ЗАЗВИЧАЙ Україну називають «молодою» державою. На цю обставину списують всі ще існуючі негаразди нашого життя. Між тим історія свідчить, що на українських землях раніше існували, за неповним переліком, Кіммерія, Скіфія, Склавенія, Русь, козацька держава доби Богдана Хмельницького, Гетьманщина, Українська Народна Республіка. Нещодавно Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства, в радіоефірі «Ера-ФМ» переконливо заявив: «Україна має проголосити, що веде свій родовід з УНР, яка була окупована більшовиками в 1920 році. Треба негайно скасувати позаблоковий статус держави і подати заявку на вступ до НАТО».

Певно ж, визнавши те, що наша держава кровно споріднена з Українською Народною Республікою, ми швидше б «впізнали» себе та знайшли власне місце в європейській системі колективної безпеки. А ще б точно знали, що нам робити сьогодні із тоталітарною спадщиною, або «цвинтарем розстріляних ілюзій», як називав Василь Симоненко принесену на багнетах облудну комуністичну ідеологію. Саме про це йдеться в листі нашого постійного читача і автора Віктора Кобзаря із села Світлогірське Криничанського району:

- Шановна редакціє! Після жертовної перемоги Майдану Гідності, в часи героїчної оборони України від російської військової агресії настала пора відновити історичну справедливість на Січеславщині: перейменувати назви міст, сіл, вулиць, площ з більшовицько-радянськими символами тоталітаризму на історично-українські. Для цього у кожному місті й селі має бути створена комісія з істориків, краєзнавців, громадських активістів. Наприклад, головний проспект Січеслава - Карла Маркса - необхідно перейменувати на проспект академіка Дмитра Яворницького, людини, яка зробила величезний внесок у вивчення історії нашого козацького краю. Про це вже чимало говорилося, та діла досі немає. Скрізь треба відновити історичну справедливість, при цьому гідно вшанувати справжніх героїв України, а не окупантів, перевертнів, творців Голодомору тощо.

Щойно я звернувся до уряду України з проханням запровадити цілодобову трансляцію трьох програм Українського радіо в ефірному діапазоні середніх та ультракоротких хвиль. Наша держава не веде інформаційну війну, а в українському ефірі справжнє засилля російських та наших проросійських радіостанцій! Навіть на Першому національному частина телепередач ведеться російською. Чому? Невже поліглот Шустер не годен вивчити українську? Надзвичайно мало українських газет. А якщо мова не використовується, то вона гине… Україна слабо займається національно-патріотичною пропагандою, то й маємо окуповані Крим і Донбас. А хіба не так?

З метою патріотичного виховання і піднесення патріотичного духу сьогодні, вкрай необхідно переписати всі чужоземні назви магазинів, маршрутів, вулиць тощо українською мовою в синьо-жовтих фарбах з тризубом. Дуже важливо показати Путіну, що ми не Новоросія, а Україна. У нас є українська нація і українська мова, до речі, набагато давніша за московську. І є свій український шлях, яким ми йтимемо далі, без остогидлого московського ярма. Сподіваюсь, ці ідеї, адресовані владі, читачі «Сільських новин» підтримають.

Дуже важливий «букет» українських проблем порушує наш постійний автор. Віктор Володимирович не вперше звертається в різні державні інстанції – від Дніпропетровської ОДА до Президента України, тепер Петра Порошенка – з проханням дієво працювати на підтримку і поширення єдиної державної мови і виховання патріотичного духу українців. Навіть сьогодні, в часи російської агресії, не скрізь у владних кабінетах розуміють важливість надійної сув’язі цих базових цінностей – мова, нація, держава. Вочевидь, нам потрібна не лише більша консолідація українського суспільства, яку прискорює війна, а і тісніша консолідація української влади.

Ще десять років тому відомий політолог Юрій Бадзьо у праці «Український вибір» писав: «Демократичне, волею закону, впорядкування інформаційного та загальнокультурного простору України означає його мовну та змістову українізацію відповідно до національно-політичного (державницького) статусу корінного народу і статусу національних меншин суспільства. Але почати треба з належної просвіти населення силами державної влади, передусім у вигляді чітко проголошуваної державної політики, та організованої громадськості. Процес національного відродження українців та інших етнічних спільнот України має творити позитивну, духовно та соціально наснажену загальносуспільну атмосферу. У цьому – запорука успіху».

Прикро, але доводиться визнати, що «просвіта населення силами державної влади» і досі ведеться не надто добре. Що значна кількість українців, зокрема віком за 30 років, не знає і знати не хоче українську історію. Що їм «краще, аби той Ленін стояв – це ж історія…». Людоньки, та це ж історія нашої окупації, пропащості і згуби! Бо Ленін – головний окупант України! І під його зловісним омофором Путіну набагато легше сьогодні знову загарбувати наші землі. Невже це не зрозуміло? Вони обидва навіть не люди, а особливо жорстокі кати і вбивці… Хіба за це котрогось із них можна шанувати? Їхнє місце – на смітнику історії.

Певно ж, у частини забамбулених, за Левком Лук’яненком, українців є виправдання. Коли вони навчалися, то зубрили «совєцьку» історію, писану на замовлення радянських «вождів». В тій «історії» відсутні сторінки героїчного минулого українського народу, зокрема часів козаччини. Взагалі не висвітлювалася роль українських козаків у російсько-турецьких війнах. Зараз знавіснілі московити кричать екзальтовано: «Крим – наш!» А скільки крові української козацької пролито за той Крим, брехлива радянська історія навіть не згадувала. Як і те, що більшість кримчан у ХVI столітті були українцями. До речі, і жителів Таманського півострова та Кубані. Також не було сторінок про Українську Народну Республіку, про голодомори, битви під Конотопом, Крутами та ще багато інших… І про героїчну двадцятилітню війну Української повстанської армії. Лектори-пропагандисти перед кінофільмами, іншими масовими заходами настійливо вдовбували в голови про «велику роль російського народу», а інші народи намагалися зробити меншовартісними, зокрема була задіяна хитра політика висміювання української мови. «Гаварі по - чєлавєчєскі!», - можна було почути, коли заговориш українською. Зараз є радіо та телепередачі, присвячені вивченню справжньої української історії, щоправда, не на основних телеканалах. На жаль, відсутнє живе людське спілкування, особливо у селах. Холодні клуби, майже відсутні масові заходи і, що надзвичайно важливо, живе слово до людей, яке б просвітлювало голови українців щодо знання своєї справжньої української історії та ролі українського народу серед інших народів. А треба сказати, що українці аж нічим не гірші від інших націй, тільки про це ще мало хто знає, особливо зі старшого покоління. «Совєцька» система зараз пішла знову на нас війною, вона аж захлинається від скаженої люті, бо боїться, що ми вирвемось з-під її імперського конаючого впливу. А тоді і вона рухне, мов Колос на глиняних ногах. Як гепнувся недавно «союз непорушний». Зараз в так званих ДНР І ЛНР в першу чергу відміняють вивчення української мови, літератури і історії.

Чому? Відповідь лежить на поверхні: Б О Я Т Ь С Я! Бояться правди про вічну хижу політику загарбання земель Московським царством, про власну недолугу роль «гарматного м’яса» у тій незмінній політиці Кремля. Саме тому пропозиції Віктора Кобзаря про негайне перейменування всіх символів тоталітарного минулого у Січеславщині є вкрай слушними. Як і ідеї про збільшення обсягу мовлення українською в інформаційному просторі, державну програму підтримки української книги. Мусимо мати міцне осердя, той стрижень, який допоможе вистояти в підступній війні. І ним є саме українська державна мова. Як писав Панас Мирний, «найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування…» Пам’ятаймо про це всі, від Києва до найдальшого хутора, і творімо українську свою державу з гідними власними, а не чужими підлими символами. Ворог не здолає силу української правди, коли вона буде в нас єдиною.

Підготував Григорій УКРАЇНЕЦЬ.