Хмільницький район. Мала батьківщина – святе місце, де пройшов найкращий час у нашому житті. Стрімкі та незабутні дитячі роки. Це земля батьків, дідів, прадідів. Крихітний всесвіт, де на очах рідних, сусідів, односельців, на їхніх словах, вчинках, справах кожен із нас формувався як особистість.
Мала батьківщина завжди поруч, навіть якщо ми далеко. Завжди її поклик зі щемом відгукується в серці. І навіть якщо можливості чимось допомогти немає, відчуваєш потребу якось доторкнутися до рідних місць, залишити тут свій добрий слід. А коли ж можливість є, то, напевно, свою допомогу несеш сюди за велінням совісті…

Зустріч Від низки санаторіїв на в‘їзді до Хмільника віяло лагідним спокоєм та ранковою прохолодою ошатної зелені. Уже метушився юрбами міський базар. Тільки на центральному майдані Хмільника похмуро сидів у своїй рожево-гранітній монументальності Ленін. Багато що, звісно, залишилося у цьому містечку, як і в подібних, від часів радянських, але з‘явились і барви та будівлі за доби незалежної України.
Не найгірше дісталось від Союзу. Мій погляд зупиняється на Дошці пошани, що одним крилом спрямовується до парадного входу райради, а іншим – до райдержадміністрації (державні органи влади у Хмільницькому районі в одній будівлі). Портрети кращих працівників, керівників, колективів, почесні жителі Хмільника, що прославили чи прославляють це місто у Вінниці, столиці чи ж тут, на своїй батьківщині. З-поміж них знайоме обличчя – Іван Куровський, народний депутат України, засновник відомої київської будівельної компанії «Житлобуд».

…Сіренька «Славута» пригальмовує біля мене. З авто навстріч мені виходить невисока світло-русява жінка і, привітавшись, перепрошує:
- Зачекались? Вибачайте, затримались трішки у справах. А ви вже і на Хмільник подивились?
- Встиг навіть на вашому ринку походити, придивитись, чим торгують та що купують подоляни.
- Сьогодні базарний день. Люд із довколишніх сіл приїздить. Напевно, і наші скаржинці там…
Авто плавно виїжджає на шосе Могилів-Подільський – Любар. Ця частина Вінниччини межує із Житомирською областю.
- А звідки така цікава назва вашого села? – питаю у Людмили Стрельчик, сільського голови Скаржинець, котра мене саме й зустріла. – Мабуть, ваші земляки у давнину часто кудись скаржились?
- Та ні, - сміється Людмила Василівна. – Приїдемо на місце, почитаєте історичну довідку.
Збережені документи повертають у середину шістнадцятого століття. До того часу територія села була пусткою у верхів‘ях річки Снивода. Після сумнозвісної унії 1569 року польська шляхта почала залюднення цих необжитих місць під патронажем католицизму. Сюди масово переселяли людей з Галичини, Волині.
Власником утвореного поселення був шляхтич Вовжинець Скаржинський, від чого й пішла назва села.
- У нас нині половина жителів дотримуються віри католицької, а половина – православної. І ніяк це на житті-бутті не позначається – всі гуртом, дружно, - каже Людмила Василівна. – І костел, і церква у чудовому стані. Оновити, газифікувати культові споруди допоміг наш земляк Іван Іванович Куровський.
- Я звернув увагу на його портрет серед почесних жителів Хмільника.
Людмила Василівна на хвильку наче аж зашарілася.
- Зізнаюсь, - каже. – Затрималась у Хмільнику з однієї причини – фотографувалась у студії на Дошку пошани. Якось незвично мені це, все відтягувала. Так голова райради аж нагримав на мене, сказав: «У вас, Василівно, є останній день!».
- Нічого, зате будете у такому славному товаристві та ще й зі своїм земляком.
…Одного разу, понад п‘ять років тому, завітав Іван Куровський у рідні Скаржинці, подивитись, як живуть-поживають земляки.
- Село наше було не найгіршим, але далеко і не найкращим, - розповідає Людмила Стрельчик. – Багато ми тоді про що говорили з Іваном Івановичем. Але мені запам‘яталися слова, висловлені ним без пафосу, спокійно: «Я хочу, щоб люди жили по-людськи».
За останні п‘ять років Скаржинці отримали те, про що попередні п‘ятнадцять літ нашої незалежності (не хотілося зле жартувати – незаможності, даруйте, само собою напросилось) тільки мріяли: оновлені дитсадок, школу, амбулаторію, десять кілометрів асфальтованої дороги до села і сім – по селу.

Дитинство

Скаржинська школа (колись восьмирічка, нині загальноосвітня І-ІІ рівнів) зустріла нас з Едуардом Черніцьким, головним агрономом місцевого ТОВ «Поділля-Агроінвест», тишею в очікуванні нового навчального року. За добротною металевою огорожею ледь тремтіли на гарячому серпневому вітерці барвисті квіти побіля фігурної плитки.
- Поріг цієї школи ми з Ванею Куровським, - згадує Едуард Черніцький, - переступили наприкінці п‘ятдесятих. Щоправда, він дещо раніше, бо на два роки старший. Для нас, малих, то була найбільша і найсвітліша хата в селі.
- Я бачив світлину з цією будівлею у музейному куточку села, - відзначаю. – Взагалі-то добротна. Кажуть, змурували її аж сто років тому.
- Час то був нелегкий, - продовжує Едуард Іванович. – У нашій родині було шестеро дітей – п‘ятеро хлопчиків і сестричка. У родині Івана та Веліни Куровських троє синів. Жили на одній вулиці, разом пасли корів, босими ногами топтали стерню та ловили колючки. Проте в тій бідності, нестатках жили весело і дружно. Хлопці у нашій вуличній ватазі зібрались здебільшого розбишакуваті, хоча й не вредні. Іван Куровський був більш посидючим, вимогливішим до себе, тягнувся до науки.
Колола босі ноги сільських хлопчаків святошна правда рідної землі. Щоб пам‘ятали, не забували, линули помислами і думками до витоків, які наповнювали своєю чистотою їхні характери.
Іван Куровський приїхав у Скаржинці в середині літа 2006 року. Найперше з сільським головою Людмилою Стрельчик завітали до школи. Побажання директора школи були скромними: під‘єднати будівлю до газопроводу, щоб узимку не мерзнути, та провести бодай косметичний ремонт.
Насправді все вийшло «нескромно». Окрім газу, Скаржинська школа одержала практично все, що мають навчальні заклади в сучасних містах: євроремонт, нові меблі, комп‘ютерний клас, мікроавтобус. І це за півтора місяці – першого вересня скаржинські школярі та вчителі, що називається, справили новосілля.
- Наступного разу, коли Іван Іванович відвідав нас, - зазначає сільський голова, - я наважилась вже самостійно попросити допомоги – у будинку культури, ще не старій споруді вісімдесятих років, геть протікав дах.
- Дах ми обов‘язково перекриємо, - сказав Куровський. - Але потім будинок культури нехай трішки почекає. Давайте спочатку візьмемося за дитячий садок.
Незабаром тут теж з‘явився газ, оновлена котельня, харчоблок, водопровід, чудові меблі та іграшки для малечі. З‘явився домашній затишок.
- Сьогодні у нас двадцять діток, - розповідає завідувачка дитячого закладу Юлія Лісевич. – Літо ж. А взагалі буває до сорока. Садочок з усім необхідним розрахований на сімдесят чотири місця.
Дитсадок утримується за рахунок сільської ради та частково на добровільних засадах – за кошти ТОВ «Поділля-Агроінвест».

Здоров‘я

Від численних розмов про реформування сільської медицини бодай за останнє п‘ятиріччя можна було тільки захворіти. Процес нібито почався. Але ж як повільно… Між тим, здоров‘я селян, більшість з яких люди пенсійного або передпенсійного віку, викликає все більше занепокоєння. Та й молоде покоління ним не може особливо похвалитися.
Разом із дитсадком, у правому крилі цього ж приміщення, відбулась докорінна реконструкція існуючої Скаржинської амбулаторії. Нині на базі колишнього ФАПу працює повноцінний центр загальної практики сімейної медицини. Має необхідне медичне устаткування для первинної невідкладної допомоги, палату денного стаціонару на п‘ять ліжок, сучасний стоматологічний кабінет, аптечний кіоск. Медичну допомогу надає штат фахівців. З нагоди відкриття закладу за рахунок інвестора сюди придбали автомобіль швидкої допомоги, який обслуговують позмінно два водії.
Надія Бабенко, керівник центру, сімейний лікар – професіонал з великим досвідом, розповідає:
- Люди, на жаль, ще недбало ставляться до свого здоров‘я. Тому багато запущених випадків. Центр має необхідне устаткування (камера для зберігання інструментарію, два кардіографи, своя маніпуляційна), щоб селяни з нашою допомогою намагались попереджувати можливі хвороби.
Варто додати, що частку витрат сільського медичного центру за власною ініціативою взяло на себе вже згадуване ТОВ «Поділля-Агроінвест».

Дозвілля Під новим дахом Скаржинського будинку культури незабаром з‘явився, мов від помаху чарівної палички, надсучасний, гарно вмебльований інтер‘єр. Хоча це тільки сказати «з‘явився» - насправді роботу тут здійснили величезну, а кошти вклали значні.
Не соромно було скаржинцям за свій будинок культури перед столичними гостями – співаками Олександром Пономарьовим та Наталією Бучинською, що завітали на урочисте відкриття закладу після його оновлення.
Тепер острівець культури не виглядає безлюдним, як деінде, тут вирує насичене та цікаве життя. Збираються на свої репетиції місцеві самодіяльні митці, село відзначає свята та урочистості, в обрядовій весільній залі віншують молодят.
Скаржинський будинок культури визнаний кращим клубним закладом Вінниччини і другим – в Україні.
Завідувачка будинку культури Любов Дацюк показує вишукане фойє, простору глядацьку залу на 300 місць, чудову обрядову залу, світлицю, прикрашену експонатами стародавнього сільського побуту, зібрати які допомогли самі скаржинці. На другому поверсі – сільський музей: тут окремі розділи – про Велику Вітчизняну і про воїнів-афганців, уродженців Скаржинців. Оформили й куточок, присвячений життю та подвижницькій діяльності свого земляка Івана Куровського.
Окрема мова про бібліотеку. Колись чи не кожне село мало свої книгозбірні, причому досить великі. Де вони тепер? Подекуди взагалі забули, що таке бібліотеки. У Скаржинцях зовсім навпаки. Книжковий фонд діючої бібліотеки поповнився переважно дитячо-юнацькою літературою на 13 тисяч гривень. Більше того, бібліотека стала переможцем одного представницького конкурсу з організації нових послуг, за що була нагороджена трьома комп‘ютерами.
І, нарешті, спортивний клуб «Богатир», який розмістився у підвальному приміщенні будинку культури. Тренер-вихователь Віталій Стрельчик охоче займається з дітьми, юнаками і дівчатами. Сільський спортклуб оснащений на зразок міських. Тут і велотренажер, і бігова доріжка, і гирі та тенісний стіл.

Сільська рада
Людмила Стрельчик уже шістнадцять років як сільський голова Скаржинців. І дякує долі, що останні п‘ять з них стали такими плідними в її роботі.
Скаржинці за досить короткий час буквально змінились на очах. Але і в саме приміщення сільської ради любо-дорого зайти. Тут просто блиск, який створили майстерні столичні будівельники та доповнив своїм сумлінням жіночий колектив сільради. Євроремонт, м‘які та офісні меблі, живі квіти – у кожному кабінеті. А кабінет мають не тільки сільський голова, але й усі: бухгалтер, землевпорядник та касир, дільничний інспектор міліції. Є зала для засідань. Мені, людині у таких тонких справах далекій, вельми сподобались ламбрекени. Оформляли вікна (кожне у своїх тонах, наприклад, зала для засідань – у жовто-блакитних) працівниці сільради на чолі з Людмилою Стрельчик.
Звісно ж, гідно не могла не оцінити, так би мовити, офіс скаржинської влади і польська делегація, котра приїздила обмінюватися досвідом. Навесні тут відбулося також виїзне засідання колегії Вінницької облдержадміністрації.
Можливо, хтось скаже, та зайве все це. Ні, дозвольте не погодитись. Коли сільський голова сидить, зіщулившись у тісному обшарпаному кабінеті, то як він себе почуває перед людьми? І що взагалі тоді можна сказати про підпорядковане йому село?

Товариство

Тринадцять відсотків – це розмір оренди земельних паїв, який ТОВ «Поділля-Агроінвест» сплачує їх власникам. Вражає. Принаймні мені не доводилося чути про щось подібне у жодній з областей, де останнього часу побував. Плюс до цього значне соціальне навантаження, яке товариство поклало на себе цілком добровільно. При цьому орендує тільки 1710 гектарів землі.
Добре потрібно потрудитися місцевим аграріям, щоб Скаржинці і далі налагоджували своє благополуччя.
- А ми і намагаємося так працювати, - каже знайомий вже нам Едуард Черніцький, головний агроном. – Площа ріллі у нас загалом незначна, тому основа основ – стабільно висока врожайність: пшениці – до 50 центнерів з гектара, ячменю – до 40.
- Родючий потенціал наших чорноземів середній, - продовжує Едуард Іванович. – Тому, звичайно ж, вносимо мінеральні добрива в агротехнічно обумовлених дозах, сіємо кращі сорти зернових культур трьох екотипів – південного, північного та центрального – з огляду на мінливість погодних умов. Перейшли з традиційної оранки на поверхневий обробіток. Оскільки не маємо органіки, то все ширше застосовуємо сидерати, зокрема гірчицю.
…Ми під‘їжджаємо з Едуардом Івановичем до однієї з площ, де ведеться пряме комбайнування пшениці. Тугі колоски схилились перед нами, ніби у вдячному поклоні.
- Важкуваті жнива видались. Дощі за дощами. - Черніцький лагідно проводить рукою стеблостоєм, перевіряючи його на вологість. – Ще трішки сонечка – і швиденько впораємо площу. Цей сорт – Лісова красуня – дає більш як шістдесят центнерів із гектара.
«Колос Поділля»
Далі наш шлях проліг за кільканадцять кілометрів – до Терешполя. Десь на в‘їзді до села зору відкрилося широке поле, де ніби довкруг мурашника, снували люди, перевертаючи скошені валки.
- Дідівський метод, але інакше не можна, - зазначив Черніцький. – Дощі, напевно, тут іще більші були.

- Ну, ніяк не дає віджнивуватись така погода, - скрушно похитав головою, зустрівши нас, директор ТОВ «Колос Поділля» Олександр Цибаль. – Техніка весь час наготові: шість комбайнів, чотирнадцять авто. Та й механізаторам не терпиться чимшвидше завершити свою справу – зібрати врожай. Хоча роботи чимало. Під зерновими у нас 1370 гектарів.
- Але ж, наскільки я знаю, господарство ще й має великий гурт великої рогатої худоби, - кажу.
- Тисяча шістсот голів. Звісно, роботи біля них не бракує. Доглянути, нагодувати. Заготовляємо ж і корми на зиму.
До приходу інвестора в особі І. Куровського місцеве господарство мало до певної міри класичну самоорганізацію доби розвинутого соціалізму. Хоча більш сучасного зразка – в Терешполі працювала спілка приватних сільгоспвиробників «Колос». Працювала досить успішно, нарощуючи поступово виробничу базу, не нехтуючи затратним тваринництвом.
- А що ж тоді не влаштовувало? – питаю в Олександра Цибаля.
- Потрібно, не марнуючи зусиль, переходити на інший рівень, що більше відповідає вимогам нашого складного часу, - відзначає Олександр Михайлович. – Взяти те ж тваринництво. Ну не можна тут тупцювати на місці. Тому «Колос Поділля» одним із своїх проектів має створення сучасної молочної ферми на шістсот голів – обов‘язково з доїльною залою карусельного типу: молоко можна одержувати вищої якості та реалізовувати за вищою ціною.
Завдання ТОВ «Колос Поділля» нарощувати виробництво з тим, щоб, одержуючи вищі прибутки, більше спрямовувати на соціальний розвиток села.

Терешпіль

Сільський голова Григорій Шамрай менше на своїй виборчій посаді, ніж його колега Людмила Стрельчик, – десять років. Але у сільської громади, на чолі котрої він стоїть, проблем значно більше. Крім того, на території ради, крім Терешполя, ще й супутні, менші села – Софіївка, Держанівка, Українське.
- На початку року на сходці селян, - розповідає Григорій Шамрай, - одноголосно було вирішено передати свої паї в оренду Івану Куровському. Приклад Скаржинців був для нас красномовним аргументом на користь цього рішення. Тоді ж був зверстаний і план соціального розвитку наших сіл. Найперше – це оновлення, реконструкція дитячого садка, школи, ФАПу. Над цим ми вже зараз конкретно працюємо.
- Крок за кроком – все неодмінно буде, - впевнений Григорій Феліксович. – Але найбільше мене і моїх земляків вразила остання подія, коли по розбитих дорогах заїхав у Терешпіль двоповерховий автобус. Зі сльозами радості на очах батьки проводжали на відпочинок до моря у Крим своїх дітей. Усього ж поїхало 58 діток і шестеро вчителів-вихователів, не сплачуючи жодної гривні… До речі, у Скаржинцях це вже традиція - діти так відпочивають щорічно, і не тільки в Криму, побували також на сонячному узбережжі Болгарії.
Давно підмічено, що селяни великодушно вміють прощати, та нікому не подарують пустодзвонства. Вони вірять слову, що підтверджене валютою діла.

Микола ШАРИЙ. Фото автора.
Вінницька область.

На знімках: Бойовий штаб скаржинської громади: голова сільради Людмила Стрельчик, головний бухгалтер Валентина Левчук, секретар Неля Сабайдаш, рахівник-касир Марія Стрельчик, техпрацівниця Інна Чеховська. Оновлена Скаржинська школа. Молодша медсестра Таїсія Шеремета та сімейна медсестра Ірина Конгурцева. Керівник медичного центру села, сімейний лікар Надія Бабенко має більше тридцяти років професійного стажу. Водій «швидкої допомоги» Михайло Прилепський. Головний агроном Едуард Черніцький біля своєї Лісової красуні. Директор ТОВ «Колос Поділля» Олександр Цибаль (крайній зліва) разом з комбайнером Анатолієм Петруком, помічником Олександром Мельником, зварювальником Олександром Іщуком, робітником Миколою Григорицею та токарем Олександром Шмалем перед виходом на жнивне поле.  Колектив Терешпільської сільської ради почав новий відлік  у своїй роботі (Григорій Шамрай - у центрі).