Заскрипіли гальма, і поїзд зупинився. У дрімаючий вагон зайшли двоє – старий циган у довгому кожусі і дівчина років п’ятнадцяти. Заспана провідниця зиркнула на квитки і невдоволено пробурмотіла:

– Ну і де ж вас садовити?

– Не хвилюйся, любесенька, ми самі десь скраєчку, – заспокоїв її циган і повів за руку дівчину по вагону, придивляючись, де б сісти. Пройшли по вузькому проходу до самого кінця, і вже в останньому купе циган попрохав: «Ми скраєчку присядемо…» Той, кого прохав, мовчки підібрав ноги і циган та його супутниця присіли на полиці напроти один одного і закуняли.

Пройшло години дві. Розвиднилось. Прокидався, оживав вагон. Поспіщали з руниками в довгих халатах жінки, полетіли на верхні полиці скручені матраци, засновигали діти. Прокинулись і сусіди цигана та, напевне, його онуки: дебела жінка в яскраво-зеленому халаті з павичами і її чоловік – щупленький, з інтелігентною борідкою. З верхніх полиць спустились і підсіли бородатий молодик і похмурий, видно сільський, дядько… Сусідами з бокових плиць було молоде подружжя.

Доки збирали постіль, займались вранішнім туалетом, всі були мовчазно зосереджені, а коли провідниця рознесла чай, розговорились. Лише цигани в розмову не вступали, були осторонь від усіх. Дідусь сидів, прикривши долонею очі, а дівчина якось дивно дивилась перед себе великими чорними очима, мовби нікого не помічала. У вагоні потеплішало, і циган зняв свого кожуха, поклав на коліна, щось по-своєму сказав онуці, і вона мовчки зняла хустку з голови і теж поклала на коліна.

Почали снідати. Сусідка з бокової полиці протягла циганській дівчині бутерброд, та наче не помітила. 

Тоді циган взяв бутерброд, вклав в руку онуці і подякував. Всі зрозуміли, що дівчина сліпа, і зніяковіли, мовби чимось завинили перед нею. Примовкли.

– Ну чого пожурились? – через деякий час удавано весело проговорив бородань, – поснідали, а тепер прошу до музики! 

Зняв з верхньої полиці гітару і почав щось награвати. У циганської онуки відразу загорілись очі, заграла на вустах посмішка. Та почувщи фальшивий акорд, дівчина якось нервово повела плечем, щось тихенько сказала своєму дідусю. Той погладив онуку, а потім з хвилину послухавши бринькання бороданя, попрохав: «Дозвольте». 

Взяв гітару, попробував струни, якусь підтягнув, на хвилину задумався.  І ось з-під  його засмаглої руки виркавлась, як несподіваний порив вітру, музика. Були в ній і буйна радість, і глибокий сум, і надія, і відчай. 

До купе почали сходитись пасажири, стовпились у проході, слухали як заворожені. Циган оглянув всіх, посміхнувся і проказав щось онуці. І зовсім по-іншому забриніла гітара, а потім до неї приєднався чистий, як вода в криниці, голос дівчини. Слова пісні були незрозумілі, та цього, здавалось, ніхто не помічав. Була в тій пісні якась сповідь душі, глибока-глибока печаль. Замовкла. Піднялась, накинула на плечі хустку і почала знову співати. Та тепер від пісні легко і радісно ставало на душі у кожного. Хотілось зробити щось таке, щоб здивувати, увесь світ став щасливим! Співала дівчина, поводила худенькими плечима, співала всім своїм гнучким тілом. З якоюсь вродливою шляхетністю вклонилась і сіла.

– Молодець! – закричав хтось і зааплодував. Його підтримали, і ось у всьому вагоні зазвучали гучні оплески. 

Аплодисменти перервав голос сусіди цигана – дебелої жінки в халаті з павичами.

– Гроші! Гроші вкрали, – кричала вона, показуючи всім внутрішню кишеню свого пальта. – Дві тисячі гривень було! Це ти, ти, циганюро, вкрав!

– Та не кричи, не кричи, – умовляв її чоловік, – ти краще подивись.

– Тобі що, повилазило? Не бачиш пусто – і знову до цигана: 

– Ану, віддавай гроші!

Циган дивився на неї здивовано переляканими очима. 

– Та ви що! Не брав я ваших грошей, не брав! Щоб мені на місці провалитись.

– Ще й божиться! – не вгавала жінка – а хто украв? Ти ж усю ніч біля мене просидів. Ану вивертай кишені! Обшукайте його!

– Та в мене свої гроші...

– Ти ба – гроші в нього! Я свої впізнаю, вони чорною гумкою перетягнені. Дві тисячі.

Циган протягнув бороданю гітару і тихо промовив:

– І в мене дві тисячі, і теж чорною гумкою перетягнуті. Ось де мої, – і витягнув з кишені кожуха гроші.

– Це мої, мої! – заверещала жінка і вихопила гроші.

– Та ви що! Бога побійтесь, я на гітару внучці з пенсії збирав... Ось в Полтаву їдемо інструмент купити.

– Чуєте, на гітару він збирав! З циганської пенсії, що в лісі під кущем видають,– Провіднице, ану гукай міліцію!

Почувся жалібний плач. Плакала циганова онука.

– Що ж ти... А так грав! – з жалем проговорив бородань. – Хоч би її пожалів, – кивнув на дівчину.

– Міліцію, міліцію ведіть, – не вгавала дебела жінка. 

– Ану тихо, – гримнув бородань, – гроші в тебе? В тебе! Ніякої міліції не треба. А ви йдіть, йдіть з вагона, – проказав до циганів.

Циган хотів щось скзати, та, побачивши похмурі з усіх боків погляди, махнув безнадійно рукою, одягнув кожуха і повів за руку онуку з вагону. Поїзд зупинився. Повз вагонне вікно йшли цигани. Дівчина плакала, а старий циган обіймав її худенькі плечі, заспокоював.

Коли поїзд рушив, дебела жінка перерахував І гроші, заховала їх у пазуху і почала вішати на вішалку пальто. Щось випало з-під поли. Бородань підняв. То були гроші, перетягнуті чорною гумкою.

– А це що? – повільно запитав у дебелої жінки. 

Вона мацнула себе по пазусі і витягла гроші.

– Як же воно? – тихо прошепотіла.

Бородань схопив її пальто, вивернув кишеню. Там була дірка.

– Ах ти ж...– підступив до жінки.

– Караул! Міліція! – заверещала вона.

Бородань кинувся до вікна. Смикнув його раз, вдруге. Нарешті відкрив.

– Тримай, тримай гроші, – закричав, визираючи з вікна, і викинув пакуночок цигану.

Далі їхали мовчки. На душі у всіх було тяжко і гидко.