За радянських часів не було прийнято цікавитись своїм родом, історією свого поселення. У повоєнні роки рідко в кого був радіоприймач, а про телевізор тоді й гадки ще не мали. Тож і збиралися люди, щоб поділитися свіжими новинами, згадати старовину та посперечатися, хто кому доводиться як рідня. То був взірець ще того, давнього укладу життя селянина, бо в наш час кожен живе своїм окремим життям, а про новини дізнаються тільки з офіційних повідомлень.
ЗАПАМ‘ЯТАЛИСЯ п‘ятдесяті роки, бо збиралися на ті посиденьки люди, які народилися ще до революції. Вони пам‘ятали багато з того, що передавалося з покоління в покоління. Згадували, як зачиналася слобода, хто першим оселився в ній, про звичаї козаків, їхній устрій та ще багато чого. Як розповідали, за козацьких часів хат не замикали, бо й крадіжок не було. А як став надходити різний бродячий люд, крадіжки почалися. Особливо після спорудження московським урядом у 1688 році Новобогородицької фортеці. Було, як спіймають кого, то вирішують громадою, яку йому кару призначити. Здебільшого водили по слободі обвішаного курми чи чимось іншим, били палицями та й наставляли: «Не крадь, єретична душа, а заводь своє господарство». На другий раз виселяли за межі слободи, бо в народі ще жили давні запорозькі звичаї. Це була велика ганьба, як для сім‘ї так і для всього роду. І не треба було витрачати величезні кошти на утримання величезної армії правоохоронців та суддів. Не дарма ж за правління Хрущова були організовані добровільні народні дружини та показові суди для населення, де кожний з присутніх міг задати запитання, захистити або звинуватити підсудного.
Тут здавна понад річкою, на високих кручах селилися козаки, які відбували сторожову службу на Махортах або військову в полковому містечку Самар (тепер Новомосковськ). Чи не кожного року розбурхана весняна повінь затоплювала низинну місцевість, перетворюючи річку Кільчень у суцільне водне плесо. І тільки літньої пори, коли спадала вода, всі ті балки та галявини вкривалися високими травами, паші вистачало для козацької худоби та коней. Сіна на зиму козаки не заготовляли, хіба що для верхової їзди. Так і ходить худоба цілу зиму по степу чи в балках, як дика - розгорне сніг і пасеться. А яку і розірве звір, то кількості не знали. Свиней також виганяли на все літо в ліс, а пізньої осені вони самі приходили, та ще й з поросятами…
Тепер на схилах тих балок, а то і в самій балці, починаючи від 1961 року, виконком селищної ради нарізав вулиці, за рахунок земель колгоспників, які після хрущовської реформи отримали по 12 соток замість 60 колишніх. Це вулиці Щорса, Антона Вусика, Островського, Криворізька, Калініна, а також третій Набережний провулок, не рахуючи продовження старих вулиць та відгалужень від них. Це тільки в центрі громадського життя козаків, а по всій Україні?
За розповідями тих людей, осередок громадського життя козаків охоплював територію від сучасної вулиці Миру, тобто від балки, і до міської поліклініки, а з півдня - від річки Кільчень і до гори, де в той час знаходилося оборонне містечко від нападів татар. У центрі того осередку була збудована церква, відбувалися торги між козаками та проїжджими чумаками. А неподалік броду через Кільчень знаходився і постоялий двір. Через той брід переправлялися валки чумаків, прямуючи степами до наплавного мосту через Дніпро, який знаходився навпроти паланкового містечка Нові Кайдаки. На тому броді на Водохреща освячували і воду. Аж до 1956 року, коли місце для побудови церковного приміщення було виділено по вулиці Жовтневій, подалі від центру.
Так вже історично склалося, що центр громадського життя слободи так і залишився біля церкви та базарної площі. Тут до революції знаходилась волосна управа, біля якої було встановлено погруддя Олександру ІІ з написом: «Олександру-визволителю»- як подяка, що за його царювання було скасовано кріпосне право, хоча Підгородне, як військова слобода, не знало кріпацтва. Тут і після революції знаходився волосний ревком, а базар займав величезну площу, включаючи сучасну територію церкви та міськраду. І тільки після війни селищна рада перебралася на вулицю Шосейну, для неї було збудоване одноповерхове приміщення, а точніше, звичайну селянську хату, тільки й того, що державну. Неподалік знаходилося поштове відділення, було засновано коопспілку, сюди перебрався і базар. Були збудовані магазини продуктові, господарських товарів, книгарня. Тут знаходився і склад будівельних матеріалів та вугілля. До речі, тонна вугілля коштувала тоді від 14 до 21 крб. залежно від якості, продавали і на відро. На початку сімдесятих була збудована «Піцерія», яка згодом стала і їдальнею, там же і універмаг «Кільчень». Але утворити тут центр селища так і не вдалося. Першим, ще в 50-ті роки, на історичне місце перебрався базар, за ним - кооперація. У 1982-му в новозбудовану двоповерхову будівлю перебралася і міська влада. На пустирі вулиці Шосейної, де був базар, посаджено парк. У приміщенні колишньої селищної ради після кількох реорганізацій тепер знаходиться «Центр кобзарського мистецтва».
Після утворення військової слободи Підгородня Катеринославська (на Кільчені) адміністрація визначила і межі земельних володінь, як для козаків, так і для поміщика Т. Мізка, який після закінчення Києво-Могилянської академії виявив бажання оселитися в новоствореному губернському місті. Його було призначено директором чоловічої гімназії і наділено землею в західній частині слободи, біля лісу, межею якої стала глибока балка. Це ліва частина сучасної вулиці Партизанської та Миру і всіх трьох провулків вулиці Ульянова, городи яких сходяться у тій балці. У ті часи балка сполучалася з річкою Кільчень. Там завжди стояла вода, водилася риба, а літньої пори не вгавали голоси водоплавної птиці та щебетання мешканців очеретів, що з обох боків оточували балку. А невдовзі той Мізко виклопотав у губернатора В. Черткова ще й дозвіл на придбання та вирубку козацького лісу, де він мав намір збудувати цегельне підприємство для потреб губернського міста, бо цеглу баржами завозили аж із Києва. Згодом там була утворена і головна економія родини Мізків. Після революції, коли Мізки емігрували за кордон, цей ліс знову став належати громаді Підгородного, а в головній економії була утворена комуна, потім колгосп ім. Ульянова, де згодом і утворилася вулиця Ульянова з її трьома провулками.
Після скасування Запорозької Січі російський уряд всіляко заохочував російських поміщиків та козацьку старшину, яка отримала дворянство, заселяти ці величезні простори. 1781 року вийшов урядовий указ, який надавав право поміщикам на отримання 60 десятин землі на кожну сім‘ю заселених ними селян. Так неподалік Підгородного виникло невеличке село пана Куроєдова, який отримав 1500 десятин землі і оселив 25 сімей закріпачених ним селян. Селяни ті повинні були робити на пана чотири дні на тиждень, а, окрім того, ще й виконувати різні повинності. Один із нащадків тих кріпаків вже двічі призначається головою міської ради, колись вільної слободи Підгородна. У кріпаків тих не було прізвищ, а коли 1897 року відбувся всеросійський загальний перепис, то й кріпаки ті отримали прізвища – хто за родом занять, а хто і за вуличним прізвиськом.
1783 року до Росії було приєднано Кримське ханство під назвою Таврійська область (а не так, як автономія, якій і ради не дадуть наші недолугі керманичі). З набігами татар за ясиром було покінчено. Але цей рік приніс і біди – російська імператриця Катерина ІІ підписала указ про закріпачення селян Лівобережної України, тобто на землях колишніх вольностей війська запорозького. Були ліквідовані й козацькі формування, розпущені й військово-поселенські полки, які ще з 1776 року були утворені з слобідських та російських переселенців для оброни від нападу татар та ногайців. Один із таких полків був і в Підгородному. Розташовувався він на тоді ще незаселеному правому березі річки Кільчень. Одна з вулиць вже за радянських часів була названа Харківською, як згадка про слобідський полк, який знаходився в тогочасній слободі. У цьому ж році було утворено і Катеринославське намісництво, а населені пункти були поділені на повіти та волості для обліку населення та оподаткування.
1787 року розпочалася російсько-турецька війна. І козаки, як вправні воїни, що знали тактику ведення війни турків, знову стали потрібні російській армії. Вже після закінчення війни козацька старшина, отримавши нагороди та подяку за хоробрість козаків, стала домагатись від російського уряду зберегти козацькі полки навіть з деяким скороченням рядового козацтва, але марно. І 1796 року козацькі полки були ліквідовані остаточно. Багато козацької сіроми, повернувшись до своїх осель, потрапили у залежність до місцевих панів, які згодом і записали їх як своїх кріпаків. Але багато їх переселилося на Кубань.
Й досі згадую ту московську передачу «Поле чудес», коли козачки з Кубані обдаровували ведучого Леоніда Якубовича. Кілька мішків з подарунками були виставлені перед ним. Козачки все виймали та виймали ті подарунки. А він стояв та все дивувався, коли вже вони скінчаться. Наостанок жінки ще й вдягли Якубовича у козацькі шаровари та козацької медовухи дали випити. І в мене закралася думка – чи не нащадки ті жінки козаків з Підгородного, які після ліквідації козацького війська не захотіли коритися кріпосницькій владі й перебралися на вільні землі Передкавказзя, заснувавши там кубанське козацьке військо, яке ще до встановлення більшовицької влади мало своє самоврядування, звичаї та рідну українську мову.

Леонід СІДАК, краєзнавець.
м. Підгородне,
Дніпропетровська область.