Ця розповідь - погляд у ледь не віковий пласт часу, своєрідний екскурс із сучасного в минуле. Спроба певного аналізу тривалого періоду життя моїх земляків. Життя цікавого, насиченого і… швидкоплинного.

Розквіт і занепад «Червоної левади»
Пригадую, як нас, голопузих хлопчаків кінця шістдесятих минулого століття, наче магнітом, тягло прибитою грунтівкою за високий горб, де ми розглядали старовинні будівлі та фундаменти з якимись підвалами. Ми знали: це - «комуна», та не усвідомлювали, звісно ж, що воно таке насправді. Не розуміли, що нашу випадкову цікавість приманює сама історія…
Коли завершувалась громадянська війна на теренах поваленої Російської імперії, у 20-их роках ХХ століття на цю місцину – землі заможного землевласника Стефановича - приїхало багато сибіряків-каторжників, переважно з українськими прізвищами, як ось: Ковтуни, Бутенки, Ляхи... 
Через певний час серед безлюдного степу виникло поселення – комуна «Червона левада». До сибіряків приєдналися незаможні місцеві селяни. Власними руками по цеглинці вони взялися будувати собі кращу долю. Згодом «Червона левада» мала все необхідне – велику їдальню, клуб, лазню, контору, житлові будинки. В обробітку у комунарів було 300 гектарів землі, коні, воли, необхідний реманент. У парку барона Стефановича тримали пасіку.
Звісно, все було спільним. Кожен зайнявся своєю справою. «Червона левада» стала ніби окремою міні-державою зі своїм колективно-добровільним ладом та внутрішньою, усталеною в побуті конституцією.
Вирощували добрі врожаї, тримали живність, зокрема, значне свинопоголів‘я. Зарплатню не отримували, а жили з того, що самі виробляли. Та ще й частку віддавали, як тоді мовилося, на потреби робітничого класу.
Комуна досягала апогею свого розвитку: тут з‘явилася власна МТС, млин потужністю 35 кінських сил.
Старожил сусіднього села Стефанівщина Г. Гирька згадує: «На території комуни було дуже чисто – все виметено, прибрано. Їздили тільки дорогою. Тримали все – овець, кролів, волів, свиней, корів, птицю».
Комунари змістовно відпочивали, займалися спортом (турніки, гирі). Ходили до бібліотеки, відвідували драмгурток. Гуляли в парку, а на вихідні обов‘язковими були веселі співи і танці.
У такому ось стані міні-цивілізація в степу існувала до 1932 року. Першого удару по ній завдав руйнівний вал Голодомору. «Червону леваду» приєднали до колгоспу ім. Дзержинського (прилегле село Степанівка).
І тут ми мусимо зробити певний відступ. Як відомо, історія комунізації почалася на Півдні України зі створення добровільних сільгоспартілей. Переважно у єврейських поселеннях. Нині в Ізраїлі збереглися й успішно функціонують їх сучасні прототипи – так звані кібуци.
Чому ж тоді зів‘яла «Червона левада»? Останнім зблиском її існування стали післявоєнні роки, коли комунари встановили собі електростанцію потужністю в 127 В. (Слід зауважити, що в жодному з навколишніх сіл світла ще не було). Але то, напевно, заяскравів останній промінчик надії. Повоєнне лихоліття повело комунарів на пошуки ліпшого життя. «Червона левада» щодалі порожніла і спустошувалася, надбане багаторічною працею розтягувалося по якихось закутках, поки лишились самі руїни.
Чому ж так? Однозначної відповіді немає. Тяжкими були тридцяті та сорокові роки. Все «грало» на руйнацію квітучої «Червоної левади». Але, на мій погляд, міна уповільненої дії була закладена у відвертому протиріччі того надскладного часу. Комуни селяни створювали добровільно, а колективізація, як відомо, відбувалася примусово. Мабуть, не могло те й те існувати одночасно. Зрештою, й не існувало.
Історія поставить точки над «і». Дуже добре, що кілька років тому в Степанівській загальноосвітній школі з‘явився пошуковий загін «Надія» під керівництвом вчительки англійської мови Наталії Коршак, котрий здійснив свою історичну розвідку і зібрав досить таки багатий матеріал про становлення, розвиток і занепад комуни «Червона левада». Діти двадцять першого сторіччя власноруч торкнулися витоків життя попередніх поколінь. Життя, сповненого тривог та надій…

Колектив є,  колектив - буде!
Усе ж комуна залишила свій глибокий слід, викарбувавшись найперше у назві місцевого господарства «Комунар». Пам‘ять про «Червону леваду» зберігається тут і в документах та світлинах. А ще ця пам‘ять відображена у ставленні теперішніх уже «комунарівців» до своєї землі, до праці на ній, до спадщини, залишеної попередниками.
Свою назву «Комунар» носить з 1958 року. До сьогодні. А могло бути зовсім по-іншому. Після вікопомного указу про розпаювання землі наприкінці недалеких дев‘яностих почався процес деколективізації. Бодай так можна назвати той складний та драматичний період.
І тут виникла цікава колізія.
Розповідає директор ПП «Комунар» Іван Радченко:
- Один чиновник у районі мені зауважив, що існуючу назву не можна залишати, мовляв, не пройде, «зарубають». Я відповів: «Та, люди добрі, не чудіть: ми пишаємося, що у нас була комуна». Дві доби ми відстоювали нашу позицію. І домоглися, щоб «Комунар» таки був…
Наступні роки показали: незважаючи на нову організаційно-правову форму, господарство за своїм внутрішнім духом залишається колективним. І нині являє собою класичний зразок спільної самоорганізації: у свої кращі часи колгоспи все-таки годували величезний Радянський Союз!
Докази на поверхні. У «Комунарі» не зруйнували жодної ферми навіть тоді, коли, здавалося, не було сил їх утримувати, коли всі, мов божевільні, пускали худобу під ніж. Це без кабальних кредитів, без грошей заїжджих інвесторів.
- Я переконував людей: потерпіть, - каже Іван Романович. - Згодом буде легше. Немає грошей - беріть натуроплатою, розводьте вдома живність, допоможемо. Благо, мене почули.
Нині в «Комунарі» більше 1200 голів ВРХ, з них - 300 дійних корів, більше як 1300 свиней. Мають плани за рахунок ще однієї ферми розширити свинопоголів‘я. Уже зараз у тваринництві 110 працюючих.
Рослинницька галузь господарства – постійно серед кращих у Великобагачанському районі, а за окремими показниками і серед лідерів АПК Полтавщини. Рентабельність виробництва у сприятливі роки сягала шістдесяти відсотків, що давало змогу оновлювати машинно-тракторний парк (у закупівлю техніки вкладено майже 10 млн. грн.) та нарощувати потужності виробничої бази.
Що ж вберегло «Комунар» од потрясінь переможно-реформаторського часу з його невизначеністю, нестабільністю, а то й відвертою деструктивністю державної політики?
На мій погляд, колективна згуртованість навколо особистості. Цій землі таланило на сильні особистості ще з часів комуни «Червона левада». Всіх прізвищ не перелічити. Чи не найбільший злет господарства припадає на сімдесяті минулого століття, коли центральну садибу – село Степанівку - прикрасили двоповерховий будинок культури, нова школа, чудовий парк, коли, власне, сформувалися підвалини для подальшого розвитку. Тоді керівником був діяльний Петро Корнієнко. До речі, його син, теж Петро Корнієнко, майже тридцять років працює у «Комунарі», нині головним агрономом. Частку своєї душі та сил вклав у господарство і мій батько, Павло Шарий, котрий у ті роки був заступником голови колгоспу.
Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня нагороджена незмінний головний бухгалтер Людмила Литвин. Трудовий стаж Євдокії Стрілець, заслуженого агронома України (нині на пенсії) – 43 роки. Чверть віку чи не постійно кращою дояркою ставала Любов Шевченко, а Петро Тарабан уже тридцять літ відтрудився на важких тракторах. І цей список можна продовжувати й продовжувати.
Іван Радченко – заслужений працівник сільського господарства України – у ці різдвяні свята по праву відзначатиме і свою пам‘ятну дату: рівно 25 років тому він очолив колектив «Комунара». Саме – колектив. І саме – очолив. Нелегкими для нього були всі ці роки, але найважчими - останні, коли вразила підступна хвороба. Тіло й душа боліли, та Іван Романович, зізнається, був упевнений у своїх помічниках, у їх здатності втримати «Комунар» на здобутих позиціях. Основний тягар тоді поклав на свої плечі заступник Сергій Костенко.
- Дуже допомагало в роботі, - зазначає також, - і взаєморозуміння з сільською владою. Ми не ділили й не ділимо, хто головний.
- Орендна плата за землі в «Комунарі» складає чотири відсотки від оціночної вартості паю проти трьох, рекомендованих державою, - каже Віктор Беркало, голова Степанівської сільської ради. - Причому при видачі у формі натуроплати господарство обраховує продукцію за цінами, близькими до собівартості.
Додамо: на розвиток соціальної сфери ПП «Комунар» щорічно відраховує до 300 тисяч гривень.
Нині наша ненька-Україна стоїть перед черговим зламом у земельних відносинах. Перед вирішальним рішенням завершуються розмови про зняття мораторію на продаж землі.
- Коли тяжка хвороба взяла мене у свої лещата, - згадує Іван Радченко, - приїхали до мене гості - представники однієї потужної бізнес-структури. Спочатку привітали з днем народження, подивившись, певно ж, як я себе почуваю. Потім завітали вдруге і запропонували ввійти до складу їхньої корпорації. Ні, сказав я їм, даруйте. Ми обходилися власними силами і далі будемо працювати самостійно на своїй землі. Звичайно ж, зняття мораторію таїть у собі певну загрозу руйнації таких господарств, як наше. Та ми вміємо міцно стояти на ногах…
- Наші комунарівці - патріоти за своїм внутрішнім духом, - додає Віктор Беркало, сільський голова. - Особливо ж покоління старше, що увібрало в себе генетичну пам‘ять від своїх батьків і дідів.

Микола ШАРИЙ. 
Фоторепродукції, фото автора.
Полтавська область.

Геннадій Подорожний освоїв різну техніку. Нині у його розпорядженні новітній кормоприготувач німецького виробництва. А ще Геннадій - один з лідерів футбольної команди «Комунар», яка здобула першість 
у районному чемпіонаті.
Світлана Кучер - головний економіст. А також берегиня історичного архіву «Комунару». Світлана тримає вишиванку, подаровану господарству з нагоди піввікового ювілею у 2008 році.