Поточний № 42 (1280)

23.10.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Хочемо миру


15.05.2017

Щороку теплими травневими днями збирають біля себе людей обеліски і пам’ятники воїнам Другої світової. Цими світлими і сонячними днями згадуємо про подвиг наших переможців, що захистили нашу землю і визволили Європу від фашизму.

«Нам права не дано на забуття» викарбовано на мармуровому обеліску  в молодому селищі Слобожанському, яке тридцять років тому з’явилося біля північних воріт  Дніпра. Шостого травня тут відбувся урочистий мітинг, присвячений Дню Перемоги. Перед ветеранами, школярами, всіма присутніми мешканцями і гостями виступили голова  Слобожанської об’єднаної територіальної громади Іван Камінський і староста села Степове Євгенія Курінна.
І кожен з них, дякуючи ветеранам за Перемогу, згадував про те, що свято це затьмарено неоголошеною, але такою реальною війною на  Донбасі, і дякував тим солдатам, які сьогодні бережуть мир і спокій, не пускаючи війну далі на українські землі.
А потім був чудовий концерт, зітканий із пісень і  танців юних артистів із дитсадка «Дивосвіт» і «Червона шапочка», у дуеті з ведучим співала і десятикласниця Слобожанського НВК № 1 Катерина Невесела. Прекрасний репертуар воєнних і патріотичних пісень презентував ансамбль  молодих і талановитих виконавців «ХХІ вік».
Поки  тривав концерт, хлопчики юрмилися біля виставленої військовими зброї. Як їм цікаво взяти до рук справжню, не іграшкову зброю, залізти на БТР. Для хлопців радість, але її не побачиш в очах військових 25 десантної бригади, бо ті очі бачили війну  в лице, а воно криваве і огидне.
Миру хоче вистраждана українська земля, однак він для неї такий ще недосяжний, як і нездійсненна мрія багатьох переселенців, які змушені були тікати від війни на Донбасі. 
Коли концерт уже завершився, а всі вишикувалися в чергу,  щоб скуштувати польової каші, мою увагу привернула літня жінка з медалями на кофтинці. 
– Сьогодні хоч трохи отримала розради, – зізналася жіночка. – Я ж біженка. Сама зі Свердловська Луганської області.  Маю 66 років стажу. За освітою лікар-офтальмолог. До останнього працювала в лікарні. Залишила у  Свердловську все – трьохкімнатну квартиру і все нажите за трудове життя. Не можу поїхати навіть на могилу до чоловіка, який похований там. Залишилася без нічого, як бомжиха, – вимовила, і сльозами наповнилися її світлі очі.
Бачу, війною починалося моє життя, війною і закінчується, мені ж уже 88. Приїхала сюди у 2014 до дочки. Взяла із собою документи і ось це, – показує на палицю-супутницю. – Приїхала, бо там почали стріляти, якісь незрозумілі прапори почали вивішувати, а українські познімали, враз зникли українські канали, стали тільки російські. У магазинах порожньо, навіть хліба нема купити. 
А коли були вибори президента у 2014-му, то хотіла проголосувати за Порошенка, принесли запрошення, але жодна виборча дільниця не відкрилася. Тож проголосувати нам не дали.
Думала, що за два тижні АТО закінчиться, як казав Порошенко, а воно, бач, як затяглося. Зараз мешкаю у доньки, вона і привела мене на мітинг.
– Мамо, кашу будете, – запитала її донька Ірина.
Пішов духмяний аромат пшоняної каші, щедро заправленої тушонкою. Жіночка ледь усміхнулася. І я не стала далі розпитувати, бо дуже важкими є ті спогади і переживання учасниці війни, а тепер вимушеної переселенки, яка все своє життя поклала, щоб людям повертати зір,   оперувала катаракти, розшарування сітківки ока. А тепер сама позбавлена можливості бачити своє майбутнє. 
Дуже прикро, відзначаючи  всенародне і спільне з Росією свято Перемоги, усвідомлювати, що колись братній народ може прийти на територію сусіда на військовій техніці,  нахабно відібрати Крим і розпалити війну на Донбасі.
 
Світлана МАРКОВА, сел. Слобожанське, Дніпропетровська область.