Поточний № 36 (1274)

15.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Голова колгоспу Кудим


29.11.2012

Чому у повоєнні важкі літа про розвиток села і людей,
які там працюють, думали більше, аніж сьогодні?

Багато хто сьогодні ганьбить колгоспи. Особливо ті, хто їх зруйнував та привласнив собі землі та колгоспне майно. Ганьблять колгоспи і колишні колгоспники. За безгосподарність та безвідповідальність їхніх керівників, які дивилися на свою посаду, як на особисте збагачення. Були серед них п’яниці та пройдисвіти, які вміли ладити з районним начальством, бо забезпечували їх. Та й самі колгоспники, дивлячись на своїх керівників, теж тягли все, що попадеться під руки, бо на зароблені трудодні майже нічого не отримували. І все тоді, як, до речі, і тепер, залежало від керівника, від його любові до землі та вимогливості до своїх підлеглих.

НАПРИКІНЦІ 1945 року повернувся з війни колишній голова колгоспу «Червоний лан» Сергій Омелянович Кудим. Дізнавшись про це, голова селищної ради Євдокія Василівна Таран сама прийшла до нього. «Давай, Серьога, бери в руки віжки, треба піднімати село». А він сидів худющий, зморений і тільки кивав головою. Бо багато пережив, та ще й в полон потрапив. То вже союзники їх визволили.
Підгородне було в руїнах. Скрізь виднілися обвуглені димарі та погорілі стіни. Рідко кого можна було побачити на вулиці, хіба що каліку чи дитину, всі працювали в степу. А від будівель колишніх колгоспів залишилися тільки повалені стіни. Ні реманенту, ні тяглової сили,- все було розграбовано, вивезено до Німеччини. А треба було відбудовуватись, орати, сіяти. Спасибі селищному голові Тарановій (так називали її люди), багато вона доклала зусиль, аби отримати допомогу від держави. Великий був Радянський Союз, але тільки деякі області Росії потерпіли від німецької окупації. Україна ж була повністю розграбована, попалена, потоптана.
Таранова здебільшого ходила пішки, бо який тоді був транспорт? І, крім кудимового господарства, в неї було ще чотири колгоспи. І кожному з них була потрібна допомога. Брала з собою когось із голів колгоспу, а здебільшого активістів, і «вибивала» сільськогосподарську техніку, коней, посівний матеріал. Доходила і до обкому партії. І це допомагало. А якщо якийсь районний начальник чи завскладом відмовляв, посилаючись на нестачу, то й грюкала кулаком по столу. А була вона дебела, так, пудів на вісім, а то й більше.
Життя в Підгородному потроху налагоджувалося. Люди почали відбудовувати свої погорілі хати. Від чого вікові дерева нашого лісу були майже всі вирубані. Та й молодняк не оминула та участь, бо зими були не такі, як тепер, - снігу намітало стільки, що й двері не відчиниш. Не відставали і колгоспи від тієї вирубки. Багато лісу пішло на будівництво корівників та конюшень. Було збудовано і невеличке цегельне підприємство, яке теж потребувало дров. Великий був наш ліс, тягся він до самого села Спаського.
В колгоспи почала надходити трофейна техніка, а «Червоний лан» отримав, навіть вантажівку «Студебекер». Але орали в основному кіньми. Та й врожай був мізерний, намолочували зі снопів ледве 7-8 центнерів з гектара. А там почалося і голодовка. Багато сімей тоді виїхало з Підгородного, в основному в промислові міста та на шахти Донбасу. Донбас, як опісля і цілина, приймав всіх.
Там не питали, хто ти і звідки, аби працював. Тож, і з’їхалися з усіх кінців Радянського Союзу, в основному завербовані та з місць позбавлення волі. Завербувався в молодості і я на той Донбас, там в мене, серед зими вкрали і пальто. А тепер ще й мову нашу намагаються їхні керівники відібрати та знищити, щоб і згадки не було про народ український.
1950 року почалося об’єднання колгоспів. З п’яти колгоспів Підгородного було утворено три. «Червоний лан» та 13-річчя Жовтня об’єдналися і колгосп став називатись ім. Молотова, головою якого і став Кудим. Були ще два колгоспи «Червоний Жовтень» та ім. Ульянова, голови яких змінювалися чи не кожного року, бо то були не ті люди, які любили землю.
За три роки після голодовки колгосп, очолюваний Кудимом, розбагатів. Він мав вже п’ять корівників, три свинарники, курятник, дві кошари овець та качатник, який знаходився в колишній затоці річки Кільчень, де тепер стадіон «Колос». Навіть вирощуванням коконів шовкопряда займався колгосп, для чого і було посаджено дві посадки шовковиць. Була і своя пасіка. А, окрім бригадних конюшень, в колгоспі розводили ще й породистих коней. Це була гордість Кудима, коли його рисаки виборювали призові місця на іподромі.
Колгосп мав свій будинок культури. Там ставилися п’єси, діяв гурток художньої самодіяльності, показували кінофільми, а у вихідні дні - танці. А неподалік був і стадіон, і дитсадок та фельдшерський пункт. В кожній бригаді - їдальні, в яких безкоштовно можна було поїсти. А невдовзі біля правління колгоспу збудували магазин продовольчих та промислових товарів.
А ще колгосп мав декілька своїх лотків на ринку «Озерка», де продавалася городина, кавуни, дині, мед, олія, м’ясо. Йшли грошики в колгоспну касу. Якщо в сусідніх колгоспах на трудодень платили копійки, а то й нічого, бо після виконання державного плану по здачі продукції в колгоспі нічого не залишалося, то колгоспники Кудима отримували на трудодень по 20 карбованців, не рахуючи зерна та іншої продукції. Багатів колгосп, багатіли і люди. І правління господарства вирішило купити Кудиму автомобіль, досить йому їздити по степах бєдкою. І не який-небудь, а «Волгу», найкращого легковика на ті часи. А голова селищної ради Євдокія Таран так і не обзавелась автомобілем, бо завжди ходила пішки, а за нею ціла вервечка підвладних селищній раді керівників. І скрізь був порядок, бо була вона вимоглива. В жодному довіднику чи в історії Підгородного радянських часів ви не знайдете прізвища цих людей. Бо були вони незалежними і працювали для людей. Не один раз намагалися зняти її з посади, мотивуючи тим, що не має вона вищої освіти, а тільки початкову, але завжди отримували відсіч, бо була вона вольова, а для людей справедлива.
А невдовзі до колгоспу, очолюваного Кудимом, було приєднано ще й колгосп ім. Тельмана Самарівської сільради. Радості Кудима не було меж: «Давай, цигане, нам віжки, досить тобі панувати», натякаючи на те, що колгосп той було утворено на землях колишньої німецької колонії «Іозерсталь», будівлі якої та інвентар не були розграбовані німцями, а голова той ще й клянчив в райкомі допомогу.
Після XX партз’їзду, коли було розвінчано культ особи Сталіна, колгосп імені Молотова отримав назву «Перемога».
Слава про підгороднянський колгосп гриміла на всю область. Ми, тоді ще підлітки, примудрялися без білета подивитися кіно. А перед кіносенсом завжди крутили кіножурнал, в якому показували і наш колгосп. І в залі лунали радісні вигуки: «Диви, диви, а он водонапірна башта, корівники… і Кудим».
1958 року Дніпропетровська область була нагороджена орденом Леніна. В тому ж році Хрущов відвідав і колгосп «Перемога». І знову в кіножурналі показували цілу вервечку урядових автомобілів, які мчали по вулиці Комсомольській. І Хрущов, знявши свого капелюха, стоячи, вітав підгороднян, які стояли з обох сторін вулиці і махали йому руками. Ось так голова колгоспу зустрічав високого гостя. Оглянувши господарство, Хрущов власноручно вручив Кудиму орден Леніна і побажав подальших успіхів на благо радянської держави.
Микита Хрущов був дуже активним господарником, особливо в сільському господарстві. І серед партійних працівників поширилися чутки, що колгоспів вже не буде, а буде єдиний земельний орган, який і буде керувати сільським господарством. І Явдокія Таран, як і після війни, знову завітала до обістя Кудима : «От то, Серьога, я оце пройшлася по твоєму подвір’ї, і мені прикро стало, що ти й досі не обзавівся порядним житлом. Що це в тебе за хатинка, курінь якийсь. І як ви поміщаєтеся в ньому – троє дітей і ти із жінкою?». «Та й в тебе, Дуню, не краще,- знітився Кудим, - як гриб-поганка, тільки й того що крита залізом». А в неї, і в правду, було невеличка хатинка, от-от розвалиться. Це вже опісля вона обзавелася сучасним будинком, критим шифером. Та й Кудим збудував собі, хоча і невеличкий, але пристойний будинок.
В ті роки я жив по вулиці Короткій, якраз навпроти Кудима. А сусіди, як сусіди, знають, що діється в іншого. Тим більше, що жінка Кудима, тітка Христя, частенько навіщала бабу Писарку, в якої я жив (Писарка, це по вуличному, бо чоловік її був писарем волосної управи слободи Підгородня).
Чутки про ліквідацію колгоспів не справдилися. Але обкоми партії розділили. Їх стало два - сільський обком партії і промисловий. Деякі колгоспи були об’єднані і стали радгоспами. Підгороднянський колгосп-мільйонер «Перемога» було приєднано до невеличкого радгоспу «Нижньодніпровський» як третє відділення. Автомобіль «Волга» привласнив собі директор того радгоспу, бо то було невеличке господарство, яке забезпечувало органи НКВС, а також обласне та районне керівництво. І грошей для купівлі автомобіля воно не мало. А Кудима було призначено заступником директора. Така «подяка» партійних органів стала ударом для Кудима. Він зліг і декілька днів не показувався на роботі. Небагато років він прожив після того.
… Давно вже немає тих керівників, немає й колгоспів. Все розвалили, залишилися одні бур’яни. Та людські спогади про нашу молодість і людей, які творили дива і жили заради нашого Підгородного.

Леонід СІДАК. м. Підгородне, Дніпропетровська область.

Яким був господарем Сергій Омелянович Кудим згадував колишній агроном колгоспу «Перемога» Роман Михайлович Коврига у своїй статті, надрукованій в районній газеті «Дніпровська зоря» наприкінці вісімдесятих років:
«Романе Михайловичу, я оце проїздив полями і бачив там бур’янину, поїдьте і зірвіть її». «А чого ж ви її не зірвали!? - запитав Коврига. «Є-е, якби я її зірвав, то ви б і не знали, де вона росла…»