Двадцять сьомого травня сесія Луганської облради ухвалила рішення про надання російській мові статусу «регіональної». Як видно, її депутати це дійство вважають таким, що найдужче пече місцевому люду. Не тим переймаються, сердешні, що значна частина жителів області змушена шукати роботу за межами України. І не тим, щоб бодай символічно зменшити скаженіючі сьогодні на все і всюди ціни. Найдужче їм болить, під яким «соусом» ті ціни подаються. Тобто якою мовою. На Сході є гарна приказка: «Скільки не говори «халва», в роті солодше не стане». Так і тут – завдяки «регіональній» чи будь-якій іншій мові становище луганських краян, як не крути, не поліпшиться.
ПОДІБНЕ в українській історії вже було. Років зо три тому Дніпропетровська міська рада ухвалила подібне рішення. А прокуратура його скасувала на абсолютно законній підставі. Адже ст. 10 Конституції України визначає «Державною мовою в Україні є українська мова», а ст. 92 говорить: «Виключно законами України визначаються:
3) права корінних народів і національних меншин;
4) порядок застосування мов».
Тобто луганські депутати, ухвалюючи «доленосне» рішення, або зовсім не знають Конституції України, або свідомо її ігнорують. Навіщо? Вочевидь, щоб нагадати про себе спантеличеним останніми «поліпшеннями» в усіх сферах землякам. Мовляв, піклуємось ми про вас, рідні ви наші. Відтепер у вас є власна «регіональна» мова. А що такого визначання немає в Конституції, то – не страшне. Нам – можна…
Дивлячись на всі ці потуги, хочеться вигукнути: «Китайській мові – статус крайової!» Чому саме китайській? Та хоча б тому, що моє рідне село Китайгород в багатьох, хто не чув історію виникнення його назви, викликає певні асоціації. «А у вас там що – китайці живуть?» - запитують. «Авжеж, - відповідаю. – Оце перед вами – один із них». А ще тому, що з Піднебесної всілякий крам і продукти харчування тарабанимо. Навіть те, що може вироблятися чи вирощуватися в Україні.
Схожі на луганські рішення ухвалюються і у Верховній Раді. Задля якої бенері, питається, сотні народних депутатів витратити стільки геть недешевого часу на закон про червоний прапор? А чи не доцільніше було б 15 мільйонів гривень, необхідних на виготовлення прапорів, витратити на конкретну допомогу фронтовикам? Лікування, підведення газу в оселі тощо. Вони що – все це мають?
До речі, Конституційний Суд забракував закон про червоний прапор і визнав, що використання Прапора Перемоги під час офіційних заходів разом з державним прапором України суперечить Конституції.
Читачам «Сільських новин» боляче і соромно було читати лист фронтовика Анатолія Шкребка з Підгородного. Він не просить у держави, за яку проливав кров, допомоги, а лише вимагає повернути йому трудові заощадження на проведення хірургічної операції. Так само не просить у держави допомоги і учасник легендарних боїв за місто-герой Керч і в аджимушкайських каменоломнях Микола Смик з Кравцівки Царичанського району. Самотужки він виготовив проект підведення газу в оселю, та 8 тисяч гривень на самі роботи не має. Ці два із багатьох випадків є соромом і ганьбою для всіх нас. І, певно ж, для представників наших у владних кабінетах. А учасниця бойових дій Марія Демкіна з Новопідкряжа Царичанського району, яка ще торік приїжджала в редакцію «Сільських новин» з проханням про допомогу в газифікації хати, вже не чекає від влади помочі – вона померла. Хоча про її прохання знали і в Царичанці, і в Дніпропетровську… Так і живуть фронтовики, складаючи копійки на операції, гріючись взимку хмизом… Під могутній хор «Щонайголовніше – турбота про ветеранів!»
Як повідомив редакції голова ветеранської організації селища Царичанка Олександр Ляшенко, фронтовики на 9 травня не отримали нічого. Вся влада знизу догори аж переривалася: «Шана ветеранам!», а виплату обіцяної допомоги не забезпечила… Та оцим людям, що воювали, руки цілувати треба! А їм навіть раз на рік по нещасній тисячі вчасно не виплатили. А з іншого боку є Верховна Рада, чиї зарплати і пенсії в десятки разів вищі за фронтові. Вони що, більше за фронтовиків користі принесли? Деяких народних обранців за статурою, вибачте, годилося б і в плуг запрягати. І не лише землю орати – асфальт в метр глибиною здужали б! Тож їм на оздоровлення щороку тридцять п‘ять тисяч гривень! За яку таку «напружену трудову діяльність»? Тридцять п‘ять тисяч для себе – є! Вчасно, копійка до копієчки. Тисячу для фронтовиків – зачекають. Подумаймо, що насправді робиться в Україні?
І справді, святий День Перемоги її солдати Царичанського району цього року зустрічали ні з чим. Ось що повідомила редакції «СН» заступник голови Дніпропетровського облуправління праці і соцзахисту населення Валентина Сливна:
- Затримка з виплатою виникла лише в одному районі Дніпропетровської області – Царичанському через те, що база даних Пенсійного фонду була некоректною, тобто не відповідала дійсності. Усім сорока п‘яти інвалідам війни Царичанського району встановлені урядом виплати проведені 21 травня.
Певно ж, трапилася прикра помилка. Та зовні все виглядало так, що депутати дужче переймалися тим, щоб майорів червоний прапор, а не тим, в яких умовах живуть ветерани і чи отримали вони допомогу, яка і справді ніяк не співмірна з їхніми 35 тисячами гривень на оздоровлення. Оце насправді така «шана».
Часи, звісно ж, змінюються. Колись влада наша всіх рівнів таки навчиться не ухвалювати рішень, які лише спустошують державну скарбницю. На прапор – п‘ятнадцять мільйонів, плюс робота Верховної Ради, Адміністрації Президента України тощо. Що «на виході» - бачимо. Те ж саме з «регіональною» мовою в Луганській області. Це рішення буде обов‘язково відмінене, вже поданий депутатський запит до Генпрокуратури. Знову ж таки – робота депутатів облради, прокуратури і т.п. – все за наш з вами, шановні платники податків, рахунок. На виході – нуль. Мабуть, так продовжуватиметься доти, доки ми не привчимо себе питати за роботу з наших обранців. Тобто роблять діло – продовжуйте. А прапори, статуси і т.п. – вибачте, не за наш кошт.
Та хіба лише це? Ще одна депутатка у Верховній Раді вже бозна-яку картину на грудях дориває, все домагається скасувати 50-відсоткову квоту на українську музичну продукцію в радіотелеефірі. Мовляв, без квоти вона буде конкурентнішою. Та її й так лише глупої ночі можна побачити ту продукцію, а без квоти – не буде! Це рішення позбавить тисяч українських музикантів, платників податків, роботи. І зробить дірку в бюджеті. А чи не доцільніше було б брати податок з іноземних виконавців в Україні? Той же Кіркоров, Басков та інші щороку вивозять з України десятки мільйонів. Не гривень – «зелених»! Чому б це не зробити? Чи вигідний такий закон державі – авжеж. Це не той «нуль з мінусом», за який так завзято бореться згадана нардепка…
Ще одне з цього ж «ряду». Комусь почали муляти розроблені українськими дизайнерами символи Євро-2012 - Гарнюня і Спритко. Дивно, що й казати. Та що може бути кращим за молодих і гарних хлопця і дівчину в національному вбранні? І що, знову державні кошти – на вітер? А що навзаєм? Та тут головне навіть не кошти. Гарнюня і Спритко вийшли напрочуд вдалим символом, зі справжнім українським характером, який би сприяв духовному зростанню української молоді. Та комусь це, вочевидь, не до шмиги…
А між тим молоді українські науковці вже розробили програму, як за п‘ять років Україні досягти сьогоднішнього рівня східноєвропейських Чехії і Польщі. Та в найближчому часі її, з усього видно, «не побачать». Бо на черзі денній – прапор до свята, вигнання музик із хати, статус «регіональної» мови тощо. То ж залишається єдине – домагатися статусу для китайської мови. Принаймні крайового…

Григорій ДАВИДЕНКО.
Дніпропетровська область.