ЧОТИРИ роки Першої світової війни висмоктували не лише кров, здоров’я і життя в українських хлопців, війна забирала віру в майбутнє. Тож народ зажадав припинення війни, розподілу поміщицької землі, угідь, лісів. Жовтнева революція 1917 року розбудила сили українського народу, але справедливого і цивілізованого переходу землі у власність селян не відбулося. Через бездіяльність влади селяни підпалювали економії, руйнували маєтки, забирали інвентар і худобу. Так у Підгородненській волості місцеві жителі почали безконтрольно вирубувати ліс поміщика Димитрія Мизка. Власник звернувся до Катеринославського губернатора з проханням, щоб захистили його приватну власність. Проте злочинців ніхто не шукав. Почалися масові грабежі й погроми маєтків. Налякані поміщики та міщани кидали власні будинки й економії. Одні переїздили до великих міст,  інші емігрували за кордон, ніби відчували, що велике і криваве перевиховання розтягнеться на десятиліття. Катеринославські державницькі сили сформували українську раду, що була пов’язана з Михайлом Грушевським і Центральною радою Української Народної Республіки. На чолі ради став адвокат Шкамарда, а заступником – Біднов. «У слободі Підгородні, де була українська місцева рада, селяни активізували свою діяльність навколо земельного питання, податків, торгівлі, але більшовики агресивно протидіяли…» – розповідатимуть очевидці тих подій.
Білогвардійці, австро-угорські війська, петлюрівці, кілька разів на тачанках із кулеметами проїжджали махновці, щоб захопити Катеринослав. Зрештою перемогу в цьому протистоянні одержали більшовики. Вони пообіцяли віддати землю селянам, заводи – робітникам, а владу – радам. Насправді ж установили «диктатуру пролетаріату», а потім були репресії, голодомор…
Олекса Коваль переказував, як старожили ходили до лісу, що праворуч від річки Кільчень при впадінні в Самару, там «росли вікові дуби, а на супісках – сосни. У спеку пригорщами пили чисту воду, а руками ловили рибу. Несподівано у 1921 році сюди прибули червоноармійці Першої кінної армії під керівництвом Будьонного й вирубали дерева». Вони ніби заготовляли дрова, а насправді відправляли  ліс до Росії. «Щоб вивезти ту деревину, підігнали 1060 вагонів. Дерева пиляли 3 тис. солдат, а щоб вивезти до залізничної колії, задіяли 42 тис. підвод. Так грабували наш край ті, хто мав захищати», – занотував місцевий краєзнавець Леонід Сідак. Лихо приносили, а казали – добро. Російську імперію перелицювали на Совецький Союз. До нього «добровільно» увійшла Радянська Україна із новими адміністративно-територіальними одиницями. 
З 1923 року починає функціонувати Приміський район, який оточив зеленим кільцем зруйноване місто Катеринослав. «Страшно згадувати, як господарювали «приспособленці», почавши «воєнним комунізмом», перейшли до НЕПу, за яким послідував «атеїстичний шабаш», колективізація, переплетена з голодомором, що забрала не тільки великою працею нажите майно, а часом і життя справжніх хліборобів та їхніх родин. Селяни, як і за царя, чинили відчайдушний опір», – розповідав перший директор історико-краєзнавчого музею в м. Підгородному Федір Бабенко.
За перехрестям дороги, яка перебігала проспект із Самарівки до Чумаків, спинились біля хутірця кілька родин селян-одноосібників. Тут чекісти обласного управління обрали місце для вирощування спільно із селянами овочів і створили в 1932 році підсобне господарство. На землі Підгородненської сільради, поряд із обласним центром виникла надійна комора продуктів харчування для службовців НКВС. В уривках скупих фраз очевидців збереглися спогади про залізну дисципліну, покарання і преміювання, а головне – про систему забезпечення продуктами харчування правоохоронців того часу. Селяни, яких прирівняли до категорії робітників, працювали на овочевих плантаціях з ранку до вечора. Вони вирощували картоплю, буряк, капусту, огірки, помідори, бобові культури, перець. Друга бригада займалася тваринництвом на молочно-товарній фермі. Під час збирання врожаю овочів бригадири з лінійками в руках вимірювали кожну морквину чи огірок, вибраковуючи некондиційні плоди. Зважували окремо капусту, буряк. Мили від бруду картоплю. Працівники санітарної інспекції перевіряли ретельно всю продукцію…
Бруски білого сала, кільця домашньої шинки, копченості, стандартні голови капусти і бурячків-борщовиків, зважені кілограми відібраної картоплі, складали в корзини й транспортом відправляли за призначенням. До своїх годувальників енкавеесівці не застосовували погроз чи арештів. Не піднімали руки на працівників чи зброю. Іноді знесиленим важкого роботою городникам мовчки допомагали вантажити готову продукцію. Несподівано в 1959 році все змінилося. Приміський район було розформовано, а села передано до сусідніх районів. Підгородненську селищну раду передано до Новомосковського району. 
 А відповідно до указу Президії Верховної Ради УРСР від 04.01.1965 року, на землях, що належали приміському району, було створено Дніпропетровський, нині Дніпровський район. Це стало поштовхом, щоб поряд з автострадою в найкоротші терміни було споруджено капітальну чотириповерхову адмінбудівлю райвиконкому і райкому партії. Першим головою райвиконкому був призначений Микола Омелянович Скорик, а райком партії очолив Петро Веремійович Котелевець.
Ліворуч від райвиконкому зросла двоповерхівка, в якій розмістився «Трест спеціалізованих овоче-молочних радгоспів». Нині там податкова інспекція. Біля нього – відділення зв’язку, а поряд постав заклад громадського харчування. На першому поверсі там була кулінарія, на другому – велика їдальня. Сьогодні там знаходиться Центр хірургії імені М.І. Пирогова.
У затишному місці скверу з’явився двоповерховий будинок, де розсмістилися районний суд і районна прокуратура. На першому поверсі працювала редакція районної газети «Дніпровська зоря». Тиша редакційних кабінетів мирилася з гомоном відділення Ощадбанку № 7896. На другому поверсі функціонувало районне радіомовлення.
Турбота про кадри на той час була справою партійною, адже «кадри вирішували все». Особливо ті, що входили до номенлатури. Для відповідальних працівників зведено поряд відомче житло з усіма зручностями. 
 У 80-х роках реально стало зрозуміло, що функціонування товарно-грошових відносин – це надовго. Комунізм переноситься на невизначений час. Потрібен банк – за будинком пошти виростає оригінальна споруда агропромбанку «Україна», який на початку 2000-х збанкрутів. Сьогодні там працює  віділення «Приватбанку».
За адміністративними установами районного рівня почалося будівництво гаражів для автотехніки, складських приміщень, ангарів. Поряд споруджувались ремонтні майстерні,  спецсклади для зберігання запчастин та будівельних інструментів. Навколо було зведено високий паркан і облаштовано прохідну. Так була сформована база механізації та інженерно-лабораторний корпус «Дніпродіпроводгоспу». Керівник тресту Віктор Капука пригадував: «Робилося все, аби жодна сім’я меліораторів, будівельників, експлуатаційників не залишилась без даху над головою. Тимчасова база будівельників вичерпала себе. Будові, аби розвиватись далі, потрібен був надійний тил. На території радгоспу «Нижньодніпровський» виділили площі під забудову.  
Спекотне літо… Перший забитий кілочок розмітки житлового будинка, а в інституті завершували проектувати першу дев’ятиповерхівку, яку зводитимуть спеціалісти ПМК-41.
За народними традиціями, для житла обиралося чисте місце, яке б задовольняло ряд вимог: воно мало бути «спокійне», але там могли бути сліди собаки, кота чи коня. Заборонялося будуватись на ділянці, де сварилися, конфліктували, або проживали п’яниці, ледарі, злочинці чи згоріла хата…
Цеглина до цеглини. Вікна, перекриття. Сходи між поверхами. Будинок росте вище і вище. Необхідні будматеріали підносить стріла баштового крана, а в кабіні за пультом на рівні дев’ятиповерхівки – біленька хустинка кранівниці. Меткий погляд, точність рухів забезпечує мулярів роботою. «Майна»! У відповідь звучить: «Віра!» Хтось дзвінким чистим голосом почав співати: «Цвіте терен», а потім – «Несе Галя воду», «Чорнобривці», «Мамина вишня», «Ой, у вишневому саду», «Рідна мати моя» й звернули на козацьку «Ой, на горі та женці жнуть». Оглядаючи житлові будинки-красені, прислухаюсь. Пригадую мелодії і слова, й серце прискорено б’ється. Складається враження, що то слова пісень і мелодії застигли в камені будинків!  Уважно прислухайтесь і ви, щоб почути їх…
 У ті роки мало хто уявляв, що з піснями народжується селище міського типу  Слобожанське – перлина Придніпров’я і гордість нашої країни. Будинки та об’єкти соціальної сфери спроектовано золотими руками і мудрими головами працівників інституту «Дніпродіпроводгосп», який очолював Володимир Гринюк, інженер-гідротехнік за кваліфікацією, а за посадовими обов’язками – головний інженер проєктів. Знають його в далекому Тунісі, де він проєктував і зводив греблі та водосховища. В рідному селищі більшість працівників отримали квартири й стали мешканцями, які пишаються своєю працею.
 Дорогу вздовж вулиці Радгоспної (нині В. Сухомлинського), вкрили плитами, тож люди недарма досі називають її «бетонкою». Над нею виросла своєрідна за архітектурним рішенням потрійна дев’ятиповерхівка. Там розмістилися Науково-дослідний інститут землеупорядкування, Інститут «Дніпродіпроводгосп» та Міжрайонне управління водного господарства. Трест «Дніпроводгосп» одна за одною споруджує висотки №44, 46, 48, 50, 50-А, 52 на вул. Радгоспній (нині Василя Сухомлинського), в яких оселяються інженерно-технічні працівники, спеціалісти робітничих професій 41-го й 42-го управлінь, фахівці дорожньо-будівельних бригад, службовці районних організацій. Зводились житлові будинки під його керівництвом Володимира Брагіна, який був  начальником ПМК №41. Він досі пригадує із хвилюванням день, коли люди справляли новосілля у першому власному красені. Пишалися тим, що його зводив з нуля до введення в експлуатацію молодіжний колектив будівельників.
Влада УРСР поставила перед керівництвом тресту завдання: на базі каналів «Дніпро-Донбас» і «Дніпро-Кривий Ріг» забезпечити зрошення, необхідне для розвитку сільського господарства області й ведення житлового будівництва.
Справжнім екзаменом на професійну зрілість стало спорудження й поетапна здача в експлуатацію будинку 12 на вул. Фрунзе (нині Будівельників). Це реально палац із вікнами на південь. Оригінально вирішені питання теплозабезпечення, водопостачання й водовідведення, сплановано зони відпочинку у дворі. 
У вересні 1982 року будівельники тресту завершили будівництво школи на 1017 місць, нині це Слобожанський НВК №1, де отримують освіту близько тисячі учнів 5-11 класів. У 1985 році відкриває двері оригінальна споруда дитсадка «Мрія», який у 90-х роках став початковою школою. У 2020 році  реконструкція перетворила її на Палац знань. 
Разом з будівництвом житла зводились об’єкти соцкультпобуту, збудували дві котельні, Будинок культури, інженерні комунікації.
Білі стіни із силікатної цегли одна за одною піднімались вгору над «бетонкою». Ось уже дев’ятий поверх. Бригади ведуть внутрішні роботи: одні штукатурили стіни розчином, а інші монтували систему опалення. На технічному поверсі, наче вінок, – викладені ромби з рожевої цегли, а в центрі правильного паралелограма кам’яний хрест. На багатьох житлових будинках мулярі залишили такі візерунки. Вони гордо стоятимуть, ніби очікуючи вагомого слова історії. 
Що означають ті знаки? 
То кам’яні обереги, які мають захищати мешканців будинку від хвороб, злих сил, безпам’ятства, а ще – надихати на успіхи в роботі, пошанування старших, любові. Золоті руки майстрів створили білі ромби з хрестиками в центрі,  і то не випадкова прикраса. Здавна в традиційних віруваннях українського народу ромб символізував ділянку землі. Межі її недоторканні, адже вона обробляється, а коло чи хрест – знак багатства.
Вражає багатством ромбів і майстерністю будівельників п’ятиповерхівка, що стоїть навпроти дитсадка «Берізка». Праворуч і ліворуч від під’їздів на фасаді від першого до п’ятого поверху – килими з білих ромбів, а в центрі кожного – хрест. Ця незвичайна вишивка «білим по білому» символізує мудрість і досвід. Складається враження, що наші мулярі зводили житлові будинки, наче викладали в камені історію чи вишивали рушник.
В окремих будинках на балконах і лоджіях екрани, де зображені паралелограми із узорами  з квітів, листя, сонця, квадратів у квадраті – це теж символи життя, довголіття, щастя. Напевно, допомагають нам ті знаки долати і нинішні труднощі та дивитися у майбутнє.
 

Анатолій ХУДОКОН,
відмінник освіти України.
смт Слобожанське,
Дніпропетровська область.