Поточний № 40 (1377)

17.10.2021

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Хто ж про кого дбає?


17.02.2011

Ви, мабуть, як і я, не дуже вірите запевненням влади, що буде забезпечено справедливий розподіл пенсійних коштів. На мій погляд, це чергова казка для знедолених людей. Один із проявів цієї справедливості - обмеження максимальних пенсій до 12 прожиткових мінімумів, або ж до 9 тисяч гривень. Враховуючи той факт, що більше половини пенсіонерів (55 відсотків) одержують 1-1,5 мінімуму, маємо різницю в пенсіях посадовців і основної маси пенсіонерів у 8 тисяч гривень.

ТРЕБА бути дуже безсоромною людиною, щоб стверджувати, що справедливість саме така. Я приєднуюся до думки тих, хто вважає, що різниця у виплаті пенсій може бути не більше, ніж у 4-5 мінімумів. Тим більше, що заробітна плата перших дозволить їм брати участь у накопичувальній системі, сприяти її становленню та розвитку.
Подив і обурення викликають начебто бідкання уряду про неможливість обмеження захмарних пенсій, призначених собі високопосадовцями до 2011 року. Так, ст. 22 Конституції України дійсно забороняє обмеження існуючих прав і свобод. Але цю статтю чиновники використовують лише щодо себе. Бо не стала ст. 22 Конституції на заваді у прийнятті постанови № 530, яка практично відмінила оплату компослуг вчителям за ст. 57 Закону України «Про освіту». Обмежені урядом також доплати до пенсій дітям війни, передбачені законом, пенсії чорнобильцям.
Сьогодні у законотворчій діяльності більшості і її «смотрящего» Чечетова ст. 22 Конституції взагалі до уваги не береться, про що однозначно свідчать ухвалені закони.
Тож бідкання посадовців нещирі. Тут знову показує зуби корпоративна солідарність, намагання будь-що зберегти присвоєні собі преференції. Преференції великі, незаслужені. Ні в якій мірі вони не співрозмірні з результатами роботи.
Долею країни і її людей наші небожителі не опікувались. Їх не турбувало те, що рівень зарплат і пенсій не забезпечував не те, що відновлення фізіологічного ресурсу, а навіть виживання. Проте свої зарплати, пенсії, пільги підняли до захмарних висот, залишивши далеко позаду чиновників навіть успішних країн. Незважаючи на глибоко дефіцитний бюджет, передбачили в ньому на 2011 рік виплати на відпочинок і лікування кожного з нардепів суму, що дорівнює затратам на медичне обслуговування більше 5 тисяч українців.
Досить щедро, зі значним збільшенням проти минулого року, профінансовані Президент, міліція, Феофанія. Оце і є корпоративна солідарність, сповідуючи яку, можна не боятись від тобі подібних ніяких обмежень і покарань. Так як не боїться їх юрист за фахом, а по розмаху бажань, мабуть, і за національністю міністр юстиції Лавринович. Він спить і бачить Україну без українців. На запитання кореспондента одного з телеканалів, чому відсутнє в Україні антикорупційне законодавство, за яким би чиновники декларували свої прибутки і витрати, міністр радить кореспондентці виїхати в Польщу, там прийняти громадянство і жити за тими ж законами. Там воно є, у нас немає.
Браво, пане міністре, і не буде. Ворон ворону око не виклює. А щодо хамства, то це фірмовий знак українського посадовця.
Через некомпетентність влади, корумпованість зверху донизу наш працьовитий народ став одним із найбідніших народів світу. Не розквіт, а занепад країни, не підвищення якості життя, а масове зубожіння, зневіра і безнадія, вимирання нації. Ось реальні здобутки українського олімпу.
Впевнений, якби зарплату, пенсію, пільги високопосадовцям України визначали її вороги, тоді були б зрозумілими їх захмарні розміри. Як не крути, а в нищенні України успіхи є.
Але ж платимо ми, українці. За що? Дуже хотів би почути відповідь Тігіпка, без посилання на 22 ст., а по суті. Її, звичайно, не буде. Проте самим нам замислитись потрібно. Ми винні також. Вина наша в тому, що живемо за принципом «моя хата скраю», в тому, що досі не стали громадянами, громадянським суспільством, яке здатне до самозахисту і самозбереження.
Відносно пропозиції вважаю, що непопулярні рішення, про які так часто і так охоче говорять посадовці, повинні торкатись і їх, тих, хто своїми діями чи бездіяльністю привів країну до занепаду.

Володимир ШЕВЧЕНКО.
сел. Кринички, Дніпропетровська область.