У сімнадцять років, через тиждень після випускного, ми із Степаном побралися. Він нещодавно з армії повернувся. Високий, кремезний, красень на все село. Після весілля ми поїхали до його родичів у Закарпаття. Невеличке гірське село, привітні й чемні люди, бурхлива, як наше життя, річка. То була казка. На жаль, все добре і хороше швидко закінчується. Після повернення додому Степан пішов працювати  водієм у лісгосп, у мене ж – спеціальності ніякої. Сиділа вдома. Точніше, у  Степанових батьків, поки ті скоса не стали дивитися у мій бік. 

Одного разу свекруха не витримала і сказала: «Ну і невісточка нам попалася, за що нас Господь покарав». Наступного дня я вже працювала прибиральницею у колгоспній конторі, оскільки іншої роботи не було. А вже через місяць пішла на ферму телятницею. Ні дня, ні ночі. Степан змінився – почав на мене кричати, додому повертався напідпитку. А пройшло ж лише три місяці з дня нашого одруження. Але нікому не жалілася. Через рік у нас з’явилася донечка – Марійка. Степан після цього став уважнішим. Та його любові вистачило не надовго. Знову почалися сварки, конфлікти. Не знаю, напевно, все-таки любила Степана до нестями. Адже за Марійкою у нас по черзі з’явилися діточки – Микола, Іван, Софійка.

Можна було б ще довго розповідати, що саме довелося пережити мені за ці двадцять років. Скажу лише, що Семен тричі лікувався від алкоголізму. Тричі я його кидала з чотирма дітьми й тричі приймала.

Зараз моя життєва історія повторюється. Після чергового лікування мій Степан клянеться і божиться, що краплі в рот не візьме і просить пробачення. Діти вже дорослі – старшій 19, меншій – 14. З одного боку вже настраждалась я вдосталь, з іншого – десь у глибині душі шкода Степана. Мабуть, і зараз я його і люблю, і ненавиджу. Друзів у мене немає, порадитися ні з ким. Ось і звертаюся до читачів моєї рідної газети: порадьте, як мені бути? Можливо хтось знає, як діяти у такій життєвій ситуації? Чи варто випробовувати долю, чи, може, змиритися з втратою?  

Поліна ДРУЖКО,

Харківська область.