Поточний № 8 (1435)

21.11.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Кому потрібні прості люди?


15.01.2020

На  вулиці Олега Кошового у селі Скелюватка залишилося четверо мешканців – я з дружиною, сусідка Раїса Шелест та сусід Анатолій Шматко, який не може ходити і пересувається лише на візку. Разом зі мною він  працював на Кудашівському кар’єрі до 2002 року. Йому одному з 15-ти моїх земляків тоді видали на руки трудову книжку, в якій чомусь значилося, що його звільнили ще у 2000-му році. Так сталося, що він не має ні своєї родини, ні дітей. Нікому про нього потурбуватися, аби оформити допомогу. Добре, що його навідує соцпрацівниця Ольга.
Звернувся до редакції газети «Сільські новини», аби повідати про свою проблему, яка довгі роки не вирішується. Ще до армії я працював у колгоспі ім. Суворова Магдалинівського району. Відслуживши у Німеччині, у 1976 році влаштувався на кар’єр, який на той час був у складі Верхньодніпровського кар’єроуправління. З 1980-го Кудашівське гранітне підприємство вже стало сировинною базою новозбудованого Дніпропетровського каменеобробного заводу. Саме тоді з’явилося на підприємстві нове технологічне обладнання – крани, бульдозер, трактор К-750, автомобілі БілАЗ та КрАЗ... Продукція Кудашівського родовища світло-сірих гранітів дуже цінувалася за  багату кольорову гаму та незначний радіаційний фон. Наші граніти  використовувались при будівництві метро у Києві та Дніпрі, у мавзолеї Хо Ші Міна у столиці В’єтнаму Ханої.
Тоді кар’єр був державним підприємством і мав гарантовані ринки збуту, а його працівники – належний соціальний захист та високу зарплату. Та з наcтанням прихватизації все кардинально змінилося. У 1996 році наше підприємство реорганізувалося у відкрите акціонерне товариство, згодом з’явилося закрите акціонерне товариство «Дніпровський каменеробний завод». Про всі подробиці приватизації мені не відомо. Знаю лише, що згодом все обладнання та техніка зникли, а рішенням Арбітражного суду Дніпропетровської області на початку 1999-го року підприємство було визнано банкрутом. Зверталися тоді наші працівники і до Президента України, і до Генпрокурора. Але так нічого і не добилися.
Не можу знайти правди і я, робітник Кудашівсього кар’єру, який у 1995 році оформив пенсію і працював аж до 2002 року (останній час охоронцем). Саме у 2000-2002 році мені та ще 15-ти працівникам не видали трудові книжки. Це унеможливило перерахунок пенсії з 1995-го до 2002 року. Звертався тоді за довідкою про зарплату в офіс  «Дніпрорудпрому» у Дніпропетровську, але архіви нібито знищили. З моїх односельців постраждали і не отримали трудових книжок Григорій Пугач, Микола Радченко, Микола Ткаченко, Галина Геращенко. Василь Карбучак. Зі своєю проблемою  звертався до управління соціального захисту населення Криничанської районної державної адміністрації. Там порадили мені шукати двох свідків та звертатися до суду. Але ж боротися із несправедливістю через суди мені вкрай важко – від нашого села до Криничок – 50 км, до Дніпра – ще далі. Та й здоров’я вже не те – цьогорік мені виповниться 80 років.
Чому така несправедливість? Чому  мені не  видали трудову книжку, чому мені не перерахували пенсію? Хто має подбати про це? На жаль, про нас згадують лише напередодні виборів…
Василь ТЕСЛЕНКО,
с. Скелюватка,
Криничанський район, 
Дніпропетровська область.