Поточний № 31 (1218)

15.08.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Гончарівські читання


04.04.2018

Прилітає на крилах теплих    вітрів довгождана весна і      3 квітня ми відзначили 100-річний ювілей Олеся Гончара. Районна дитяча бібліотека заздалегідь почала святкувати цю дату. Наші читачі знайомилися з цитатами тижня «Афоризми Олеся Гончара», мали нагоду погортати матеріали  книжково-ілюстративної виставки «Слухаймо Олеся Гончара – то голосом сина говорить зі своїм народом Апостол духу». Для семикласників ЗОСШ №2 підготували та провели літературну годину «Олесь Гончар і Придніпров’я». 

Видатний письменник, автор «Прапороносців», «Собору», «Тронки», «Людини і зброї», лауреат літературних премій, академік НАНУ Олесь Терентійович народився 3 квітня 1918 року. Довгий час вважалося, що місцем народження письменника є слобода Суха на Полтавщині, але сам Гончар спростовує це твердження і називає місцем народження Ломівку на околиці Катеринослава. Останні дослідження біографів Олеся Гончара привідкривають завісу таємниці народження і подають нам документи обласного державного архіву. Там у метричній книзі Покровської церкви села Кам’янка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (зараз Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпра) знайдено запис № 47 про народження у «крестьян Терентия Сидоровича Биличенка и законной жены его Татьяны Трофимовой» 29 березня (11 квітня за новим стилем) 1918 року дитини чоловічої статі, хрещеної 1 квітня 1918 року ім’ям Олександр. 
Як же так сталося, що Олександр Біличенко став відомий світові, як Олесь Гончар. Після смерті матері трьохрічного Сашка батько віддав на виховання дідусеві з бабусею у слободу Суху. Там він пішов до школи і учитель сільської школи вперше назвав його Олесем, а прізвище навіть не питав. Знаючи, що це онук Гаврила Гончара, у класі так і записали Гончар. Так маленький катеринославець став полтавцем. Названий дівочим прізвищем своєї матері, він через роки прославить його на весь світ. Про всі ці події є запис у щоденнику Олеся Терентійовича від 04.07.1995 року «…не спиться вночі. Увімкнув лампу, став розглядати фото батьків (єдине воно в мене). Тато, видно, тільки повернувся з фронту, в солдатській формі, ще й в погонах, на грудях два Георгіївські хрести (майже як у Григорія Мелехова). Спокійний, задумливий. До коліна притулилося серйозне дівчатко (сестра Шура). Мене ще на світі нема. Мама теж задумлива, зосереджена. Про що вони думають обоє? Який був рівень їхнього розвитку, які думки? Гарна людська пара! Напівгородські, натруджені обоє, люди нелегкого життя. Мама, що родом полтавська, дівчиною прийшла до міста із-за Ворскли, працювала в панів і на Брянському заводі (вже під час І світової війни), і на фото ніби вдивляється в свою долю, ніби передчувала, що рано піде в могилу. Кажуть, розпилювали удвох із татом дерево на хату, спішили, щоб вселитися до зими, мама стояла в ямі, цілоденно тягала ту важку пилку, – мабуть, надірвалася або застудилася тяжко, і взимку її вже не стало. 27 літ їй усього було!
Дорога моя після цього постелилася до полтавських Дідуся та Бабусі, а сестру залишили няньчити дітей народжених від злої мачухи. Вона всі роки порядкувала в хаті, вона, а не Георгіївський кавалер…»
В 1941 році, склавши екзамени за третій курс Харківського університету Олесь Гончар добровольцем іде на фронт. За роки війни пізнав усе: шквал атак, біль втрат, гіркоту відступів. Олесь Терентійович після демобілізації говорив: «До війни все бачилося по-іншому, тепер, здається, у душі щось перевернулося. Коли молодість, обпалена війною, коли вбито душу тих студентських днів, то нічого робити, треба прощатися з тим, що минуло і шукати нових доріг.  І він поїхав в рідний куточок на Дніпропетровщині до рідної сестри, яка в кожному листі кликала: «Приїзди, хата тепла, хоч одігрієшся після окопів…». Тут, на вулиці Клубній, 25, було написано роман «Прапороносці», з яким молодий письменник яскраво і одразу увійшов у літературу.  У 28 років українська література назвала його наймолодшим своїм класиком. Гортаючи щоденники Олеся Терентійовича можна натрапити на такі записи від 22 червня 1946 року: «…я, очевидно оженюся, бо ночі дуже чудесні, запашні, і я зустрічаю світанки в саду. А вдень ходжу не по землі, а бреду весь час в рожевому океані по саму шию. Він затопив усю землю і хлюпає, хлюпає весь час вище пліч мені дивними хвилями. Це буде або величезне щастя, або розчарування назавжди. Але ні, не може бути розчаруванням! Я зачарований наскрізь, в крові навік!». З Валентиною Данилівною і справді Олесь Гончар прожив довге і  щасливе подружнє життя. Виховали сина Юрія та доньку Людмилу. 
Нашим степовим духом навіяні майже всі твори Олеся Терентійовича, не винятком є і скандально відомий роман «Собор». Про це можна прочитати в щоденниках Гончара: «зближується все, з плавень самарських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянкою, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва, буде «Собор». 
Роман побачив світ у 1968 році і відразу став бестселером. Про роман почали говорити всюди. В героях пізнавали прототипи з верхівки партійної влади. Тож не дивно, що у Дніпропетровську роман сприйняли як посягання на владу. Пристрасті, що розгорнулися довкола роману, не дозволили видавництву «Радянський письменник» здійснити видання повністю. Тираж було «арештовано». 
Гортаючи щоденник за 1969 рік, натрапляємо на запис від 26 січня: «…пообіцяли пустити в продаж Львівський тираж «Собору», не знаю, чи правда. Розповідають, що перед цим багато розтеклось із цього тиражу. Робітники фабрики виносили потай. На прохідній стали навіть обшукувати. А кімнату, де складений «Собор», опечатали. Проте, хто хотів дістати, нібито мають. У  Львові це вважається гарним подарунком на день народження».
Про Олеся Гончара написано безліч книг, статей і досліджень. Кожен твір цього майстра ставав явищем у літературному житті. Ми пишаємося тим, що можемо запропонувати своїм читачам всі твори Олеся Гончара, у нас багато біографічних матеріалів: є щоденники Олеся Терентійовича, у нас можна погортати раритетні видання, які виходили, наприклад, тиражом в 300 примірників. Одним з таких є видання Національного гірничого університету «Україна  – моя пектораль», якого немає навіть у фонді обласної наукової бібліотеки. 
Тож пориньте у джерельні глибині творчості Олеся Гончара, і ви обов’язково відкриєте для себе нового Гончара, який і зараз сучасний та актуальний. 
Тетяна РУХЛІНСЬКА,
заступник директора РДБ по роботі з дітьми.
м. Підгородне, 
Дніпропетровська область.