ВОНО приходить до людини поступово. Інколи через десятки років… Почуття великої провини за свої дії чи вчинки, коли переосмислюються події і з часом стає відомою їхня справжня суть. І коли вже неможливо щось виправити чи вчинити по-іншому… До каяття приводить власне сумління, яке і утримує людину в межах свого людського єства, давно окреслених Божими заповідями. Колись відомий письменник Антон Чехов сказав, що добрій людині і перед собакою буває соромно. Стосовно подібним собі це почуття гніву, направленого всередину самого себе, буває частіше. Бо всі ми, як кажуть, не без гріха. Мабуть, велике постійне почуття сорому і подвигає інколи людину до різних форм спокути та покаяння.
Обох головних героїв цієї статті вже немає серед живих. Залишилися їхні щирі сповіді перед сучасниками, які дають ще одну можливість зрозуміти давні події. Близько десяти років тому під час виборів до штабу однієї з демократичних партій у Царичанці, де на той момент знаходилися кілька середнього віку чоловіків, зайшов, спираючись правицею на палицю, сивочолий дідусь. Його перші після взаємних вітань слова, мовлені неквапним схвильованим голосом, змусили всіх заціпеніти і почути страшну правду про українські тоталітарні часи:
- Хлопці, хочу перед вами покаятися… Коли був молодим, вірив більшовицькій владі. Під голод у тридцять другому і тридцять третьому ми, молоді активісти, ходили по дворах і хатах, забирали в людей хліб і все їстівне. Залізними щупами знаходили в клунях, дворах та на городах закопане зерно. Тим, хто нізащо не хотів віддавати хліб і дещо пробував зберегти в потаємних місцях, робили таке. Голодній людині давали оселедця, а після цього не давали води… Її мучили такі страшні болі, що вона віддавала все. Тоді я й інші думали, що робимо правильно… Така була установка партії, - з сердечним жалем гість розвів руки і опустив їх на коліна.
– Перед тими, кого скривдив тоді, на цім світі не побачуся, а перед вами каюся зараз, - дідусь глянув на усіх вологим поглядом старечих очей і низько схилив голову.
- Бог прощав, і ми прощаємо, - знайшов один із присутніх потрібні слова. Гірка несподівана сповідь гостя розбурхала в пам’яті чуті від старших і прочитані розповіді про страшні часи Голодомору. А останнє його побажання «бережіть Україну і людей!», надзвичайно важливе в часи сьогоднішньої російсько-української війни, залишилося в пам’яті разом із першим «хлопці, хочу перед вами покаятися…» Скільки всього передумав дідусь, коли саме зрозумів антилюдську варварську суть більшовицької політики стосовно українців і свою роль «гвинтика» в ній? Невідомо. Головне прозріння життя, мовлене публічно, таки прийшло до нього на схилі літ…
Другу схожу історію «Сільським новинам» розповів наш читач, голова Царичанської районної організації ветеранів Олександр Ляшенко. У своїй великій громадській діяльності він якомога частіше намагається відвідати ветеранів війни та праці вдома чи в лікарні, словом і ділом допомогти їм у вирішенні різноманітних питань непростого сільського життя. Один із фронтовиків Царичанки, на ту пору вже лежачий, якось сказав йому:
- Сашко, хочу покаятися перед тобою… Після закінчення війни мене з декількома однополчанами направили в Західну Україну. Була створена група біля тридцяти чоловік, яка розташовувалася в лісах Тернопільщини (всього таких похідних груп НКВС, за розсекреченими тепер даними, в Україні у період 1944 – 1956-го років діяло близько двох з половиною тисяч (!) – прим. авт.). Окрім свого армійського одягу, видали нам і форму бійців Української повстанської армії, головним провідником яких був Степан Бандера. Часто отримували абсолютно різні накази. Наприклад, одягти бандерівський одяг, піти в одне з сіл і вночі розстріляти чи по-іншому знищити сім’ю місцевого активіста, який допомагав «совітам». Наступної ночі могло бути зовсім інше завдання – влаштувати засідку на бійців УПА чи скарати їхніх прихильників…
Люди там не сприймали радянську владу, яка геть-чисто все з обійсть забирала в колгоспи, а самих жителів заганяла в неочікуване для них колгоспне ярмо. Вони йшли в ліси і зі зброєю в руках до останнього патрона боролися з нами за свою свободу. У лісових схронах переховувалися навіть цілими родинами з маленькими дітьми… Топили дровами з дерева, яке не давало диму. Періодично ми робили облави і навчилися виявляти ці схованки. Добре замаскований схрон, у якому перебували люди, холодного ранку можна було знайти за паром, який підіймався з душника. Бувало, ми навіть не намагалися з’ясувати, хто саме перебуває під землею, і мовчки через душник вкидали туди гранату. Одного разу такий наказ отримав і я. Той підземний вибух і глухий стогін помираючих людей вчувається мені до цього дня…
Така вона, страшна правда окупаційної більшовицької війни в Західній Україні. Радянський Союз надзвичайно підступно і масово використовував власні війська, переодягнені в повстанську форму, для звірств на «визволених» землях. Щоб перекласти провину за свій справжнісінький фашизм на повстанців. Так і був створений міф про «бандерівців, які вбивають і дітей». Цей міф у вигляді «бандерівської загрози» намагаються використати і сьогодні ті ж самі за духом ненависті до всього українського кремлівські сліпі поводирі, які знову принесли в Україну війну. Росія знову бреше на кожному кроці і заперечує присутність в Донбасі власних військових диверсантів і терористів. Сьогодні вони збивають літаки ракетами і обстрілюють житлові квартали донбаських міст і селищ установками залпового вогню «Град». І знову перекладають провину за це тепер уже на українську армію, яка вимушена проводити антитерористичну операцію.
Безумовно, така чисто гебельсівська брехня дивує увесь цивілізований світ, який тим не менше ще й досі не застосував увесь рівень можливих санкцій проти знахабнілих новітніх агресорів, які будь-що намагаються загарбати собі чужі землі, використовуючи місцевих жителів у якості «живого щита». Давня «імперія зла», як називали раніше Радянський Союз за численні війни на чужих землях, пнеться відновити свою колишню потугу. Та марно – двічі вступити в ту саму воду ще нікому не вдавалося…
На жаль, відлуння міфічної «бандерівської загрози» змогли спантеличити не лише більшу частину жителів Російської Федерації, а й навіть декого в Україні. Після недавньої перемоги Майдану і утворення у Верховній Раді нової більшості ветеран Другої світової Йосип Кузема із Залелії Царичанського району публічно висловив побоювання, «що принизять нас, фронтовиків». Та останнє відзначення Дня Перемоги 9-го Травня, скоріше скорботного для всіх дня зі сльозами на очах, гідне вшанування фронтовиків показало, що ці побоювання марні. Воїни Радянської Армії і УПА насправді є не переможцями і переможеними, як дехто вважає, чи навпаки. Вони повинні мати в Україні однаковий рівний статус учасників бойових дій та інвалідів війни, бо всі є постраждалими від дій щонайперше більшовицького режиму, який разом з Гітлером організував Другу світову війну для завоювання світу і змусив їх воювати з німцями та одне з одним.
Воїни Радянської і Української повстанської армій є борцями за волю України, бо проливали кров за її визволення. Їхня відмінність полягає лише в тому, що перші боролися проти одного ката – Гітлера, а другі проти обох, Гітлера і Сталіна. Відомий лозунг УПА:
Ні за Йосипа, ні за суворого,
Ні за Гітлера, на розум хворого!
Сьогодні знову Путлер, як і його похмурий попередник – кривавий Торквемада - хоче зіштовхнути лобами синів вільної України. Та вже дуже скоро ми всі разом відіб’ємо східну загрозу. Коли дружно стоятимемо за власну волю і допомагатимемо власній армії, тоді переможемо.
А ті, хто сьогодні зрадив Україні, піддавшись облудній російській пропаганді «бендерівщини», ті, хто взяв російську зброю і на своїй землі воює проти своїх за Росію, ті теж будуть невдовзі каятися, гірко каятися.
Але, як кажуть, буде каяття, та не буде вороття.

Григорій УКРАЇНЕЦЬ.