Поточний № 19 (1257)

22.05.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Куди прямуєш, націє?


31.03.2011

Це запитання найчастіше лунало в Царичанці 18 березня на річниці клубу ветеранів волейболу з вуст присутніх. З різних сіл краю зібралися сивочолі, та з молодечим вогником в очах любителі волейболу. Завдяки йому вони знайшли щире захоплення на все життя, добрих друзів, дехто – професію, виховали характер.

Зі своєрідним звітом перед присутніми виступив голова Царичанської районної організації ВФСТ «Колос» Володимир Тимошенко. Збірна району майже постійно в трійці призерів обласних сільських спортивних ігор, а інколи представляє Дніпропетровщину на всеукраїнській арені. За ці і минулі досягнення Царичанка заслужила ймення «волейбольної столиці України». Та ветеранів турбувало й інше. Чому, наприклад, у Могилеві-2, де в 50-60-их роках минулого століття гриміла слава братів Карапишів, зараз немає волейбольної команди? Чому в кравцівсько-рудьківському краї, де грала не менш легендарна династія Смиків, сьогодні волейбол втратив колишні позиції? Де команда Бабайківської сільради? Чому інтерес до цієї менш травматичної за футбол, проте не менш захоплюючої гри не такий, як був раніше? Чому наша молодь не завжди має добре фізичне здоров‘я? Ветерани пригадували свою молодість, порівнювали її з сьогоденням і самі давали відповіді.
- У Прядивці волейбол після війни пов‘язаний з директором школи Сергієм Семеновичем Черв‘яківським, – пригадав голова клубу Юрій Швець. – Фронтовик із пораненою рукою, він на перерві виходив на майданчик, і від бажаючих зіграти було затісно… А вечорами грали шість волейбольних команд «на висадку». Треба було мати чимало хисту, щоб утриматися на майданчику.
Не менш яскраві спогади і в Євгена Тищенка, колишнього голови колгоспу в Ляшківці:
- Після війни одинадцятилітнім я вже носив воду в‘язальницям снопів, всі ходили босими по стерні… А ввечері, як і всі хлопчаки, мав пригнати корову з череди. І обов‘язково – хоч трохи пограти у волейбол. Грали «край на край», Іванівка – на Орлівку і т.ін. Організатором в Іванівці (зараз Назаренки) був Євген Довгий. Ми за ним ходили, мов за батьком… Він показував, як приймати і подавати м‘яч, як нападати. А сьогодні, дивлюся, менші хлопчаки ще ганяють м‘яча, а старші вже тягнуться до барів, яких у кожному селі декілька, і липнуть до них, як метелики до світла. Якими батьками вони стануть? Чому навчать своїх дітей? Куди йде українська нація?
Свої щемні спогади і в Миколи Липієнка, колишнього директора Ляшківської середньої школи:
- Волейбол у Приоріллі почався ще до війни. А в нашій Китайгородській школі вчителі-фронтовики Павло Гаврилович Продан, Прокіп Володимирович Авраменко, Андрій Андрійович Мосійчук, Олексій Петрович Кітляр, Степан Пилипович Піскун виходили на майданчик і змагалися зі старшокласниками. З шостого класу мені довелося виступати з ними за збірну Китайгорода. Це було великою відповідальністю. Закінчивши педвузи з однокласником Олексієм Цегельником, ми і самі власним прикладом прищеплювали юним любов до волейболу.
Сьогоднішні причини певної апатії значної частини молоді до спорту відомі. Дитина з пелюшок не може відірватись від кольорового телевізора, мало грається і бігає на свіжому повітрі. Далі - школа із величезною кількістю уроків, де треба сидіти непорушно… А з огляду на нещасні випадки, що сталися в міських школах, вже і сільським дітям зменшують фізичні навантаження. Далі йде згубний для здоров‘я комп‘ютер, мобільний телефон… Де ж взятися часу на спорт? Особливо небезпечною є і вимога міністра освіти Дмитра Табачника – кожен школяр мусить мати ще й удома (!) комп‘ютер… Не лише відмінник, а – кожен! Геть забута «школа радості» Василя Сухомлинського, коли діти зростали в неперевершених барвах живої природи, відчували радість буття серед неї… Намагання «прив‘язати» дитину до ящика з електронним випромінюванням ще й удома є прямою загрозою життю нації. Адже медики наполягають – на комп‘ютері діти молодшого шкільного віку можуть займатися лише півгодини, старшого – годину на добу. Не дивно, що ця й інші ініціативи одіозного міністра, зокрема закриття сільських шкіл і додаткове при цьому навантаження на дітей у вигляді поїздки в автобусі сільськими дорогами, викликають сьогодні всеукраїнський спротив батьків і вчителів. Ветерани волейболу Приорілля дуже стурбовані подібною «діяльністю».
Волейбол у Приоріллі, поза сумнівом, буде популярним і надалі. Ветерани щиро переймаються його долею і життям та фізичним здоров‘ям молоді. Зі свого боку вони показують добрий приклад, щороку проводячи ветеранські турніри (цього року відбудеться 3 квітня), присвячені пам‘яті палких шанувальників волейболу Анатолія Орла та Євгена Сердешного. Гравцям у них буває і за шістдесят… Тож хай завжди буде свято «літаючого м‘яча», направленого вмілими і дужими руками, хай міцніє дух і тіло української молоді. Це буде найприємнішим подарунком старійшинам волейбольного руху Приорілля.

Григорій ДАВИДЕНКО. 
На знімку: ветерани волейболу Царичанського району (стоять, зліва направо) Іван Кучугурний (Царичанка), вчитель трудового виховання Олександр Остапенко, бронзовий призер у складі збірної України на першості Радянського Союзу 1974 року Микола Смик, директор ПП «Зеніт» Микола Грисенко, директор ПП «Моноліт» Юрій Мосійчук, сидять: Євген Тищенко, Микола Липієнко (Ляшківка), Іван Василенко (Китайгород), Юрій Швець (голова клубу), Микола Мацак (Бабайківка).