Поточний № 49 (1236)

12.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Із Музою зустрівся наш Поет


17.10.2013

До 65-річниці свого дня народження Володимир Ніколаєнко у співавторстві з Ольгою Орел видав книгу «Стань кольоровим, сіро-чорний світ»

Напевне, у кожної людини бувають часи, коли доводиться озирнутися назад, щоб зрозуміти,' як жити далі. Найчастіше це трапляється тоді, коли йдуть з життя найближчі і найрідніші люди. Страшна недуга спочатку вирвала з життя його 60-річну дружину Любов, а потім і рідну сестричку Віру. Без Віри і Любові світ для нього враз затьмарився і став безбарвним, сіро-чорним.

ЩОБ повністю не віддатися у руки розпуки, він подумки повертається назад, як режисер (яким справді є за фахом після закінчення Дніпропетровського театрального училища і Харківського інституту культури), ніби перемотавши стрічку вже відзнятого кінофільму. І ось там, у далекій юності, перед ним постають мальовничі пейзажі над Дніпром, батьківська домівка, де ще живі батько Григорій і мама Настя, рідна 114 школа Амур-Нижньодніпровського району міста Дніпропетровська і дівчинка Оля, в яку був до безтями був закоханий, але якій так і не наважився розкрити свої почуття. 
- Як вона, де її знайти? – ніби стріла, пронизала, здавалось, безглузда думка, адже минуло більше сорока літ.
- Пошукаю через Інтернет, - схопився за надію, як за рятівне коло.
І який же був радий, коли все-таки знайшов свою юнацьку любов у соцмережі, хоч доля закинула її аж до Івано-Франківська. І пролягла через тисячу кілометрів невидима нить між зраненими втратами душами. Виявилося, що вона теж недавно поховала свого чоловіка.
І полинули листи по Інтернету:
Лист 1. До неї
Привіт! Надіюсь, не потрапив
У ті, хто вартий забуття.
Не ображайсь, коли завадив,
Постукавши в твоє життя.
Відкрити двері – в твоїй волі,
А ні – в вікно не зазирну,
Не потурбую більш ніколи,
Сторінку цю перегорну.
Незвані гості зайві нині,
І їм сказати можна: «Зась!»
Та все ж хотілось би згадати
Стежину юності хоч раз…

Лист 2. До нього
Привіт, Поете! Ну й сюрпризи
Готує віртуальний світ!
Не спілкувались ми з тобою
Принаймні, вже з півсотні літ…
Точніше – сорок шість, як школу
Закінчив ти, шкільний «піїт»,
І на життєвих перехрестях

Твій зразу ж загубився слід…
Я вже давно живу далеко,
Та, видно, став тісним цей світ…
Тож із Франківська, з Прикарпаття,
Я говорю тобі – Привіт!
Й мені в житті всміхалось щастя,
І горе поряд з ним жило…
На зораній роками ниві
Було всього, всього було…
У мене діти – син з дочкою,
Онука у Флориді є…
Мені, ти віриш, це дівчатко
Наснаги жити додає…
Пиши, дні юності згадати
Нагоду можна віднайти,
А ще самотність подолати
Таким, як я, таким, як ти.
Лист 5. До неї
..Я відповім тобі на лист
Тобі, і знаній, і незнаній,
Такій, яка була колись.

Ти пишеш, що була щаслива,
Жалкуєш, що минуло все,
Та час лікує, й день прийдешній
Тобі розраду принесе.
Ти маєш доньку, маєш сина,
А ще онука в тебе є,
Найближчі, найрідніші люди,
Хіба не щастя це твоє?..
Не відстаю і я від тебе,
Сини-орли в сім’ї зросли,
Онука є, якби ще внука,
То ми б щасливі всі були.
Сини обидва – музиканти,
Пишаюсь ними кожну мить,
Ким внучка буде – не вгадати,
Але до танців – аж горить.

Та все ж при всьому тому
Самотність душу так ятрить,
Коли прихожу я додому,
Й немає з ким поговорить.
В дітей свої тепер турботи,
І не до мене їм бува,
Лиш кіт мене чека з роботи
І зустрічать не забува…
Та геть жалі, ми мусимо жити
І цінувати кожну мить,
І сонцю, й вітру порадіти,
Доки життя струна бринить.


А потім була
перша зустріч на пероні

Підходить потяг до перону,
Натис на гальма машиніст.
І ось ти вийшла із вагону -
І вмить змінився цілий світ:
Зоря немовби з неба впала,
Садок узимку мов розцвів,
Чарівна скрипка залунала,
Долинув солов’їний спів.
А поруч люди сновигали,
Байдужі до всього того.
Сліпці! Вони не помічали
Кохання першого мого!
Листи до нього
…Спустись на землю, сивий чоловіче,
Ідеалістів час давно минув,

Будь реалістом. Дякую, до речі,
Що упізнав й зустріти не забув.
…Назад нам час не повернути,
Так мудро створений цей світ,
Й твоє зізнання запізнилось
Уже на сорок з гаком літ.
Ніхто не знає, чи змінило б
Зізнання логіку подій,
Тож за запізнення, Поете,
Себе картати ти не смій…
Недарма старі люди кажуть
(Яка романтика й краса!),
Що шлюби тут лиш реєструють,
Вершаться шлюби в небесах.

* * *
Летять листи по Інтернету,
Хоч і не мають вони крил,
А в них і згадки, і надії,
І серця щем, й пекучий біль.
Летять листи на схід і захід,
Аби самотнім людям двом
Розвіять сум, відвести душу,
Й пожартувать коли обом.
Летять листи…Як в адресатів
Складеться доля, хто це зна,
Чи на його палкі зізнання
Колись дасть відповідь вона.

Ця особиста історія першого і останнього запізнілого кохання зворушила, торкнулася душі кожного присутнього на творчому вечорі відомого у Павлограді журналіста і письменника, режисера і актора Володимира Ніколаєнка.
Трепетно і по-життєвому правдиво читала листи «Від неї» провідна актриса театру «Горицвіт» Тетяна Верба, ну а роль поета взяв на себе автор Володимир Ніколаєнко, відомий своєю виконавською майстерністю актора.
Вечір проходив у приміщенні Павлоградського краєзнавчого музею, директором якого у свій час працював Володимир Григорович, і був присвячений 65-річному ювілею поета і презентації уже третьої тепер поетичної збірки «Стань кольоровим сіро-чорний світ», яку В. Ніколаєнко написав у співавторстві з Ольгою Орел, в яку в юності був закоханий і яка в зрілості стала його Музою, натхненням.
Програма вечора справді наповнила дощовий осінній вечір такими яскравими барвами, таким розмаїттям вражень, що світ для всіх присутніх на дійстві дійсно став кольоровим. І тоді, коли винуватець урочистостей напам’ять читав величезні монологи із власної сповіді «Прожите і пережите» (друкувалась у «Сільських новинах» 1 березня 2012 року), і коли звучала написана на слова Володимира Ніколаєнка пісня-балада про весільне плаття, викинуте на смітник, в авторському виконанні піснетворки Жанни Алішахи, і коли лунала задушевна мелодія саксофона у виконанні його сина, музиканта і педагога Ярослава Ніколаєнка, і коли читались автором його новели із першої збірки. І, звичайно ж, казки із передачі «В гостях у діда Олексія», яку довгий час на Павлоградському телебаченні вів наш ювіляр.

65 РОКІВ. Як багато встиг за цей час Володимир Григорович. Був художнім керівником і директором Палацу культури «Ровесник», де ставив спектаклі і незабутні «Зимові вечорниці». А коли став на чолі Павлоградського краєзнавчого музею, створив народний театр «Горицвіт», захопив творчістю усіх працівників музею – саме тут стали проводитися театралізовані дійства, приурочені до певних історичних подій в житті міста та держави. Саме з однієї із кімнат музею, обладнаної під світлицю, приходив Володимир Ніколаєнко у ролі діда Олексія до своїх маленьких телеглядачів Павлограда вечірньої години, щоб розповісти казку. Писав їх Володимир Григорович власноруч, і були ті казки завжди повчальними, сіяли добро і милосердя в дитячих серцях. Давно вже ця передача не виходить в ефір, а з Володимиром Ніколаєнком і досі на вулицях Павлограда вітаються і старі, і малі: «Здрастуйте, діду Олексію!»
Працюючи у газеті «Сільські новини», Володимир Ніколаєнко розкрив у собі ще один талант – журналістський. Буваючи між людьми, їдучи електричкою, він ставав щирим співрозмовником. І люди розповідали йому про свої життєві історії. Потім ці розповіді переливались у художні твори. І хоч як редактор не вимагав від журналіста В.Ніколаєнка конкретних прізвищ, конкретних фактів і подій, до редакції приносив письменник-журналіст свої новели і бувальщини, які потім ввійшли до його першої збірки «А сонце залишається завжди». Новели його дуже полюбились нашим читачам. У них іноді вони впізнавали самих себе, читали про свою життєву долю, хоча Володимир Григорович писав зовсім про інших людей.
Сьогодні Володимир Ніколаєнко – сам редактор популярної не тільки в Павлограді, а й в усьому Західному Донбасі газети  «ТН-Експрес».
Аплодисменти, букети квітів, прекрасні слова вітань, грамоти і подарунки ювіляру - редактору і журналісту, режисеру і актору, талановитому поету, новелісту, казкарю і гумористу і просто чудовій людині – Володимиру Ніколаєнку від всіх, з ким працював і працює, були щиросердними і теплими.
На тому, по-родинному затишному вечорі, були присутні й однокласники ювіляра. Їх зібралось скільки, що приїхали замовленою маршруткою. Вітальну промову до свого однокласника, з яким навчався з 1955 року у 114-ій дніпропетровській школі, виголосив екс-міністр соціальної політики України та екс-народний депутат Петро Овчаренко:
Вельмишановний земляче,
Чолом тобі з амурських берегів,
Де сивочолий Дніпро й садиба Гончара,
Де вулиця Межова у мареві садів…
Роки, як вихор промайнули..
Дитинство, школа, юність.
І романтичний боцман – ти.
І не було для тебе вищої мети,
Як йти життям, де заборона – впасти,
І все зробить, щоб в сірих буднях тих
Світилося звичайне щастя.

- Майже всі однокласники наші здобули вищу освіту. А наш Поет (саме так ми його звали) свій творчий шлях почав ще у першому класі, коли прийшов на урок із гусячим пером, таким самим, як у Пушкіна, що величаво дивився на нас з портрета. А потім він багато писав, читав. І всього він досяг у житті своїми силами і своїм талантом. Від усіх нас йому здоров’я, а ще – попутного вітру для його стрімкого творчого вітрила.
В експрес життя квиток купила доля
в один кінець: він десь там у вікні,
летить експрес, немов стріла із лука,
а за вікном - всі радощі життя.

Так написав в одному зі своїх віршів Поет. Побажаймо ж і ми, аби життєвий експрес Володимира Ніколаєнка ще довго мчав вдалеч, і щастя-доля його не обминала.

Світлана МАРКОВА. 
На фото Олексія Гуденка: В. Ніколаєнко; щасливий ювіляр у колі своїх однокласників.