Поточний № 49 (1236)

13.12.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Коли до людей по-людськи


16.11.2015

ТОВ «Дніпро-Н» було і лишається передовим і стабільним сільгосппідприємством Верхньодніпровського району впродовж останніх двох десятиліть. Незважаючи на те, що землі всюди порізані балками і ярами і надзвичайно піддані водній ерозії, тут збирають за 70 ц/га кукурудзи вітчизняної селекції, а в цьому році качанистої зібрали 91,5 ц/га, під 30 ц/га – соняшнику, за 50 ц/га – пшениці...

Розводять свиней, овець, випасають ВРХ. Як вдається успішно господарювати на цій землі всупереч економічним негараздам в Україні – про це наша розмова з директором ТОВ «Дніпро-Н», членом президії Аграрного союзу України, головою ради товаровиробників Верхньодніпровського району, депутатом районної ради уже 6-ти скликань, головою постійної комісії із землеустрою, землекористування і благоустрою села Анатолієм Куксою.

- Анатолію Івановичу! Як вдається Вам стільки років, незважаючи на нестабільність в державі, зберігти колгоспну базу і вести успішне господарювання на цій землі?

- Так, довелося мені пережити багато чого: укрупнення і роз’єднання колгоспів, і КСП, і реформування 1999-го року. Вважаю, мені дуже пощастило, що починав свою трудову діяльність відразу у великому господарстві – колгоспі ім. Калініна, який у 1976-му було об’єднано з колгоспом «Дніпро». Сімнадцять років був на посаді головного агронома на 14100 гектарах сільськогосподарських угідь, з них 8842 га орних земель. Були у мене і хороші вчителі – Микола Федорович Міняйло, Гліб Микитович Сорока, Олександра Корніївна Макаренко. Пам’ятаю, якось зібрав Микола Федорович нас, молодих спеціалістів, і суворо по-батьківськи попередив: «Хлопці, мені казати тільки правду, яка вона не є. Якщо хтось збреше, не прощу!» Настільки чітко були розписані обов’язки кожного. Тракторна бригада, свиноферма, пташник – скрізь був керівник і хазяїн. І була відповідальність кожного за свою ділянку роботи. А ще не можу добрим словом не згадати Олександру Корніївну, вона землі душу віддавала, була агрономом від Бога, скрупульозно вела Книгу полів, до речі, цей її досвід практикую і зараз.

- Давайте повернемося у рік 1999-й, коли було видано указ про розпаювання земель. Чи можна було цю реформу провести інакше, чи радилися з вами, виробничниками?

- Переконаний, що реформу, справді, треба було робити по-іншому. На той час сільське господарство було високо інтенсивним, почали застосовувати новітні технології, на полях уже працювала широкозахватна імпортна техніка, широко впроваджувалась хімізація, це і добрива, і засоби захисту рослин. Але не було достатньої державної дисципліни, держава вела нечесні правила гри, точніше – почала займатись здирництвом, внаслідок чого сільське господарство було доведено до банкрутства. Реформа, вважаю, відкинула багато господарств на 20-30 років назад. Наскільки мені відомо, вона розроблялась науковцями, нікого з виробничників не запросили, не спитали. Можливо, тоді багатьох помилок вдалося б не допустити. За старої системи держава мала хороший інструмент управління – вона була замовником сільгосппродукції. А це стабільний попит, стабільні ціни.

Указ «Про невідкладні заходи по реформуванню аграрного комплексу на засадах приватної власності», а по-простому «смерть колгоспам», вийшов 3 грудня 1999-го. Я тоді ґрунтовно вивчив документ, зібрав всіх головних спеціалістів КСП «Дніпро» і запропонував створити товариство «Дніпро-Н». Один відмовився, всі решта підтримали. Розпаювали землі відповідно до законодавства. Із 2700 га, які були при розпаюванні, на сьогодні обробляємо 2500 га.

- Виходить, люди вам двічі довірили ці землі, вперше, коли на хвилях горбачовської демократії у 1989-му обрали Вас на загальних зборах головою колгоспу і досі ви не втратили довір’я . У чому ж секрет?

- Видно, як кажуть, прийшовся до двору. А може, тому, що Пушкарівка - рідне мені село, хоч народився у Верховцевому, та зростав тут біля бабусі і дідуся. Мій дід Григорій Мацапура робив у колгоспі конюхом, вівчарем. Отож, по діду-прадіду я звідси. Мама Віра Григорівна після війни закінчила курси і вчителювала у селі Підлужжя, тато працював на залізниці. А мене тягло до діда, до землі. Тож після школи закінчив Ерастівський сільськогосподарський технікум, потім сільгоспінститут у Дніпропетровську і повернувся в село вченим агрономом. Працював завжди добросовісно і до людей ставився по-людськи. Це і дозволило зберегти господарство, хоча душа болить, що поряд таке ж господарство, створене на основі колгоспу ім. Калініна, розпалось.

- Що ж дозволило Вашому господарству не тільки вижити, а уже друге десятиліття бути одним із провідних у Верхньодніпровському районі?

- Я звик працювати в умовах конкуренції ще до розпаювання, оскільки на території села функціонували міжгосподарські підприємства «Автомобіліст», «Агробуд», «Райсільгоспхімія» і міжгосподарське автомобільне господарство.

Тож людям треба було створити такі умови, щоб вони йшли працювати до колгоспу. А для цього мала бути нормальна зарплата і відповідні умови праці. Як тільки став головою колгоспу, поставив за мету збільшити енергозабезпечення господарства. Тоді діяли державні стимули. За кожні 100 тонн понадпланової здачі хліба отримали УАЗ, ЗІЛ, наступного року два трактори, потім КамАЗ. Величезна заслуга у створенні успішної економіки господарства нашого економіста Михайла Шевцова, який добре орієнтувався у законодавстві, відстежував всі вигідні пропозиції, уважно все обраховував.

На сьогодні ми забезпечені технікою на всі 200%. Збережено стару техніку, прикупили і новенької. За 10 років придбали 5 тракторів і комбайни «Джон Дір» та «Нью Холанд». Тож є чим обробляти наші крутосхили. Одного КамАЗа цьогорік передали в АТО. Перед тим слюсарі-механіки все перебрали, відремонтували і пофарбували.

У нас стабільний колектив спеціалістів. Уже 24 роки агрономом у господарстві працює Василь Степанович Мельник. Повільно уходить старше покоління, йому на зміну беремо випускників місцевого ПТУ і аграрного коледжу. Тому середній вік працівників тракторної бригади у нас під 30 років. Оплата йде від намолоченої тонни, від зораного гектара, відтак механізатори і трактористи зацікавлені зробити більше і швидше. Встигаємо у себе прибрати і сусідам допомогти.

А ще я вважаю, що у нас зібрався колектив однодумців, які працюють на спільний результат. І в цьому теж секрет нашого успіху. Живемо однією сім’єю. У мене, до речі, у Пушкарівці близько 60 родичів по материній лінії у третьому коліні.

- А з вашої родини хтось працює в господарстві?

- Сини мої, можна сказати, пішли по стопах батька, але працюють окремо, спільно займаються фермерством. Старший Володимир – агроном, менший Юрій – інженер господарюють в іншому селі на історичній маминій батьківщині. У них уже підростає по двоє синів. Не знаю, як інші, а найстарший онук Костя, мабуть, буде музикантом. Так захоплюється музикою, грає на гітарі, саксофоні, виступає в ансамблі і вчиться на відмінно.

- Анатолію Івановичу! Скажіть, при вирощуванні культур яких технологій дотримуєтесь: традиційних чи інноваційних?

- Сьогодні наука суттєво впливає на впровадження новітніх технологій. Я постійно передплачую фахові видання, аби перебувати в курсі всіх тих змін, які відбуваються у сільгоспвиробництві. Крім того, доручаю опрацювати певні матеріали своїм спеціалістам. Треба йти в ногу з часом. Тож використовуємо як традиційні, так інновації. Особливо тісно ми співпрацюємо з науковцями Компанії «Маїс», завдяки яким нам вдавалося отримати навіть по 100 центнерів з гектара маїсівських гібридів кукурудзи. «Маїс» щороку пропонує для виробництва і сортовипробування до 19 нових сортів чи гібридів кукурудзи. Науковці компанії перебувають у постійному пошуку більш посухостійких і урожайних гібридів. Ми теж практикуємо демоділянки, на яких пересвідчувались не раз, що кращих гібридів за маїсівські немає.

- Сьогодні більшість господарств від тваринництва відмовилась через його нерентабельність. Якої ви думки щодо цього?

- Ми вирощуємо свиней, овець і бичків, утримуємо дійне стадо. Чому? Щороку отримуємо близько 8% відходів зерна, це 300-400 тонн, які йдуть на згодовування тваринам.

Ягнят і телят тримаємо на підсосі, а далі випасаємо. Мати стільки балок, ярів і плавнів і не тримати худобу – просто гріх. З овець реалізуємо не тільки м’ясо, а й вовну, яку відправляємо на Чернігівську фабрику. Велику рогату худобу тримаємо на м’ясо. За місяць, за нашими підрахунками, ми отримуємо 350-400 грн. прибутку на голову. Свинина найменш вигідна для нас, бо ми не використовуємо преміксів. А через АЧС вирішили скоротити поголів’я.

- Раніше колгоспи були донорами всіх соціальних об’єктів в селах. Наскільки сьогодні в ринкових умовах ця ситуація змінилась?

- Як тільки був обраний головою колгоспу, у 1990-му провели до Пушкарівки газ. А в 9 кілометрах від нас село Заріччя залишається досі без цього блага цивілізації. Всі дороги в Пушкарівці висипані твердим покриттям, в селі немає жодної пустки. Тут мешкає близько 3600 моїх односельців. Є дитсадок, середня школа, бібліотека, будинок культури, медична амбулаторія, комунальне господарство, яке здійснює подачу води населенню та вивіз сміття. Бюджет сільської ради наповнює теж «Дніпро-Н». Цьогорік ця сума сягне 1380 тисяч гривень. До 50-річчя нової Пушкарівки і 300-річчя з дня заснування села видали книгу «Моє рідне село», де містяться розповіді про наших чудових людей.

- У переддень професійного свята працівників сільського господарства які б побажання ви висловили своїм колегам, всім трудівникам села?

- Зичу всім міцного здоров’я, бажаю щоб кожне господарство працювало ніби коло друзів, однодумців, які підтримували б свого керівника, використовуючи все нове і прогресивне, що на сьогодні є у сільгоспвиробництві, а ще молю, щоб Бог послав дощі на наші озимі і вони добре перезимували, щоб всі ми були з хлібом!

Розмову записала Світлана МАРКОВА.

с. Пушкарівка, Верхньодніпровський район, Дніпропетровська область.