– Напевно, як і більшість українців, я зрозуміла пріоритетність простих речей в житті. Ці речі – набагато важливіші ніж все те лушпиння, в якому ми жили до цього. Напевно, я це зрозуміла вже давно, ще під час раку…

Війна змінила моє ставлення до багатьох українців, до певної частини мого оточення. Є люди, про яких я навіть не думала, що вони підуть захищати країну. Бо вони мали такі латентно–ватні думки щодо стосунків України та рф, щодо майбутнього України. А зараз вони з автоматами, в ЗСУ, захищають нашу країну. Чоловіча частина команди мого проєкту нині теж перебуває в лавах тероборони та ЗСУ. Я побачила наскільки у нас нація об’єднана, і зробив це, на жаль, мерзотник путін.

 

– Чесно вам скажу, я людина емоційно нестабільна. Несправедливість, брехня, людська зрада – викликають в мене просто шалений емоційний вибух. Коли я побачила в Бучі смерті цілих родин, а в Ірпені на мосту – розстріляні машини з людьми, або кадри з чоловіком, який підняв руки, а його застрелили, коли я чую про зґвалтованих жінок... Знаєте, у мене тільки одне бажання: я хочу вбивати усіх тих, хто кривдив наших цивільних, я хочу вбивати усіх росіян, які воюють проти України й на військовому, й на інформаційному фронті. Щодо останнього – це особливо стосується Скабєєвої, Кісєльова, Соловйова... Усі вони мають бути знищені. Я дуже чекаю на мить, коли це нарешті відбудеться. Кажу це від щирого серця, без купюр. Я дуже толерантна до людей, але рашисти – не люди.

 

– Є люди, а є росіяни. Думаю, хто такі люди не треба пояснювати. Люди – це ми, українці, це європейці, це представники всього демократичного світу. А от росіяни… росіяни – це ті, хто звикли вбивати. Їхня культура на цьому побудована: на вбивстві, знищенні, грабежі, мародерстві, нівелюванні усього людського. Найбільша проблема їхньої ментальності – і так було споконвіку – в тому, що для них абсолютно не цінна людина як людина, яка  центр всього. Безумовно, зараз ми бачимо найжорсткіші наслідки цієї незаперечності. Те ж стосується і культури. Чули останнє обговорення у Фейсбуці, пов’язане з Оксаною Линів?

 

– Так. Я мушу про це розповісти. Тому що це якраз на межі історія. Оксану Линів я дуже поважаю, вона родом із Бродів, що на Львівщині. Оксана вирвалась на світовий рівень і стала найвідомішою жінкою-диригентом. В Європі так точно. Зараз вона працює в Болоньї (Італія) і там, у місцевому театрі, на 7 та 9 квітня була запланована опера П. Чайковського «Іоланта», звісно, російською мовою… І Оксана розміщує в себе на сторінці афішу: диригент – О. Линів, солістка – якась іноземка, інші учасники – російські виконавці. І почалося у Фейсбуці обговорення: чи маємо ми під час війни якийсь дотик мати до російської культури? Моя відповідь – ні. А Оксана Линів почала пояснювати, що не всі росіяни погані, що є ліберальна частина, як от, приміром, оперна співачка Анна Нетребко, яка, мовляв, покаялася, заявила, що засуджує вторгнення рф в Україну. Вибачте, але ця Нетребко, маючи велику популярність у світі, раніше путіна вихваляла, фінансово підтримувала «ДНР», вона – робила шкоду українцям. Тому зараз настав час, коли будь–які загравання із російською культурою є неприпустимими. Немає в російській культурі лібералів. Немає. А є росіяни, які підтримують свого царя і його войовничу політику, росіяни, які на сьогодні є нашими ворогами. Крапка.          

 

– Скажу так, ми будемо спокійно жити лише тоді, коли в нашому житті не буде рф у тому історико-ідеологічному розумінні, в якому вона мала місце донині. Чи зміниться це після смерті путіна? Гадаю, що ані після його смерті, ані в найближчі сто років цього не станеться. російська культура не перестане бути отруйною навіть після того, як імперія, яка її породила, припинить існування.

 

– Частково це вже відбулося раніше. Згадайте ленінопад, декомунізацію. Моя позиція така: всі пам’ятники російським діячам мають бути знесені, вулиці – перейменовані. Це ж саме стосується сирів, ковбас та інших харчових продуктів: або змінюємо назву, або – взагалі забороняємо для продажу. От ми знову заговорили на цю тему, і я згадала фрагменти зі свого дитинства. Можна розповісти?

 

– Я виросла в русифікованому Запоріжжі. Я є яскравим прикладом того, як до 18 років впливають телебачення, школа, двір… Взагалі, як практична відсутність проявів української культури на Сході та на Півдні ростила з українців малоросів – ледве не «закоханих» в росіян, в їхню «велич», в їхнього, прости Господи, президента. Я не жартую, я абсолютно свідомо вам це кажу. Був період в моєму житті, коли я думала, коли ж нарешті в Україні з’явиться така людина зі «сталевими яйцями», з демократичними цінностями...

У Запоріжжі, група «Любе» була топовою. Люди, які приходити на концерти «Любе», себе сприймали героями їхніх пісень, і, відповідно, вони ставилися до їхнього соліста, Ніколая Расторгуєва, який виходив на сцену у формі радянської армії. І все це зчитувалося, вибудовувало певний образ сприйняття дійсності...

…І лише внаслідок війни, яку рф розпочала у 2014 році, більшість людей з Півдня та Сходу зрозуміли, що вони не хочуть бути такими, як «ЛДНР», а хочуть бути вільними. Тобто лише вісім років тому стався злам. Навіть дві революції так не вдарили по сприйняттю жителів цих регіонів, як війна.

Але більшість це ще далеко не всі. Після 2014 року, по суті, ніхто активно не займався цими регіонами в культурно-освітньому плані. Лише поодинокі волонтерські організації. Я була в травні минулого року в Авдіївці. Там волонтери на місцях намагаються говорити зі школярами про сучасну українську історію. Але коли я спитала школярів, що вони слухають, то російського контенту в їхніх вухах виявилося на порядок більше, ніж українського. Чому? А тому що в їхніх родинах так заведено, тому що, як я уже розповідала, така повістка була майже всюди: від одного покоління – передавалася до іншого. Думаєте, що зараз, навіть під час війни, там ніхто не дивиться російські телеканали? Ви дуже помиляєтеся. Ще і як дивляться. Одна знайома мені на днях якось сказала: «Янин, я просто не отключаю их для сравнения». А їй у відповідь: «І нахіба тобі то «сравнєніє»? Приміром я, коли вмикаю росіянські канали, роблю це лише з робочою метою, щоб викрити всю їхню брехню й показати людям, як є насправді. А ті, хто дивиться для «сравнєнія», слухають Кісєльова чи Скабєєву, вони роблять велику шкоду – і собі, і нації. Пропаганда – це серйозна зброя.

 

– Тільки якщо буде відповідна державна політика, спеціальні програми для студентів і школярів. Дітей з цих регіонів треба  привозити по кілька разів на рік – на тиждень, на вихідні – у Київ, Львів, Тернопіль… Я до війни з міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком неодноразово говорила на цю тему. Згодом ще раз йому нагадаю. На ці опції має йти фінансування, бо це важливо. Лише вдумайтеся, у нас 40% людей ніколи не виїжджали за межі своєї області. Я вперше в Київ потрапила у 2000 році, коли мама їхала у відрядження по роботі. Мені тоді було 16. Так от, після Києва моє сприйняття життя, сприйняття майбутнього – кардинально змінилося. Я день і ніч думала про те, як житиму в столиці, як ходитиму там в театри, як слухатиму музику... Даруйте за очевидність, але люди зі Сходу та Півдня мають бачити, що є інше життя, інша культура, архітектура, можливість для розвитку.

 

– Я дуже добре пам’ятаю себе в ті роки. Я прагнула вступити на театральну критику в університет Карпенка-Карого, сиділа в бібліотеках, вичитувала історію, культуру, рецензії українських театральних і кінокритиків, щоб зрозуміти, як вони це роблять. Я теж аналізувала ті твори, шукала і чекала  їх на каналі «Культура». Уявіть все це, і ви зрозумієте, наскільки для мене, дівчини із Запоріжжя, яка навчалася у російськомовній фізико-математичній гімназії, та поїздка в Київ у 2000 році стала поштовхом.

Коли нарешті я почала вчитися в Карпенка-Карого, коли познайомилася із людьми зовсім іншої культури, бачення світу, то й сама стала іншою. Мені нещодавно стукнуло 38. У мене двоє дітей. З малечку вони ходили в Правицю і Пласт. Зараз вони пишуть мені смс-ки, в яких пояснюють, чому поставили на аватарках своїх соцмереж червоно-чорні прапори. Їх російське не цікавить абсолютно. Єдиний дотик до російського – це гра на приставці, де вони вбивають росіян. Все.

 

– Це працює. Ми започаткували проєкт у 2018 році, й за півтора місяця одразу ж отримали срібну кнопку від YouTube, набравши 100 тисяч підписників без жодної реклами. Тобто ми відчували попит. По суті, ми стали першовідкривачами цього напрямку в Україні. Зараз вже менше українців потребують такого контенту, адже путін сам прискорив розуміння, де брехня, а де – правда. Але є ще певна частина людей не в Україні. Зокрема, в тому ж Казахстані. Ви не повірите, але казахи є на третьому місці в «рейтингу» наших підписників. А росіяни – це 23% підписників...

Тобто ведеться системна робота, наші глядачі в період війни особливо потребують роз’яснення. Бо те, що робиться на росТБ – це жах, але водночас це дуже переконлива брехня. Тому я маю фідбек.

 

– Є люди, з якими я контактую на Patreon (інтернет-платформа, що надає творчим людям та іншим незалежним проєктам можливість фінансової підтримки за системою підписок). Там я спілкуюся з нашими ідеологічними противниками. Вони викладають $2 на місяць, щоб мені розказати, яка я погана. Вони пишуть мені в особисті, добре знаючи, що я відповідаю всім. І я з ними там спілкуюся, і переконую їх. І вже є такі серед них люди, які зараз допомагають нашій армії. Це росіяни.

Тому це працює однозначно. Але таких проєктів має бути багато.

– А як цього добитися?

 – Державі треба все це фінансувати. Тому що зараз, коли все телебачення, по суті, зупинилося у фінансуванні авторських програм і подібних проєктів, і все вилилося в марафон... Жодної критики, я це абсолютно схвалюю. Ми маємо в нинішній час мати одну державну інформполітику. Але... Наш проєкт ми робимо виключно коштом донатів (пожертв), знімаємо не повноцінний випуск, а лише 5-хвилинки. Днями я спілкувалася із представниками литовського уряду. Вони допомагатимуть нам частиною коштів, аби проєкт виходив повноцінно. Литовці чудово розуміють, що в нашій країні йде війна не лише на військовому, але й на інформаційному фронті...

 

– Мат – це мова росіян, мова російської імперії. І поки ти їм не гаркнеш триповерховим матюком у такій хтивій, хамській манері – вони тебе не почують. Повірте, я точно не з тих людей, які системно спілкуються матом. Я скоріше з тих, кому це вкрай огидно. Втім бувають ситуації, коли без мату просто не можна щось донести людині. Для декого мат пришвидшує процес сприйняття. А особливо це стосується росіян. Як я уже казала, мат – це мова, яка досить швидко потрапляє у залишки їхнього мозку. Тому мат у нашому проєкті точно збережеться. Мат – це важливий інструмент.

 

– Погоджуюся! Ми перемогли в інформаційній війні з рф. Про це говорять наші західні партнери. І величезна подяка їм за те, що вони підхопили правду на українських телеканалах і категорично її розповсюдили по всіх відомих сайтах. Хочу щиро подякувати публічним персонам, як от Девіду Бекхему, який надав свій Інстаграм для того, щоби люди по всьому світу бачили, що відбувається в українських лікарнях на Півдні. Дякую багатьом зіркам, починаючи від актора Бенедикта Камбербетча й закінчуючи співачкою Мадонною, які присвятили не один пост у своїх соцмережах війні в Україні. Я можу ще багато кого згадувати. Але все це вкупі зіграло свою роль у тому, що ми виграли цю інформаційну війну.

 

– Я щодня спілкуюся в наших волонтерських чатах із багатьма людьми, невідомими загалу. Але вони реально круті, вони працювали в різних потужних світових компаніях, починаючи від Amazon і закінчуючи Uber. Це українці, які повернулися з-за кордону захищати націю. Тому я не кажу про відомих людей, ким я захоплююсь сподівано, чи несподівано. Я захоплююся тими, хто пішов у ЗСУ, хто зараз на фронті. Це люди, які ще місяць-два тому явно не збиралися цим займатися, працюючи айтішниками, співаками, лікарями, бухгалтерами тощо. А ще мене є приклад мого однокласника із Запоріжжя. Його звати Андрій Ліскович, може, це якийсь ваш родич... Так от, Андрій був фінансовим директором компанії Uber у США. І він повернувся до Запоріжжя, і зараз щотижня збирає мільйони доларів, керує фактично всією стратегією забезпечення ТрО міста та армії в цілому. Тобто він кинув все у Штатах і повернувся додому.

У мене є багато знайомих з іноземного легіону. Це люди різних професій – з Польщі, Великої Британії… З Бразилії, навіть. Вони знялися зі своїх насиджених місць,  щоб допомогти українському народу.

Мої знайомі в польському Сеймі (серед них і колишні міністри), дзвонили мені й казали: «Яніна, ми готові отримати ще одне громадянство, аби мати український паспорт». У них зараз є такий вислів: «Яка твоя суперсила? Я Українець!»

Тому ця війна змінила багатьох. Якби не втрати, якби не те пекло, яке ми бачимо на вулицях наших міст...       

 

– Я скільки всього хочу зробити, коли ми Переможемо… Щонайперше – поїду в подорож всією Україною. А потім – обов’язково докладу максимум зусиль, щоби зайнятися молодим поколінням Сходу та Півдня, щоби історія з реформування підходу по українізації цих регіонів нарешті завершилася прийняттям відповідного закону в парламенті. Як тільки ми Переможемо, ми обов’язково напишемо разом із депутатами від «Голосу», «Європейської солідарності», «Слуги народу» такі законодавчі проєкти.

Україна має стати інакшою.        

Розмову вів Мирослав ЛІСКОВИЧ.