місця, до свого гнізда. Про це написав автор «Повести временных лет». Пізніше з‘явилася так звана голубина пошта. Найчастіше її використовували китайці, скіфи, вірмени, перси і ми, слов‘яни. Поштові голуби надзвичайно цінувалися: їхня вартість прирівнювалася до вартості скакового коня.
На теренах Російської імперії ще у ХVІ столітті почали уславлювати так звані ярославські породи голубів, а також постового голосиста-трубача-барабанщика.
Тоді ж набуло популярності голубине полювання. Усе російське дворянство розміщувало у своїх маєтках голубники – це вважалося ознакою достатку та благополуччя.
Десь з 1925 року почало розвиватися голубівництво в Радянському Союзі. Саме тоді був створений центр голубиного (поштового) зв‘язку СРСР та численні подібні секції у багатьох містах великої країни.
Голод у роки Великої Вітчизняної знищив основу популяції голубів різних порід, залишилися тільки поштові. Їх активно використовували під час оборони Москви. За допомогою хоробрих пташок під час війни було передано понад 15 тисяч повідомлень розвідувального характеру.
Що ж до України, то 1966 року в Києві відбувся представницький конгрес птахівників, який справив величезний вплив і на розвиток голубівництва. Лави аматорів-голубівників почали стрімко множитися, створювалася велика кількість клубів за інтересами, організовувалися виставки, змагання пернатих.
За роки незалежності голубівництво ніби перебувало в тіні, та воно існувало. Нині популярність цієї, так би мовити, підгалузі птахівництва постійно зростає. Як за Союзу, так і бодай за останнє десятиліття голубівники України створили велику кількість надзвичайно гарних декоративних порід «провісників неба». Існує асоціація «Голуби України», а подібні об‘єднання є у великих та малих містах, аматори – у багатьох селах.

Дутиші та всі з ними
На подвір‘ї Геннадія Подорожного то злітають, до сідають, то просто граціозно ходять голуби різні за розмірами, формою, кольором… Ми зустрілись із господарем цього строкатого царства в обідню перерву. Геннадій працює у місцевому ПП «Комунар» на кормороздавачі – і в стайні, і в літньому таборі цієї пори роботи дуже багато, аж до пізнього вечора.
- А коли ж до оцих красенів? – питаю.
- Ти знаєш, - Геннадій посміхається, - пташка розумна, по крихті клює та себе забезпечує. З дружиною Галею стараємось за всім встигати. Хоча вони ніби магніт із собою носять – весь час тягнуть до себе.
- «Захворів» я голубами, - продовжує Геннадій, - ще хлопчиком, од сусіда Олександра Миколайовича Ганнущенка. - Геннадій показує рукою праворуч і каже: - Ото його голуб‘ятня, де він усе життя займався улюбленою справою.
- Це для тебе, Геннадію, ніби музей дитинства?
- На все життя – спомин, який нічим не вирубаєш. Умієш же ти, Миколо, зачепити за живе!
- Нюанси професії, - жартую.
Геннадій сміється – прямо у вічі. Щиро, по-дитячому.
- Ходімо. Я там уже все перелаштував по-новому.
Під нашими ногами проходить поважним індиком якесь маля – ніби руденька курочка.
- Голубка це м‘ясна, породи кінг, - каже Геннадій, уздрівши мою певну розгубленість. – Сягає ваги до дев‘ятиста грамів, а самець – на двісті грамів більше кілограма.
У голуб‘ятні найпершими в око впадають білі із сірими цятками, ніби з роздмуханим вітром хвостами, голуби. Гордовито бігають туди-сюди, щось воркують про себе.
- Це павичі. Їхня краса саме в хвості. Вони покірні, розумні пташки.
- Такий хвіст був би незбагненним опахалом для будь-якої штучно-гламурної дамочки сучасності?
Геннадій ураз увесь заходжується сміхом.
- Миколо, ти наче іронізуєш над чепурними городянками.
- Та є трішки, - тішу себе відчуттям певної провини. – Панночки – вони такі…
Хоча іноді хочеться сказати деяким міським егоцентричним модницям, що краса не росте сама по собі на дереві, що молоко не надходить по трубопроводах, що, зрештою, крім гламурного міста, є ще в світі чудове село, де все у трудах праведних добувається...
- Які ще породи, Геннадію, утримуєш?
- Усього десь сорок пар голубів і голубок, окрім м‘ясних кінгів, декоративні – павичі, турмани, якобіни. Якобіна називають «гривастим монахом». Капелюшок на його голові дуже нагадує вбрання капуцинів. Або турман. Це найжвавіший голуб, котрий перекидається через свою голову, наче акробат.
Неквапом виходимо з «історичної» для Геннадія голуб‘ятні, яку він так уміло перелаштував на сучасний лад.
- Бачив, як ото м‘яч надувають? – спантеличує мене несподіваним запитанням.
- Це ти мені кажеш? – відверто: я не зрозумів, що має Геннадій на увазі, а, згадавши, що він до всього ще є тренером футбольної команди - чемпіона району, пожартував: - Мені - центрофорварду збірної Великобагачанщини, котрий колись грав під заповітним номером «десять» не гірше, ніж нині грає кращий футболіст Європи Лео Мессі?
Та поки я застиг у німому очікуванні, він приклався до дзьоба високоногого голуба і зробив кілька різких вдихів, ніби насосом у м‘яч. Голуб надувся, голівка на верхівці зоба закрутилася, ніби дзиґа. Мій живіт в унісон теж округлився та почав підстрибувати в такт реготу.
- Що ти робиш? А раптом він лопне?
- Ніколи. Це дутиш. Померанський. Належить до найкращих представників своєї родинної лінії, засновником якої був класичний дутиш англійський. Надуватися грушею для нього – природний стан.
Геннадій змалку не лише захоплювався голубами, але й наполегливо спостерігав за їхньою поведінкою та способами існування. «Хворів» по-справжньому. І нині завдячує мамі Аллі Степанівні та батькові Івану Миколайовичу Подорожним, що із розумінням ставилися до цього захоплення. Життя батьків не було легким: підполковника Івана Подорожного посилали в різні куточки великого Радянського Союзу, поки родина не повернулася із далекої Чити до рідної Полтавщини.

Грізний півень-брама та полохливий «фландр»
Посеред двору Геннадія мою увагу від голубів увесь час нахабно відвертав здоровенний півень, що поважно гуртував біля себе з півтора десятка турботливих курочок різного оперення та розміру.
- Ого! Такий і гусаку може «по морді» дати, - кажу Геннадію.
- Запросто. Гордий гусак, щоб не зганьбитися, мирно відступить, тим більше, півень переважає колючими кігтями, - відказує він.
Представники породи брама – великоваговими в численній рідні курячих. Півні цього калібру можуть сягати до десяти кілограмів. І навіть від своєї ваги просто падають на лапи. Так що велике питання, чи можуть побороти розумного та спритного гусака.
- А оце, - Геннадій відкриває дверцята пташника, – диво!
І справді – звідти майже вилітають півник та курочка, що своїм виглядом супроти півня-брами видаються крихітними пігмеями.
- Китайська порода курей, - пояснює. – Так звана шовковиста. Може бути будь-якого кольору та всіх відтінків.
Карликові кури шовковистої породи китайського походження увібрали в себе все різноманіття своєї далекої батьківщини. Дуже витривалі, як і китайці. Плодовиті, турботливі мами і тата для своєї «післяяєчної» малечі.
Геннадій, між тим, припрошує мене відвернути увагу від цієї пташиної строкатості й «перемкнутися» на інше – на довгоногих тарабанів, сірих вуханів його неспокійного господарства.
- Оце «фландр», - показує.
На нас у добротній наземній споруді (справа рук самого Геннадія) дивиться надто сполохана сіра істота з червоними очима, великими вухами, коротеньким хвостиком та довгими тремтячими ногами. Хоча нівроку масу та габарити має.
Бельгійські фландри, німецькі обери належать до найбільших порід кролів у світі.
- Ти знаєш, Геннадію, - кажу, - мій добрий знайомий, кролівник зі стажем, колись назвав такого сірого велетня зляканим собакою. Та спокійно вирощує собі звичайних білих вуханів.
- Кожному своя воля. Мене дуже зацікавила ця порода, - відповідає Геннадій.
Газети, в тому числі і «Сільські новини» писали про найпочеснішого кролика України, що у віці одного року сягнув ваги більше дванадцяти кілограмів. Геннадій знає Ніну Курячу, що живе в Супрунівці під Полтавою. Саме вона виростила чемпіона серед кролів України. Дієтичне м‘ясо фландрів-оберів закуповують для багатіїв із країн далекої Арабії, прилітаючи чартерними рейсами до Полтави. За сто доларів. Там же вартість тушки «українського виробництва» в десять разів вища.

Відчайдуха Джері та його наполегливий напарник Бойок
Господарство Геннадія Подорожного потребує ока та ока. Колись досить цінного самця-голуба схопив всюдисущий яструб. Чимало всіляких хижаків, вмиваючись голодною слиною, воліють поживитись смачним пернатим розмаїттям цього двору.
Більше того. Схопити дармівщину хочуть й «голодно-двоногі». Ніби сповна розуму, як принаймні вони себе уявляють. Злодюжки в людській подобі поцупили молодняк – голуб‘ят з господарства Геннадія Подорожного - і їх сліди знайшли в одному з віддалених районів Кіровоградської області.
Постійна небезпека чатує від мешканців нір і нірок. Аякже. Так уже повелось у всьому світі, що хижаки, менші і більші, завжди ладні поласувати дармовою поживою. Власне, схожі закони, на жаль, домінують і в людському співжитті.
Увесь час на подвір‘ї Геннадія за мною, наче нитка за клубком, ходив рудий і телесий песик.
- Джері це, - посміхається вслід мені Геннадій. – Мій вірний помічник.
Джері недовірливо дивиться на мене. Потім – на господаря, ніби чекаючи кивка, чи можна прийняти цього дивного чоловіка в білих штанях та із золотистими скельцями на носі за свого.
- Джері, на лиса! – вигукує Геннадій.
У Джері враз настовбурчуються вуха і він починає «малювати» біля нас, войовничо підстрибуючи, коло.
- Мисливець?
- Іще й який! Повиловлював у норах по найближчих вулицях села всіх лисів та лисиць, - Геннадій із поблажливістю зупиняє нестримний запал свого улюбленця: – Заспокойся. Завтра підемо на лиса…
Джері весь у шрамах. Він може кілька годин впольовувати надто ласих до голубиних та курячих ніжок у їх глибоких норах. Виловив та розігнав усіх пацюків із пташників та вольєрів свого доброго господаря. Чималенько допомагає своєму «колезі» песик Бойок, чатуючи на здобич біля нори, коли Джері виганяє звідти її хитрого мешканця.
Такса Джері – втілення вірності та хоробрості. Песика подарували хлопці зі столиці, адже Геннадій при нагоді неодмінно відвідує спеціалізовані голубині виставки в Києві та Полтаві.

«Голубе, принеси трішки неба!»
Одного разу на балконі дев‘ятого поверху свого будинку з-під моїх ніг вилетіли голуб і голубка, що, напевно, тут бавилися коханням.
Сизі пари вигодовують своє маленьке потомство на десятому, технічному ярусі нашої багатоповерхівки. Та й узагалі вони - постійні супутники міського життя, і людям не потрібно надто гніватися на певні незручності цього співіснування.
Згадаймо недалеку історію доброго Союзу і, на мій погляд, геніальну кінокартину Володимира Меньшова «Любовь и голуби». Пташки неба тут зіграли свою «роль», змушуючи героїв фільму й глядачів ставати добрішими та розважливішими.
Усі голубівники, звичайно ж, романтики в душі. Але це справа не така вже й неземна, бо дає певний прибуток до сімейного бюджету. Суто чоловіча справа.
…Геннадій бере поштового голуба і підкидає. Повітря розтинає пронизливий свист. Наші думки мчать за ним: «Голубе, принеси трішечки неба!». Той стає цяткою у блакитній далечіні. Потім стрімко падає вниз і лягає білою грудочкою в дужі чоловічі руки.

Микола ШАРИЙ. Фото автора.
Полтавська область.