Відомий на Придніпров’ї бандурист Олекса Коваль народився 23 березня 1909 року у с. Підгородному, в багатодітній сім’ї незаможних  хліборобів. Ще підлітком батракував у німецькій колонії, згодом працював у колгоспі.

У 1930 році був призваний до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії. Після демобілізації, у 1933 році, працював на металургійному заводі ім. К. Лібкнехта. Від заводу його як письменного (закінчив шість класів) направили піонервожатим до школи,  там же він викладав і столярну справу, яку добре знав від батька.

Ще юнаком брав участь у художній самодіяльності, грав в оркестрі на домбрі. Його наставниками були кобзарі: односельці Іван Лященко-Старченко, Іван Бут та житель Катеринослава Феодосій Часник. У 18 років хлопець сам змайстрував бандуру за кресленнями Гната Хоткевича, які взяв у свого вчителя-кобзаря Ф. Часника.

До 1935 року без відриву від роботи закінчив курси кіномеханіків і став працювати за фахом у рідному селі. 

У 1935 році одружився з учителькою Олександрою Олексіївною Гуліною. Мав двох дітей.

З перших днів війни був мобілізований на фронт.  Захищав Севастополь, Одесу, Сталінград, штурмував Берлін і розписався на стінах рейхстагу. Перед наступом на захід війська довго стояли у лісі, і за той час О. Коваль зробив свою фронтову бандуру. З нею пройшов усю війну. Служив у саперній роті. В бою під Севастополем отримав поранення обох ніг. 

1946 року солдат повернувся додому. Жити попервах довелося у родичів, бо його хатина була спалена німцями. Тож Олексій Семенович заходився зразу ж хату ставити, не тільки, щоб жити було де, а ще й заглушити горе, яке обпікало серце: під бомбою загинула старша його донька. Леся - тепер єдина радість. Скрутно було, будував хатину своїми руками, але вже незабаром дружина та донька мали дах над головою…

Майже сорок років, аж до пенсії, працював кіномеханіком у селищному клубі. Очолював ансамбль бандуристів, який виступав на обласних та районних оглядах, на концертах для працівників полів, заводів та шахт.  У 1966 році за участь у художній самодіяльності агіткультбригади та за працю в кіномережі Олекса Семенович був нагороджений орденом «Знак Пошани». Це була десята його нагорода, дев’ять – то медалі воєнних років. Серед них: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною».

У 1972 році творчості нашого земляка була присвячена передача республіканського телебачення «Над річкою Кільченню». У 1976 році бандуриста запросили виступати у телепередачі «Струни душі». О. Коваль брав активну участь в обласних та республіканських виставках, фестивалях художньої самодіяльності та народної творчості. У 1977 році за участь у Першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості трудящих, зокрема за експонат – коромисло із вирізьбленим написом «Бережи воду -  дар природу», він був нагороджений дипломом І ступеня.

Олексій Коваль не тільки чудово грав на бандурі, а й сам був майстром по виготовленню бандур. За свій вік він зробив близько 30 бандур. Найбільше любив робити бандури з червоної верби. Казав, що це дерево м’яке, гнучке, не псується від вологи і сонця.

До 100-річчя від дня народження Лесі Українки  майстер виготовив бандуру з грушевого дерева. На ній вирізьбив портрет поетеси і подарував інструмент Київському музею Лесі Українки. Бандура була прикрашена українським орнаментом та інкрустована перламутром. Ще кілька бандур Коваль подарував музеям – Підгородненському краєзнавчому, Дніпровському історичному ім. Дмитра Яворницького, музею народної архітектури та побуту УРСР у Києві. В останньому музеї зберігається також цікавий витвір народного умільця – вулик-дуплянка у вигляді української хати. Два вулики, змайстровані Олексою Семеновичем, мали власні назви: «Запорожець» та «Прокопович». Ось як описує вулик «Запорожець» письменник Іван Шаповал: «Дивимось на цей вулик – а бачимо химерного козарлюгу: замість звичайної покришки - дерев’яний бриль. З-під бриля – оселедець за вухо, довгі вуса звисають донизу. Козак сміється, заливається – розкрив  рота, а там – туди-сюди бджоли метушаться: мед носять». (З книги «Взяв би я бандуру…»).

Вулик-дуплянка «Запорожець» експонувався на республіканській виставці самодіяльного мистецтва у Києві. Потім перейшов до музею народної архітектури та побуту у Пирогово. Там він і залишився навічно.

Олексій Коваль почав займатися різьбленням по дереву, коли став пенсіонером, бо раніше на це не вистачало часу. Різьблені вироби з дерева у народного умільця неоднозначні. Такі вироби, як предмети старого побуту – корячки, клепачки, праник, коромисла, ваганки для пирогів тощо, мають традиційно-побутовий характер, а деякі з них – декоративні. Багато предметів ужитку зберігаються у різних музеях України – у Києві, Дніпрі, у селі Сковородинівка на Харківщині.

Наш земляк був ініціатором і організатором створення пам’ятника Тарасові Шевченку у Підгородному. Пам’ятник був встановлений до 150-річчя від дня народження Кобзаря. Разом з місцевим митцем, скульптором, вчителем Володимиром Петренком він діставав матеріали для побудови пам’ятника, і нарешті восени 1964 року пам’ятник був відкритий.

Олекса Семенович Коваль – засновник і організатор, перший директор (на громадських засадах) Підгородненського історико-краєзнавчого музею. За підтримки голови селищної ради Євдокії Таран музей був відкритий 5 листопада 1967 року. Олексій Семенович відновив, відремонтував приміщення колишньої церковної сторожки, вщерть заповнив експонатами, зробив їх доступними широкому загалу. Спочатку ним було зібрано 400 різних експонатів, потім їх стало більше тисячі.

1973 року на честь 159 річниці від дня народження Тараса Шевченка наш земляк був запрошений в Академію мистецтв м. Ленінграда з концертом. Про той день залишилася добра згадка: майбутня художниця Тетяна Харина подарувала бандуристові його портрет, виконаний маслом. Вона працювала над ним рівно стільки, скільки йшов концерт.

Олексій Семенович був відомим книголюбом. Його власна бібліотека налічувала 1000 книг, чимало з них підписані авторами. Так збереглися автографи О. Гончара, П. Усенка, Єжи Єнджеєвича, С. Воскрекасенка, М. Нечая, В. Чемериса та інших. Були зібрані всі твори Т. Шевченка, видані АН УРСР. Крім того було багато книг дослідницького характеру, присвячених ювілею улюбленого поета. Серед книжкової колекції – перше факсимільне видання «Кобзаря» 1849 року. Зберігав колекціонер і дарунок свого батька – «Кобзар» видання 1914 року. Усе, що виходило у світ про Шевченка, О.Коваль намагався розшукати, придбати, любовно зберегти, примножити речами, виготовленими власноруч. Наприклад, він виготовив солонку з яблуні, на дні якої вирізьблена старенька хатина Тарасового батька. Під зображенням викарбувані слова «Мені аж страшно, як згадаю оту хатину край села!».

Олексій Семенович Коваль був майстром на всі руки: різьбяр, пасічник, садівник, краєзнавець, найактивніший пропагандист кобзарського мистецтва, майстер з виготовлення бандур.  Олексія Коваля не стало 25 березня 1979 року, у сімдесятирічному віці. Похований на цвинтарі у Підгородному.

Пройшли роки… На туристичній карті Дніпропетровщини прокладений маршрут до його садиби.

В рідне обійстя після смерті батька повернулася його донька Леся Коваль, людина щирої душі та щедрої вдачі. Вона гідно продовжує кобзарські традиції свого батька. 

23 березня 2009 року, відзначаючи 100-річчя від дня народження нашого відомого земляка, місцевому історико-краєзнавчому музею присвоєно ім’я Олексія Коваля, на його будинку відкрито меморіальну дошку, щоб нащадки знали і пам’ятали його.  Одна із вулиць  Підгородного, яка притулилася до річки Кільчень, теж носить ім’я Коваля. 

м. Підгородне,

Дніпропетровська область.