Двохсотграмова скляна молока (магазинного, найвживанішого, 2,5 відсотка жирності) коштує десь півтори гривні. Склянка молока, купленого заготівельниками та переробниками у селян (переважно 3,6-4,0 відсотки жирності), - максимум п‘ятдесят копійок.
Хіба на виробництво такої ж склянки вина пристойного гатунку - до п‘яти-семи гривень - вкладається настільки більше зусиль та затрат, ніж на такий же древній продукт, як молоко?!
Ні, мова піде не про ціновий диспаритет. Ніхто, тим паче, не закликає зрівнювати те й те у вартості. Біда в іншому: на торгових прилавках усе менше не тільки справжнього вина, але й справжнього молока, без якого просто не обійтися. Саме з нього діти всотують у себе імунітет.
Де ж істина? Чому навіть за досить меншої різниці між кількістю дівчаток і хлопчиків, які народжуються, і тими, хто відходить в інший світ, Україна не може забезпечити своє майбутнє покоління справжнім молоком?

Якби ВОНА та вміла говорити…

Ніякій іншій домашній тварині не може завдячувати людство більше, ніж корові.
Мене у безтурботному та несвідомому дитинстві тягло до коня, котрого нітрохи не боявся, поки він, правда, одного разу не скинув мене з cебе. Корову ж з її вічно сумними очима старався обходити стороною. Тепер у свій, досить поважний вік, переконаний, що корова – це втілення вселенської терплячості. І весь світ має шанобливо вклонитися перед нею.
Рятівниця в голодні часи нині, якби могла, поставила б свій гнівний штамп ратицею на фоліантах різних програм з тваринництва численних урядів України. У той же час її образ увіковічений на прапорі такої багатої країни, як Іспанія, державних символах Ісландії, Непалу та ряду інших країн.
Якщо до незалежності Україна мала дев‘ять мільйонів корів, то тепер тільки п‘ять. Середній надій ледь дотягує до «рекордних» трьох тисяч кілограмів на голову часів Союзу, тоді як у США, наприклад, 12 тисяч.
Не вдаючись у подробиці, українці не берегли корову. У промисловому молочному скотарстві тільки в останні роки зупинилося катастрофічне скорочення поголів‘я. Селяни-приватники, хто як міг, утримували корівку або навіть кілька, щоб одержати натуральний чи грошовий доважок до сімейного бюджету. І саме вони були і залишаються основними постачальниками сировини на переробні підприємства молочної галузі. Доля приватників у молочному балансі нашої України сягає вісімдесяти відсотків.
Проте кількість дійних корів в останні роки загрозливо почала скорочуватись саме в приватному секторі. Село демографічно старіє, багатьом літнім людям уже не під силу порати корову чи дві.
Потрібно невідкладно нарощувати поголів‘я саме в промисловому виробництві. Ця тенденція вже намітилася. Хоча парадокс. На цілих 250 тисяч збільшилась кількість поголів‘я за останнє десятиліття в агрогосподарствах. Але справжнього молока від цього не побільшало. Валове виробництво нібито зросло на сорок відсотків при тому, що продуктивність корів – ні. Полиці вгинаються від молочних продуктів. Але це оманливе розмаїття. Взимку в цій продукції переважає сухе, «неживе» молоко, а то й відверто рослинні замінники…

Три корівки Людмили Прищепи
Корінна жителька села Григорівка, що в Солонянському районі на Дніпропетровщині, Людмила Прищепа ще в підлітковому віці навчилася доглядати та доїти корову, бо, скільки себе пам‘ятає, завжди в її родині годувальниця була, а то навіть і кілька.
Нині ж у Людмили трійко корівок: Сонька, Слива і Груша. Здавалось би, завжди своє молочко, «живий» прибуток до родинного столу. Однак клопотів з ними та клопотів. Удосвіта, коли потрібно попорати, подоїти, вигнати на пасовище, прибрати у стійлі. І ввечері – теж. За кожну корову – відпасти череду. Це буває кожні три дні кожні півтора місяця. А коли такої можливості наразі немає, то витягуй з гаманця триста гривень (по сотенній за кожну) і плати штатним пастухам села.
Затрати на тварин дедалі зростають. Від недешевих ветпрепаратів до кормів. Особливо ж на зиму.
Потрібно завезти кілька причепів соломи, заготувати щонайменше на кожну по тонні сіна, придбати комбікорм, бажано – смачненької макухи і т.д.
У літню пору заготовачі сплачують за кілограм молока менше двох гривень. З огляду на затрати часу та зусиль – труд за такої ціни просто невдячний. Тому Людмила переробляє основну частку надоєного молока на сир, вершки, домашнє масло і щосуботи везе цю смачну продукцію на ринок одного зі спальних районів Дніпропетровська. Звісно, це неабияк допомагає, бо постійної роботи в селі немає.
Григорівка, бодай на сьогодні, живе без молокоприймального пункту, без молочного кооперативу. Про це багато раніше говорилося, та подібні об‘єднання масово так і не з‘явилися ні на Дніпропетровщині, ні в усій Україні.
Що ж до обіцяних дотацій від держави на кожну корову, то про них теж поки що нечутно.
Отож приватні молочники, такі як Людмила Прищепа, самотужки займаються своєю справою, і, безумовно, потребують всілякої підтримки.

Назад у минуле з поглядом – у майбутнє
На в‘їзді до Степанівки, села мого дитинства, завжди привертають будь-чию увагу рівні ряди білих ферм, так би мовити, радянського зразка. У загонах – налиті рудо- та чорно-рябі корови, бички і телички. Таких «острівців» молочного тваринництва із часів Союзу, як у Великобагачанському районі, так і в Полтавській області і в цілому по Україні, збереглося дуже мало, вважай, одинці.
- Ферми ми залишили не для бізнесу, - каже Іван Радченко, директор місцевого ПП «Комунар». – А щоб дати роботу людям. Нині у нас тут цілорічно працюють більше ста чоловік.
Звісно ж, багато хто цілком свідомо відмовився від цього тягара, як кінь від важкого хомута. І повертати ферми – ні-ні! Знайдіть дурніших, мовляв. Хоча, якщо реально дивитись на речі, будь-який бізнес повинен мати перспективу.
- Нехай не буде навіть державних дотацій, - продовжує далі Іван Радченко. – Потрібні економічно обґрунтовані умови для молочного тваринництва, серед яких стабільна цінова політика. Ніяких сезонних цін, а середньозважена, середньорічна ціна, яка би бодай давала певний прибуток для розвитку, відновлення і розширення виробничої бази, для племінної справи. Ми маємо намір поповнити найближчим часом гурт на 40-50 голів вітчизняної селекції. Хороший «зарубіжний» нетель коштує від двох тисяч євро і вище. Та й то нелегко їх знайти – в світі конкуренція на високопродуктивні корівки.
- Але ж, Іване Романовичу, на екстенсивному шляху не можна весь час залишатися, - підкидаю зауваження «знаючого» дилетанта.
- Ми це добре розуміємо. І над цим уже працюємо. Хоча ви, оскільки цікавитесь темою, маєте знати, що технологія «каруселі» закритого типу виробництва молока – задоволення не з дешевих. Спорудження одного діючого блока затягне на півтора мільйона гривень у нинішніх цінах.
Зберігши краще з минулого, такі господарства, як ПП «Комунар», спрямовують свої погляди і помисли у майбутнє. Їм, звісно ж, потрібні сучасні технології ведення молочного скотарства. Бо інакше можна навічно залишатися в тому «завтра».
І тут, як завше в нашій державі, виникає велике «але» - гроші. Сусідня Росія пішла шляхом тотальної державної підтримки, бо має для цього потужну фінансову базу. Ще у 2002 році чинний на той час президент Володимир Путін видав указ, яким стартував процес реанімації молочної індустрії. Держава взяла на себе 50-відсоткову компенсацію будівництва сучасних ферм, причому ця сума надходила на рахунки господарства відразу ж. Наступний крок – скасування державного мита на ввезення потенційно високопродуктивних нетелів із-за кордону. І останнє – прийняли рішення про забезпечення таких господарств пільговими кредитами.
Іван Радченко, як і більшість його колег, котрі «впряглись» в складну ситуацію молочної галузі, вважає, що прийнятними у даний момент для розвитку українського молочного скотарства стали би банківські інвестиції – довгострокові й під невелику процентну ставку, з певною компенсацією від держави.
Дехто вбачає порятунок і в іншому шляху – інвестиції переробників молока в ті господарства, де вже мають певне дійне поголів‘я та досвід такого виробництва.

До молока «по-новому»
Грошовиті та прагматичні інвестори сьогодні найкращим для себе варіантом бачать будівництво молочних ферм, скоріше – сучасних комплексів «з нуля». Нині практично по всій Україні йде процес спорудження саме таких комплексів. Одним із законодавців цієї справи стала відома корпорація «Агро-Союз» (Дніпропетровська область), де надоюють більше восьми тисяч кілограмів молока на корову та проектують комплекси на 500, 1200 і 2400 корів. Близько десятка таких розробок утілюються в Україні, ба, навіть Росії та Казахстані. До 2012 року вже в іншому куточку нашої держави – Тернопіллі – будуть введені до ладу шість молочних комплексів на 600-1000 голів.
Або ж повернемо свій погляд на північ – Чернігівщину. Потужне ТОВ «Дружба Нова» Варвинського району вже утримує 5000 голів ВРХ, а нині йдеться про закупівлю значної кількості високопродуктивного молочного поголів‘я.
Пріоритетом у розвитку агрокомплексу Полтавської області, крім традиційного для цього краю свинарства, стало і молочне скотарство. Вже зараз тут продукують до 14 відсотків загальнонаціонального валу молочної продукції. А буде ще більше. Посудіть. У ПП «Білоцерківська агропромислова група» (Великобагачанський район) йде реалізація двох далекосяжних проектів – реконструкція та будівництво комплексу з вирощування 4 тисяч нетелів і комплексу з виробництва молока на 2,5 тисячі дійних корів. У ТОВ «НВП «Глобинський м‘ясо-молочний комплекс» триває будівництво комплексу на 900 голів дійного стада, вже закуплено новітнє обладнання для доїльного залу.
Подібні проекти реалізуються або вже реалізовані у ТОВ «Промінь-Агро» Миргородського, ТОВ «Оріон Молоко» Хорольського, ТОВ «АФ ім. Довженка» Шишацького, СВК «Батьківщина» та ТОВ «АФ «Маяк» Котелевського районів.
У сільгосппідприємствах Полтавщини нині вже працюють 18 доїльних залів вітчизняного та імпортного виробництва, в 71 господарстві доїння здійснюється в молокопроводи (загалом 225 діючих установок). На сьогодні в області впроваджують у життя 19 інвестиційних проектів з будівництва та реконструкції тваринницьких комплексів на суму до мільярда (!) гривень.
Відрадний й інший факт. Тридцять два полтавських господарства отримали статус спеціальної сировинної зони, в якій виробляється продукція для дієтичного та дитячого харчування. А відоме по всій Україні ПП «Агроекологія» Шишацького району, що є активним провідником органічного землеробства, взялось за втілення нечуваного досі проекту – створення органічної молочної ферми, де корівкам будуть згодовувати корми, вирощені без застосування міндобрив, пестицидів та інших хімікатів.
Ще на початку дев‘яностих років минулого століття більші й менші агроформування виробляли до шістдесяти відсотків молока і тільки сорок – населення. Зараз ситуація, як ми вже писали, діаметрально протилежна. Але її потрібно докорінно змінювати. Шлях цей непростий. «Сільські новини» будуть його відстежувати на своїх сторінках. І ним необхідно наполегливо йти. Бо, крім усього, сучасне молочнотоварне виробництво – це ще й стандарти СОТ, це справді високоякісне справжнє молоко.

Микола ШАРИЙ.
Дніпропетровська – Полтавська обл.