Доброго дня, люди добрі! Звертається до всіх вас проста селянка, яка 40 років гнула спину на колгоспній фермі, сама поставили на ноги трьох дітей і думала, що на схилі літ матиму радісне і безтурботне життя. У 1996-му році оформила пенсію. Мінімальну. Змирилася з цим, оскільки зарплати у доярок були невисокі. Та й у держави зайвих грошей ніде було взяти. Та десь у глибині душі все ж таки сподівалася, що пройде час, наша держава набереться сил, і тоді вже точно згадає про таких селюків, як я. Що ж побачили ми за ці 25 років? Чи стали краще жити прості люди? Навряд. Зате свої статки примножили олігархи, під контролем яких тепер газ, нафта, електроенергія. Мені незрозуміло, як у бідній країні може бути сотня багатих людей. Чому одні повинні виживати, а хтось – наживатися? 

Статтею 13 Конституції України передбачена, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу». Чому ж тоді з нас деруть такі гроші за той же газ, електроенергію? Всю зиму, аби хоч якось зекономити, доводилось сидіти у напівхолодній, напівтемній хаті. Мені до цього час у незрозуміло, з якого дива у нас з’явилася оплата за  доставку газу, а простіше – за трубу. Добре пам’ятаю, коли до нашого села почали прокладати газ, ту трубу ми купляли за свої гроші, потім платили за її гідроізоляцію, копали траншеї, загортали їх. Довелося навіть корову продати, аби заплатити за трубу…

До всіх цих проблем нам додалася ще одна: до 1 вересня 2021 року ми маємо самостійно обрати один з уповноважених банків для подальшої виплати пенсій. Невже держава не спроможна зобов’язати державну «Укрпошту» і надалі виконувати роботу з доставки пенсій? Адже нас, пенсіонерів, все це влаштовувало. Але нас ніхто не чує… 

Країна чудес, та й годі.