Знову наближаються вибори, цього разу до Верховної Ради. І почалося: реклами, рейтинги, дебати, соціологічні опитування, зарясніли білборди, гасають кандидати, цебто закрутилася виборча круговерть. Це все влаштовують ті, хто хоче працевлаштуватися, та не бозна-куди, а народним слугою у Верховну Раду. Не треба, гадаю, пояснювати, що саме там так приваблює. Хоча частенько і пики один одному б’ють, а все ж бажаючих туди – хоч греблю гати.

А ЩО Ж МИ, їхні роботодавці? Знову віритимемо на слово? А потім хапатимемося за голови від того, які драконівські закони вони проти нас приймають, як життя наше з кожним днем «покращується» так, що хоч тікай світ за очі? А таки гарно у них виходить з нами, майже як у славнозвісного Стецька. Пам’ятаєте, як він замріяно говорив: «Після весілля жінку можна бити…, а до нього – зась!» Цебто до виборів майже кожен кандидат «залицяється», «жаліє», в більшості випадків ніби щиро співчуває нашій тяжкій доленьці, знає і розуміє наші проблеми, клятвено до серця руку прикладає і обіцяє їх вирішувати. Під час зустрічей з людьми є такі ( навіть не важливо якого кольору - помаранчеві, чи біло-блакитні, а чи рожевосердешні та й інші теж), що кожному намагаються ручку потиснути, дитинку по голівці погладити, хто гречку пре, хто ноутбук у школу, а найбільше обіцянок–цяцянок. Ну такі добрі та лагідні – хоч до рани прикладай!
А опісля? Як стали депутатами? Що ми бачимо, чуємо від них? А ось що:
- то була передвиборча риторика;
- я був проти, але є партійна дисципліна;
- такі реформи нам необхідні;
- треба затягнути паски (нам, не їм!);
- зараз криза;
- треба совість мати (це так вистачило совісті сказати про чорнобильців та афганців, які справедливо за свої права виступили);
- немає фінансування;
- потерпіть, потім краще буде (ага: умріть - ви сьогодні, а я - завтра). І так можна перелічувати їхні післявиборчі тези до безкінечності. Нам - скрута і затягнуті паски, а їм – зростання мільйонних, а то і мільярдних статків. Добре б’ють нас після «весілля», цебто після виборів… А спитати з них за це – зась! Бо ніякої відповідальності на законодавчому рівні за оману своїх роботодавців, тобто виборців, не передбачено. Кажуть, є політична, але з їхніми політтехнологіями, «накатаними» перевіреними рецептами одурманювання простого люду, чи просто це зробити ще і ще раз? Ходимо по цьому колу двадцять років, уже поменшало нас на кілька мільйонів у цій бійні, а буде продовжуватись і далі так – ще поменшає. І ніхто з можновладців цим особливо не переймається. Головне для них - прибутки і надприбутки!
То що ж нам робити? У цій ситуації, гадаю, добре було б заключати із кандидатами у Верховну Раду, в місцеві органи влади та і в президенти трудовий договір, в якому передбачалася б їхня відповідальність за невиконання передвиборчих обіцянок. Як саме?
Приблизно отак:
1.З однієї сторонни ми, роботодавці, виписуємо ті функціональні обов'язки, які повинен виконувати, скажімо, депутат. Зокрема, передбачити у цьому переліку:
- не висувати законопроекти і не голосувати за ті антиконституційні закони, які погіршують наше життя (тим паче є ст. 22 Конституції, яка забороняє це робити);
- голосувати картками тільки особисто;
- виконувати або здійснювати все в рамках діючого законодавства для виконання своєї передвиборчої програми (слава Богу, такі ще поодинокі народні депутати в нашому парламенті є) тощо.
2. З іншого боку робітник, якого ми наймаємо, цебто кандидат у депутати, зобов'язаний підписати трудовий договір, як це робить звичайний працівник, керуючись КЗоТом: «З обов'язками ознайомлений, виконувати згідний. Дата. Підпис».
3. Що важливо – це передбачити у договорі відповідальність за невиконання передвиборчих обіцянок. Яку саме? Справедливо було б моральну і матеріальну (її розмір обраховувати спеціалістам, щоб була економічно обгрунтована), яку депутат зобов'язаний перерахувати у разі невиконання обіцяного на баланси сільських, селищних, районних та міських рад того округу, в якому він балотувався.
Цілком зрозуміло, виникає питання: хто буде спостерігати за діяльністю депутатів? Гадаю, це вправі робити кожен з численних роботодавців, тобто кожен виборець округу. А для безпосереднього спілкування з депутатом, можливо, обрати від громад представницький орган з означеною кількістю осіб, які й будуть контролювати і спілкуватись з депутатом свого округу.
4.Наостанок: трудовий договір необхідно оформити юридично правильно, залучивши до цього відповідних фахівців. Таким чином, додати до політичної ще моральну і матеріальну відповідальність перед виборцями депутатів різного рівня.
Можливо, тоді поменшає кількість бажаючих балакунів–брехунів потрапити до числа кандидатів, а йтимуть у депутати і президенти ті, хто дійсно відчуває у собі можливості і сили зробити щось пристойне у цій країні для всіх людей, а не тільки для себе коханого і своєї сім'ї.
Зараз у когось цілком логічно виникло запитання: як же бути з тим, що кандидати йдуть на вибори під різними гаслами, програмами? І не все, можливо, їм вдасться здійснити протягом своєї каденції? Гадаю, з цього приводу нам не треба особливо перейматися: якщо уважніше придивитися до їхніх передвиборчих програм, то суттєвих відмінностей там майже немає, вони всі зроблені ніби на ксероксі, або, як раніше казали, під копірку.
З огляду на те, що сьогодні можливим стало моніторити кожного депутата без особливих туднощів, то проблем з оцінкою його роботи у виборців не буде. Видно їх усіх, як на долоні: хто не ходить на засідання, хто як голосує, хто що пропонує, хто за що б'ється. І того, хто дрімає та тільки штани протирає за народні кошти – теж видно.
Ви запитаєте, а якщо кандидат не по мажоритарці йде, а у списку якоїсь партії? Як його притягнути до відповідальності? Гадаю, і тут можна буде розробити відповідний механізм. Головне - було б бажання!
Очевидно, що діюча система виборів у нашій країні нагадує гру на картах в дурня, в якій так чи інакше простий люд ним і залишається. Багато хто це розуміє, тому й голосує ногами. Як? Звичайнісінько: не збирається брати участі в них взагалі, особливо молодь, дивиться на закордон та мріє туди чкурнути. Ті ж, хто збираються жити тут і бажають, щоб діти їхні і онуки жили в цій країні, - повинні подбати про їхнє майбутнє, задуматися над тим, що і як можна і треба змінювати.

Наталя ШИРОКА. сел. Царичанка, Дніпропетровська область.