«Я НАЛЕЖУ до третього покоління вчителів у нашій родині Тимошенко-Підставних. Моя бабуся Олександра  Тимошенко спочатку була вчителем на курсах лікбезу, а потім вчителем молодших класів в місті Карлівка Полтавської області.  Бабусині сестри Валентина та Дар’я Тимошенки викладали російську і німецьку у Чернівцях. Валентина до того ж була директором школи і працювала у Чернівецькому медінституті. Мамина сестра Галина Малінська, її чоловік Марко викладали математику у вищих навчальних закладах Полтави. Рідна сестра батька Надія Підставна 30 років була директором Міллеровської середньої школи в Ростовській області, її називали «вчителем вчителів». Але сьогодні, напередодні сторіччя від дня народження мого тата, хотілось би розповісти про нього, гортаючи родинні фото та сторінки його спогадів про дитинство і війну», – розповідає Леся Іванівна. – Батько мій – Підставний Іван Леонтійович, вчитель української мови і літератури. Людина непростої долі, світлої вдачі, шанувальник краси українського слова і людей, що надали йому зіркового сяйва».   

Народився він у невеличкому селі Федорівка Запорізької області в родині селян. Хлопчик-мрійник, який розкрив таїну перетворення літер в живі картини життя, перечитав всі книги шкільної бібліотеки та вирішив стати вчителем молодших класів, можливо, тому, що йому самому так не пощастило з вчителями в молодшій школі. А вже в старшій школі він зустрів талановитих вчителів і побачив, що в руках таких вчителів майбутнє учнів, яких вони можуть надихнути на розвиток своєї особистості, пошук своєї долі. Перш за все, це Барщевський Василь Митрофанович, вчитель української літератури,  класний керівник мого тата. Пізніше тато пишався, що його вчитель став завідувачем кафедри Вінницького педінституту, автором ряду статей у підручнику 9 класу. Можливо, уроки Василя Митрофановича закарбувалися в його пам’яті і стали взірцем того, як влучне, яскраве слово може пробудити, зачепити душу підлітка. Вже будучи дорослим, написав багато нотаток, у яких яскраво описував всі картини тогочасного буття – там і зимові свята, і родинні звичаї, і розповіді про братів і сестер. Як цікаво їх читати зараз, ніби поринаєш у далеке минуле».

Перші кроки у цікавий світ наук Іван зробив у 1928 році. Школа у селі була, але заняття там не проходили, бо не було закінчене внутрішнє оздоблення. Тому навчали малечу навпроти школи у великій кімнаті, в якій стояло близько десятка парт. Вчителем була Антоніна Петрівна Двірник, донька федорівського куркуля-крамаря, і навчання це було максимально примітивним: читання мовчки, переписування тексту до зошита з підручника. «…Вела вона комбіновані класи, наприклад, перший і третій разом. Давала обом класам самостійні завдання, і в цей же час відкривала двері у кімнату поряд з класом, де готувала на примусі обід чи колихала дитину, зрідка покрикуючи на учнів, що байдикували», – розповідав Іван Леонтійович у своїх нотатках. Та, незважаючи на такі умови, хлопчик ріс дуже розумним і кмітливим, вчився на відмінно. Після школи Іван вступив до Гуляйпільського педагогічного училища, яке, на жаль, не встиг закінчити через початок війни з фінами. Юнаку тоді було всього сімнадцять років. Він заміняв вчителів, що залишили викладання через призов до Червоної Армії. Рік пропрацював в Київській області, а потім вирішив стати військовим. Відчуваючи подих війни, що насувалась із Заходу, він вступив в Одеського піхотного училища.

Але це був лише початок тернистого шляху. Коли Івану було двадцять років, в Україну прийшла Друга світова війна. Його, зовсім молодого, відправляють у вогнеметний батальйон в місто Миколаїв. Осінь 1941 року, страшні відступи… Ось як він описав свій перший бій і поранення:

«Дивізія була відведена на переформування. Декілька днів ми все їхали і їхали вглиб Донбасу. Через декілька днів загін влили в 99 дивізію Північної армії, в червонопрапорний полк. Я був призначений заступником командира роти. Машинами нас підкинули до фронту, і ми з тиждень були в обороні біля однієї шахти. Ворога не було видно. Йшли дощі, ставало холодніше… Ось щось за крик почувся, туди послали кулеметну чергу. Як тоді виявилось, наш дозор зіткнувся з ворожим... Вирвались ми вперед, я кинув гранату, кинули й інші, влучили в окопи і закричали «Ура!». Аж ось недалеко од мене розірвалась граната, я впав. Мене переповнило жагуче безсилля, і уявилось: я стікаю кров’ю, настає ранок, і мене тягнуть вороги в свій окоп. Витяг наган і хотів натиснути на курок, але не зміг. Як потім виявилось, вказівний палець був перебитий». 

Та Івану Підставному пощастило і вдалося вижити. Одужання проходило довго і болісно. «Рани нестерпно боліли, і я, щоб не стогнати, стиха співав улюблені українські пісні», – писав Іван. Пізніше поранених перевезли до Пʼятигорська, в санаторій ім. Калініна. Там зберігся майже курортний режим, і молодий воїн потроху одужував. На згадку  залишився лише осколок у коліні, який дасть про себе знати через 20 років після поранення. 

А поки молодість брала своє – єдиним радісним моментом стало знайомство з Анею Савченко, буфетницею – миловидною, чистою і ніжною дівчиною. Вони ходили до театру, проводили час разом, але, на жаль, їхнє спілкування увірвалося. Пізніше юнак намагався знайти її, але марно.

Після закінчення війни Іван здійснив свою мрію – вступив до Запорізького педагогічного інституту, який закінчив за півтора роки екстерном  замість пʼяти років навчання. А потім пропрацював у школі аж до шістдесяти років. Власне, до кінця свого життя. Веселий, щирий, вродливий, як то кажуть, «душа компаніі» – його любили всі.

Він захоплювався українським фольклором і передав цю любов своїм двом донькам. «Мене, до речі, назвали на честь Лесі Українки. Памʼятаю, коли ходили з батьком до магазину, він навмисно голосно кликав мене, щоб всі почули, яке у мене гарне імʼя», – згадує Леся Іванівна. У будинку було повно книжок, ставили сценки спектаклів, вголос читали українські твори. І діти зберегли цю любов до рідної мови назавжди.

Незвичайна доля була у Івана Леонтійовича Підставного. Сповнена радості й болю, суму й щастя, складна і цікава.

Після невдалої операції  по видаленню осколка Івану Підставному повідомили, що  не зможе ходити, але він всупереч прогнозам лікарів, переміг приреченість до ліжка, розробив власний комплекс вправ, став на ноги і повернувся до школи, хоч деякий час ходив з палицею, яку згодом викинув.

«Якби сталося диво, і мій тато дожив би до свого сторіччя, то він відзначив би його виконанням якоїсь гуморески про невичерпну радість життя, незважаючи ні на які її негаразди. Він би поставив улюблену платівку з танго «Ріо-Ріта». Можливо, приготував би якусь улюблену страву, бо в нього був хист і куліна», – розмірковує Леся Іванівна. Він був чудовою людиною і прекрасним педагогом, гідним прикладом для своїх дітей і учнів. 

Дніпропетровська область.