Поточний № 44 (1231)

16.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Герої нашого часу


06.02.2014

Ця історія сталася 26 серпня 2012 року на околиці Дніпропетровська. Імена я не буду змінювати, тому що вважаю, що країна повинна знати своїх героїв.

БУВ спекотний серпневий день, і ніщо не віщувало біди. Хлопці, дев’ятикласник Микола Подиряко та десятикласник Роман Кременєв, як завжди вранці грали у футбол, а потім, розігріті і втомлені, вирішили піти на штучне озеро, яке утворилося на місці виритого під будинок котловану, оскільки до річки було досить далеко. Місце це облюбували давно: не раз тут знімали втому і рятувались від виснажливої спеки. Ясна річ, місце для купання було зовсім не пристосоване. Скраю була мілина, далі – різкий обрив глибиною близько трьох метрів.
Там зібралася уже ціла компанія юнаків, близько десяти чоловік. Хлопці роздяглися і почали пірнати. Стрибали у воду з дощок, які виконували роль будівельних лісів. Хлопці тут були не вперше і дно озера ними було обстежене уже не раз і здавалося безпечним.
Однак… Раптом Роман, винирнувши з води, не побачив свого друга.
- Миколу не бачили? - звернувся до хлопців.
- Ніби тільки-но був тут. Мабуть, пірнув.
Стали чекати, що зараз винирне. Аж он на поверхні води Роман помітив бульбашки. Все зрозумів. Миттю пірнув туди. Перша спроба була невдалою: не вистачило повітря. Роман не здавався і вдруге, набравши повні груди повітря, пірнув у найглибше місце котловану. Там на дні лежав Микола. Схопив його і якнайшвидше намагався виплисти на поверхню. Микола уже не дихав, лежав на його руках зі смертельно блідим обличчям і синім губами. Не вірив Роман, що може втратити так безглуздо тут зараз свого друга. Доплив з ним до берега, сил вже не було, став кричати, щоб хлопці допомогли винести тіло на берег. Тут, не гаючи жодної хвилини, Роман і Влад почали робити штучне дихання та масаж серця, як вчили їх у школі на уроках з основ здоров’я. Хтось викликав «швидку», але поки вона приїхала, хлопцям уже вдалося повернути Миколу до життя. Вода вийшла, і хлопець прийшов до тями. Однак рухати ні ногами, ні руками не міг. Тіло його більше не слухалось.
Потім, згадуючи цей роковий стрибок Микола буде говорити, що пам’ятає сильний удар, який прийшовся на руки і на голову. Згадуватиме і те, що хотів виплисти, але руки його не слухались. Далі перед його очима з’явилось миле лице його мами, а потім - сильне пронизливе світло і забуття… Відчув, як виходить з нього вода. Це хлопці чаклували над ним, повертаючи друга до життя.
Лікарі діагностували у Миколи перелом шийних хребців. Була потрібна термінова операція, яка коштувала десятки тисяч гривень.
Наступного дня лідер руху «Молодь Ювілейного» Іван Романенко організував збір коштів на території селища Ювілейне та у соціальних мережах. Тільки завдяки цьому швидко вдалося зібрати потрібну суму.
Микола був відвезений до Києва. Операція тривала близько шести годин, і на щастя, була проведена вдало. У батьків, друзів та й у самого Миколи з’явилась надія, що колись буде ходити. Але для цього потрібен був час і неабиякі зусилля над нерухомим і неслухняним тілом.
Жвавий і непосидючий співак і танцюрист Микола тепер був прикутий до ліжка. Минули місяці виснажливих тренувань, масажів, поки Микола почав поступово відчувати руки та ноги, потроху рухати пальцями. Ще через деякий час, завдяки силі волі та тренуванням, заново навчився сидіти. Навіть лікарі були вражені такою швидкою реабілітацією після настільки складної травми. Згодом, вже навесні 2013 року, Микола почав робити свої перші кроки. Це була надзвичайна радість для батьків і друзів хлопця. Микола розумів, що тільки від нього залежить, чи повернеться він до повноцінного життя. Тому, не покладаючи рук, хлопець продовжує виконувати всі настанови лікарів і не збирається зупинятися на досягнутому.
Минуло вже півтора року від тієї страшної трагедії. Незважаючи на свій стан, Микола активно займається плаванням і навіть бере участь у змаганнях. Хлопець робить все, щоб повернутися до навчання у стінах рідної Ювілейної школи, де на нього чекають всі його друзі та вчителі, а ще його рятівник, який не розгубився і подарував друге життя своєму другу. Тепер Роман Кременєв і Микола Подиряко – не просто друзі. Вони стали ближчі за рідних братів. Не буває такого дня, щоб Роман не зателефонував Миколі, часто навідує його. Хоча часу у нього зараз обмаль. Роман цьогоріч закінчує школу, щодня їздить на тренування з футболу до ДЮСШ № 2. Мріє вступати до Дніпропетровського інституту фізкультури і спорту, щоб стати тренером з футболу. А ще марить грати за ФК «Дніпро». Юнак бере активну участь у шкільному самоврядуванні. Користується незаперечним авторитетом серед учнів і вчителів. Однак досі не зрозуміло, чому його геройський вчинок залишився поза увагою ДСНС. Хоча батько Миколи Денис Подиряко звертався до ДСНС і там зафіксували відомості про цей випадок, що стався 26 серпня 2012 року на території «Золотих ключів». Невдовзі тележурналісти каналу «ІСТV» через школу розшукали Романа і обіцяли приїхати і зняти про нього сюжет. Однак не склалося. Чомусь журналістка повідомила телефоном, що зйомка відкладається. Що ж завадило?... Невідомо. Чому юнак, який врятував життя людині, досі не має жодної нагороди. Чому його вчинок так і залишився непоміченим? Адже очевидно, що саме такі люди потрібні у підрозділах Держслужби з надзвичайних ситуацій. Чому б не надати йому рекомендацію для вступу до профільних вишів.
Зараз багато хто скаржиться, що у нас погана молодь. Ні, зовсім не погана. Просто треба бачити цю молодь, чути її голос і бажання, підтримувати її треба. Я знаю Романа не один рік, а ще впевнений, що його геройський вчинок – це подвиг. І цей вчинок повинен бути гідно винагороджений, а мужність, кмітливість, виявлені при рятуванні потопаючого, повинні визначити професійний вибір юнака.
Я у цьому переконаний.

Андрій СУДІЛОВСЬКИЙ, десятикласник Ювілейної ЗОСШ №1.
Дніпропетровський район, Дніпропетровська область.