«А у селах у веселих і люди веселі» - мріяв колись про майбутнє українців наш геніальний поет Тарас Шевченко. Та чомусь літа минають і десятиліття, незабаром вже і 200 років від дня народження Кобзаря відзначатимемо, а «віз і нині там». Зробімо екскурс в звичайнісіньке сьогоденне українське село: безробіття; бездоріжжя; зменшення кількості учнів, проблеми з опаленням навчальних закладів. Про демографічну ситуацію годі й казати - щороку кількість новонароджених значно менша кількості померлих. Клуб зачинений, бо в ньому давно відключили опалення, і він потребує капітального ремонту; одна амбулаторія на п’ять, а то й більше сіл.

ТАКА звичайнісінька сільська картинка: біля «кафе» чи «супермаркету» кілька чоловічків напідпитку. Здивувалися? Гадаю, ні. Мабуть, життя зараз в селах мало чим відрізняється від становища колись витіснених у резервації індіанців.
Хтось зараз подумав: а в місті що - краще?! Так не до сміху зараз і там простим людям. Не часто мені доводиться бувати у місті, але нещодавно їздила у справах. Вражає якась гнітюча, безвихідна атмосфера, яка висить прямо в повітрі. Де поділися широкі посмішки? Щирий заливистий регіт, сповнені радості і оптимізму людські обличчя? Всюди у жорстких поглядах недовіра, острах, смуток, безнадія. Не довелося побачити веселих ватаг дітвори на подвір’ях будинків, не відчула і гарного настрою пасажирів транспорту, в якому їхала. За кілька днів, що перебувала в місті, не зустріла бодай одного щасливого, веселого обличчя, а тим паче групки молоді, яка б безтурботно про щось щебетала.
Що ж сталося? Включаєш телебачення : ось вам програми. «Танцюють всі», «Україна має талант», різні співочі конкурси. Веселять на концертах народ М. Задорнов, російські майстри гумору в «Кривому дзеркалі» тусується, гарцює наш бомонд. Ніби й весело людям. Виходиш на вулицю – ні. Кажуть, наших громадян за кордоном можна впізнати по очах – в них відбивається особлива гамма відтінків нашого безрадісного життя. Чула думку людей, які побували за кордоном, про європейців. Вони, мовляв, здебільшого щасливі і наївні, мов діти, їх легко одурити. Невже то так?
Безумовно, наші негаразди лягають тяжким тягарем на плечі простих українців. І не до сміху вже нам. Нещодавно Президент наш Віктор Янукович наголосив на необхідності акцентувати увагу на патріотичному вихованні молоді. Буцімто навіть кілька мільйонів гривень держава на цю справу запланувала виділити. На мою думку, суттю патріотизму є любов громадян до держави, в якій вони живуть і, навпаки, любов держави до своїх громадян. Та чи любить нас наша держава – мати? Якщо любить, то чому ми, мов у злої мачухи, такі сумні? І майже 50 відсотків за різними соціологічними опитуваннями готові вже сьогодні гайнути за кордон. І чому тільки перед виборами так гучно про патріотизм і соціальні ініціативи чуємо?
А ще виникає питання: де наш смачний неповторний український гумор подівся? В Росії це цілий шоу-бізнес, а де наші гумористи? Що, перевелися в Україні такі, як Павло Глазовий, Андрій Сова, Анатолій Паламаренко, Анатолій Литвинов та інші? Чому немає наших радіо- і телепередач, в яких українські майстри гумору демонстрували б своє особливе, тільки нам притаманне мистецтво висміювати і сміятися, таке особливе, «з перцем», добірне, влучне? Так, є «95 квартал», але ж це дещо інше. Потрібно знайти, підтримати саме колоритних, самобутніх, неповторних українських гумористів. Дати їм ефір на радіо, телебаченні. Ця ніша сьогодні пустісінька, а що такі гумористи в нашій країні є, я навіть не маю сумніву.
А щоб взагалі наше життя повеселішало, гадаю,
владі частіше треба нагадувати про те, аби вона змінювала своє ставлення до своїх громадян. Бо без веселого, щирого, оптимістичного, непереборного сміху українці довго не витримають. Впевнена!

Наталія ШИРОКА. сел. Царичанка, Дніпропетровська область.

Карикатура. Український гумор - символ достатку.