Поточний № 41 (1378)

25.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Хочу захистити права свого народу


14.04.2011

Наші люди давно вже опустили руки і змирилися з тим, що змінити вже нічого не можна. Неможливо добитися справедливості, захистити себе і свою родину, реалізувати свої права, відчути себе вільним громадянином незалежної України… Дозвольте з вами не погодитися.
Перш ніж ви подумаєте про те, що це ще одна стаття із замилюванням очей, прошу хоч на мить уявити, що ви на прийомі у лікаря і він дає вам рецепт чи рекомендації з лікування ваших хвороб, залишаючи за вами право вибору: лікуватися чи ні.

Отже, коротко про себе. Мені 33 роки. І в цьому віці я вже усвідомив, що маю навички, можливості, здібності, можливо, навіть своєрідний дар, приносити користь суспільству. Ви не повірите, але свою діяльність я розпочав ще в чотири роки. Якось батько взяв мене на екзамен в інститут і, як це часто буває, йому випав «нещасливий» білет. І ось коли вже сподіватися на диво було даремно, викладач запропонував скласти іспит мені. Умова були проста: намалюю яблуко – залік, не малюю – перескладання. Екзамен я склав. Того дня вся інститутська група розважала мене в парку на каруселях. Це було моє перше досягнення і перший успіх.
Уже в сьомому класі я керував командою школярів із надання допомоги ветеранам війни і праці, у дев‘ятому - був капітаном місцевої футбольної команди, а в десятому захищав честь школи на олімпіадах з хімії, фізики, геометрії. У вільний від навчання час ми з батьком організовували всілякі спортивні змагання. Я ходив на бальні танці, брав участь у ВІА, «Зірниці», був активним організатором КВК, дискотек…
Закінчивши школу, пішов навчатися на тракториста-машиніста. Два роки працював на тракторі та комбайні. Керівники помітили мої організаторські та аналітичні здібності й посприяли подальшому моєму навчанню. Після закінчення Чернігівського юридичного коледжу за фахом юрист-правознавець я пішов працювати у відділ соціально-виховної і психологічної роботи у виправну колонію, де за 12 років кар’єри побував на різних посадах, починаючи від начальника відділення, оперуповноваженого, чергового помічника начальника установи і закінчуючи старшим інспектором відділу соціально-виховної та психологічної роботи установи. І весь цей час мене турбувало одне – наше з вами суспільство, моя родина,  мій робочий колектив, мої друзі. Я був 20 раз свідком на весіллях, визнаний гідним честі мати трьох хрещеників. Побував у всіх обласних центрах України. Маю багато друзів і знайомих по всій Україні.
А тепер, власне кажучи, про нього, про «суспільство». Спробую дати рецепти лікування хворого суспільства. А ухвалювати цей рецепт чи ні - право ваше. Візьмемо, наприклад, будь-яку сферу життєдіяльності нашого суспільства і спробуємо обстежити її та знайти ефективні ліки. Це може бути охорона здоров‘я, ЖКГ, робота  правоохоронних органів, суди, земля, родина, загалом усі взаємини суспільства, які регулюються і гарантуються законами нашої держави. Отож, власне, про тих, хто створює такі закони, я б і хотів поговорити. Єдиним законодавчим органом у нашій країні є «наша Верховна Рада» і складається вона з «наших народних обранців». А от чи є вони «нашими», «народними», скажу відразу - ні.
Нам з вами дано право обирати депутатів різних рівнів, і ми це право з почуттям обов‘язку й відповідальності реалізовуємо, покладаючи на депутатів обов‘язки представляти наші голоси під час прийняття тих чи інших рішень. Але що ми бачимо? Ми просили депутатів підвищувати ціни - ні. Продавати заводи – ні. Будь-який закон ухвалюється на підставі рішень або команд так званих поводирів. Але ж ми поводирів не наділяли таким правом. Ви запитаєте, що з цим робити – відповідаю: безвідповідальне натискання на клавішу «за» має контролюватися виборцями, а не поводирями. Багато людей навіть не знають, що існує громадський контроль над тією чи іншою сферою діяльності суспільства, навіть ті самі комісії спостереження при адміністраціях областей та міст можуть і зобов’язані здійснювати контроль над дотриманням наших прав і обов‘язків наших керівників. Як же їх стимулювати, щоб вони працювали? Питання риторичне. Але і на нього є відповідь. Повернемося знову до наших баранів, вибачте, «депутатів». Раз на чотири чи п’ять років ми голосуємо за одного з представлених нам кандидатів, обираємо його, виходячи з його передвиборчих зобов’язань, а потім із сумом і обманутими сподіваннями спостерігаємо за його діяльністю протягом п’яти років. Вирішення цієї проблем є, і воно дуже просте. Обранця потрібно контролювати не раз на п’ять років шляхом нових виборів, а щодня, щогодини, об‘єктивно оцінюючи його діяльність на благо суспільству. Реалізувати це в житті, не змінюючи «наші» закони, досить просто. У кожному районі, в кожній області є адміністрації, в яких створені відділи по роботі з виборцями, де щодня і щогодини реєструються громадяни, які мають право голосу на виборах. Отож, якщо ви обрали депутата і ваш голос належить йому - це не означає, що ваш голос п’ять років, відведених для реалізації обіцяного, має належати йому. Якщо вас влаштовує діяльність  обранця і ви знаєте, що він голосує за закони на благо суспільства, то живіть і радійте життю. Але, якщо депутат не виконує зобов’язань, голосує не на благо суспільства, а навпаки, погіршуючи й принижуючи наше життя, то треба забрати в нього цей голос у законно-демократичний спосіб.
Як ми знаємо, в Україні існує закон «Про звернення громадян», дотримання якого знаходиться під контролем не лише Генерального прокурора України, а й уповноваженого Верховної Ради з прав людини і, що важливо, під контролем Європейського союзу (суду з прав людини), за допомогою якого наші громадяни вже відстояли свої порушені права у 99 випадків зі 100. І ось, виборець розчарувався у своєму обранцеві, пише заяву до районної чи обласної адміністрації, до голови центральної виборчої комісії з проханням «відкликати» або «відкріпити» від свого обранця свій голос, тому що останній не виконує своїх обов‘язків перед ним, як перед виборцем, що підтверджується… Тут ви вказуєте все те, що бачите в «нашій» Верховній Раді»: депутат не бере участі у прийнятті законів; проголосував за закон, який не відповідає його виборчій програмі (обманює своїх виборців), не подав жодного законопроекту, який обіцяв подати під час передвиборчої компанії; порушує законодавство… Що ми одержуємо в результаті цього? Депутат, який сумлінно ставиться до взятих на себе зобов’язань – працює і далі, а той, що втратив підтримку виборців (необхідна кількість голосів для його мандата), шукатиме іншу роботу. І потім ми побачимо, де він буде без «недоторканості». Зате на його місце прийде людина, яка спочатку добре подумає, що їй дорожче - крісло депутата і щоденна підтримка виборців чи відкатні від поводирів, з якими можна опинитися за бортом недоторканності й відповідати за власні вчинки як простий смертний. А коли в депутатських кріслах сидітимуть представники народу, то, повірте, зарплата наша відповідатиме не споживчому кошику 1998 року, і визначатиметься вона не думками міністрів економіки та бізнесу, а простих людей. Наприклад, ви депутат, іде голосування, озвучується законопроект із 14 слів «Зарплату підвищувати в процентному співвідношенні разом з підвищенням цін на продукти, комунальні послуги щотижня». Довгий закон? Ні. І нехай підвищують ціну на бензин,  газ, одяг, їжу, нам без різниці, якою вона буде. Для нас головне - щоб ми могли за зарплату забезпечити своє життя, а не існування. І тоді ми з вами будемо пишатися тим, що ми господарі у власній країні, ми ухвалюємо рішення, суди, дійсно, виносять рішення від імені українського народу. Депутати будуть представляти інтереси вчителів, пенсіонерів, робітників, медиків, учених, студентів, представників будь-яких професій. Але якщо ми будемо сидіти і чекати – то дивитися на це будуть наші прапраправнуки, і то за умови, що ми з вами їм що-небудь залишимо.
Мої батьки, друзі, колеги і знайомі кажуть мені: «А чому ти не висуваєш свою кандидатуру?» Відповідь проста - а де взяти таку суму грошей? Адже будь-якій людині зрозуміло, що тільки в того, хто переступив закон, є така торба. А ми з вами, прості законослухняні, маємо задовольнятися  тим, що є.
Мрії збуваються, якось сказала моя мама. І я сподіваюся, вірю і хочу допомогти суспільству тим, що в мене є і буде - знаннями, можливостями і здібностями. Я міг би надати багато варіантів лікування нашого суспільства. Хочу знайти однодумців і підтримку, щоб знати, чи мають право на існування мої мрії і прагнення. Адже якщо зараз не спробувати вирішувати проблеми мирним демократичним, людським, законним шляхом, то, можливо, знайдуться поводирі, які запропонують інші виходи з даної ситуації (як законні, так і ні). І де гарантія, що це не буде громадянська війна або революція.
Радий буду почути відгуки, думки, коментарі і, звичайно ж, зауваження та пропозиції. Пишіть мені на електронну адресу: valentinfinogenov@yandex.ru або в редакцію.

З повагою Валентин ФІНОГЕНОВ.