ЩЕ НА ЗОРІ своєї пенсійної юності якось на кпини себе підняв: ну якою дитиною війни ти можеш бути, коли серпнем народжений переможного року Другої світової? Та випадком сліпої долі занесло тебе не в японський лінкорн, де на початку того вересня було підписано акт беззастережної капітуляції мілітарної вояччини, - твій історично-дитячий статус зачепився за останню гальмівну площадку останнього її вагона.

Тому й зрозуміло, що закон України «Про соціальний захист дітей війни», яким Верховна Рада нашої держави у 2006 році ввела у суспільний ужиток такий правовий термін, я сприйняв якщо не зовсім відсторонено, то, повірте, індиферентно. Мовляв, не вельми я до нього дотичний. Позаяк на час закінчення згаданого всесвітнього герцю сповнилось мені, підкреслю, далеко менше 18 років, обумовлених законом.
Байдуже, словом, сприйняв. Незважаючи навіть на те, що повоєнне лихоліття постблокадного Пітера з його тотальними нестатками добряче позбиткувалось над моїм анемічним дитинством. На свої бо недішлі зіп’явся тільки у 8 років. А з третиною (від норми) слуху й досі життєвий ряст, як бачте, топчу. Це за мого майже піввікового «писання історії сучасності» (В. І. Ленін), коли блокнот репортера завжди і вперто відмовляється зважати на моє хронічне недочування.
Але як би там не було, dura lex, sed lex - закон є закон. І йому треба слідувати. Навіть якщо... Тим паче: багато моїх ровесників-земляків-п’ятихатців успішно й сповна вже користувалися всіма надаваними ним пільгами. У тому числі, само собою, і такою, як підвищення рівня мого соціального (державного) утримання на 30 відсотків від мінімальної пенсії за віком. І вже вони мало не на кпини мене брали за демонстровану халатність по відношенню до самого себе.
Справді, згідно з Конституцією України, всі ми маємо повне і беззаперечне право на соціальний (державний) захист, включаючи також право на забезпечення нас у старості (стаття 46. Тут і далі всі підкреслення мої. - В. Б.). Й основним джерелом мого тепер державного існування, читаю тут же, є пенсія. Яка має підтримувати нормальний рівень мого життя...
Ось про це і вся моя подальша балачка. Не з чуток знаючи, наскільки інертна держмашина та її різнокаліберний обслуговуючий персонал у підтриманні гідних умов існування свого, прости Господи, електорату, - при цьому кличу у свідки весь свій майже піввіковий професійний стаж, - беру я, навіть ще й не чекаючи доленосної відмашки незабутнього Миколи Яновича, лопату (сиріч - перо) в руки, і ... мене тут же спіткали всі гадані, уявні, можливі й імовірні невдачі! Хоч до невдячної праці я став, зіпершись не лише на Монблан довідок, виписок, рішень, інструкцій, параграфів, постанов (при цьому не потонути б і в морі цифр), але, як ви, очевидно, вже переконались, передовсім на Конституцію. Що, як і в кожній цивілізованій країні, має найвищу юридичну силу (ст. 8-а), а її постулати є нормами прямої дії. І це ще, хвалити Бога, як від мене не зажадали «бомаг» про те, що я робив до 1917 року, де перебував, коли на всій одній шостій світу «гекачепукнулося» і в наметі якого польового командира постоєм стояв на Майдані під час Помаранчевої революції.
Й оскільки моя дуже заслужена пенсія «за особливі заслуги» (чотири рази обирався депутатом районної ради) була далеченька від прожиткового мінімуму, а ст. 22-а все того ж Основного закону не допускає звуження змісту і обсягу моїх існуючих прав, виймаю я із широких штанів свій хронічно худий гаманець і йду... наймати адвоката. Щоб той допоміг мені стати на прю з правокрючкотворцями, аби рівень мого пенсійного забезпечення бодай наблизився до вартості трьох кілограмів ранньотравневих полуниць, які ще не так давно щодня постачали на обідішній стіл нашого Гаранта (надибав в Інтернеті на таку змістовну інформацію).
І П’ятихатський райсуд, уявіть собі, таки відстояв моє право на це. За першим же рипом! Щоправда, частково. І сталася ця історична для мене подія 8 вересня 2010 року від Різдва Христового. Райуправління Пенсійного фонду в особі вже свого адвоката, одначе, виступило проти такого скороспілого, як на його тверде переконання, несправедливого вердикту районної Феміди. Однак голова суду О. Забродіна (земля їй пухом) ухвалу свого колеги М. Різніченка в моїй справі № 2-499/10 направила не тільки мені, а й голові Апеляційного суду області Н. Деркач.
Як мій кмітливий читач уже здогадався, згадана бюрократична машина заскрипіла на повну потужність своєї державно-гальмівної сили. Тільки на третє моє нагадування 08.08.2011 року - усього якийсь нещасний місяченько не дотягла до календарного року (похвальна оперативність!) - вельмишановна пані Деркач врешті-решт зглянулась на дитину війни, в особі секретаря судової палати з розгляду цивільних справ Т. Басуєвої зволивши відповісти наступне (цитую): «Оскільки відповідно до рішення Конституційного Суду Украйни (утім, про КС йтиметься далі. - Авт.) від 09 вересня 2010 року (це ж треба такого щасливого співпадання: акурат наступного дня по ухвалі М. Резніченка!) справи з соціальних правовідносин, зокрема вказаної вище справи, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, Ви маєте право звернутись до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду за адресою...».
Що ж, за вказаною своє перо тепер лопачу далі — в Апеляційний адмінсуд. Який мене порадував таким: суд першої інстанції обґрунтовано зобов’язав п’ятихатське райуправління Пенсійного фонду здійснити перерахунок та виплатити підвищення до пенсії згідно ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» в розмірі, встановленому ч. 1 ст. 28 закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» за період із 31 серпня 2007 року по 31 грудня того ж року та з 22 травня 2008 по 31 серпня 2010 року з урахуванням проведених виплат за цей період. І тут же додав, що місцевий суд правильно застосував при цьому трирічний строк позовної давності.
Отже, гіп-гіп ура і справедливість перемогла? Не поспішаймо з оплесками! Бо іменем України така ухвала Апеляційним адмінсудом була прийнята знову ж таки - правильно! - через рік по відповіді Н. Деркач. Тобто вже у передостанній день серпня 2012 року. А заявнику (позивачу) вона надійшла, як свідчить проштампований адмінсудом і проштемпельований Укрпоштою офіційно-високоповажний конверт, 19 квітня... самі розумієте, 2013 року!!
І даруйте мені, будь ласка, але в мене мимоволі склалося враження, що такі річні фокуси з бюрократично-найвіддаленішими шухлядами зовсім не даремні, ні. Чи, може, (в останньому випадку) апеляційна відповідь набридлому скаржнику спеціально жовкла адміністративною витривалістю на якомусь Богом забутому офісному підвіконні? Як не гірко визнавати, але саме таким робом мої права і свободи людини і громадянина «захищаються» судом (відсилаю до ст. 55 Конституції України): кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Наразі з високих примх незалежної від усіх і вся леді Бюрократії рушаймо далі. Прямо в кабінет голови П’ятихатського райсуду В. Митошопа, котрий, з терплячою люб’язністю сприйнявши всі означені перипетії, по деякому часові урочисто вручив візаві виконавчий лист від 24 квітня ц.р. управлінню Пенсійного фонду в районі. І порадив звернутися з ним по допомогу також до місцевої виконавчої служби. Щоб відому суму заборгованості наше райказначейство профінансувало райбюджету. (Де належних коштів для дітей війни вже давно немає).
У свою чергу симпатична держвиконавська служка порадила мені зараджувати свою рахубу безпосередньо в обласних її колег. Що тут же було мною і зроблено. З додаванням усіх необхідних документів.
Й тижня не минуло, як на моє рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення не забарилась «обласна» відповідь (ну й дива, і серце нетерплячкою тріпоче). В якій уже дуетом пер в.о. начальника відділу примусового виконання рішень управління Держвиконавчої служби головного управління юстиції (ДВС ГУЮ) у Дніпропетровській області
О. Клименко та виконавця даної епістоли Є. Осельського прямо й недвозначно - обухом по голові (знову не вбережуся від цитати зі збереженням авторської орфографії та пунктуації): «...дослідивши [...] встановлено обов’язкові підстави відмовити у відкритті виконавчого провадження оскільки до вказаної заяви в порушення вимог ст.18, 19 Закону України «Про виконавче провадження» не додано оригінал виконавчого документа (виконавчого листа)».
«Я, звичайно, пардонуюсь, - мало не вигукнув автор цих недолугих рядків, - але як же мені залишатись без «оригінальної» папіри?!» Однак, цілком і повністю усвідомлюючи, що і в даному випадку спрацьовує державний стереотип небажання здійснити належні законом виплати дітям війни, по деяких роздумах-ваганнях все ж одважуюсь на ще один рекомендований лист з повідомленням про вручення на адресу ДВС ГУЮ, законвертувавши в нього вже оригінал виконавчого листа.
І мій вдячний читач уже, звичайно, здогадався, що й на нього я отримав оперативну ... відмову провадження. Вже один тільки пан Осельський (з невідомих причин творчий тандем чомусь розпався), посилаючись уже на ст.22 закону України «Про виконавче провадження», залишив мене при своїх: «...виконавчі листи можуть бути пред’явлені до виконання протягом року з наступного дня (Господи, який тільки високо-елітарний «штиль»!) після набрання рішенням законної сили».
А десь там хтось казав щось про оригінал, копію... Те, що й вимагалось у цій непристойній теоремі доказати! Спочатку збиткування-гра кривосуддів-«кровосісів» у дворічну мовчанку. Та один тільки факт підвіконно-шухлядного маринування відповіді набридло нещасному скаржнику від Адмінсуду області (із 30 серпня 2012 року по 19 квітня 2013 року) багато чого вартий!.. Щоб потім невинно обтрусити руки: це Конституційний Суд надав повноваження Кабміну України на свій розсуд чинити - профінансувати дітям війни 30-відсоткові доплати мінімальної пенсії за віком, чи... Районні ж бюджети, як і казна країни в цілому, бідніші за церковних мишей. А ще ж чорнобильський біль, афганський синдром. Та не до вас, діти війни!!!
Наостанок знову пошлюсь на основний Закон України:
«ст. 150. До повноважень Конституційного Суду України належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) [...] актів Кабінету міністрів України [...] Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України, не менше як 45 народних депутатів України, Верховного Суду України, уповноваженого Верховної Ради України з прав людини...»
І от ви мені зараз тут хоч кіл на голові витешіть, а то й геть зовсім її відрубайте, а я ніколи не повірю, щоб хто з перелічених інституцій дав команду нашому в улесливій догідливості прогнутому синкліту перекрити Кабмінові кисень у фінансуванні злиденних виплат дітям війни. Адже Кабмін теж у своїй діяльності керується Конституцією України, актами президента України (ст. 113-а) і «вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (ст. 116-а).
...А от і не вибачаюсь, що потурбував повітря біля рота. Бо нас — мільйони. І прийде, прийде доленосний жовтень 2015 року. У своїй невідворотності обов’язково, неминуче прийде.

Вячеслав БУЛАВА, дитина війни.
м. П’ятихатки,  Дніпропетровська область.