Поточний № 44 (1231)

16.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Ламаєш мову - калічиш тіло...


27.04.2016

Наш постійний читач і автор Віктор Кобзар із села Світлогірське Криничанського району завжди порушує найбільш злободенні теми нашого життя. Нещодавно «Сільські новини» отримали від нього обуреного листа не лише про абсолютну відсутність розвитку української мови на українських теренах, а і зменшення обсягу її вживання в ефірі національних телерадіоканалів та в друкованих засобах масової інформації:

«Де українські газети на розкладках, в кіосках, в поштових відділеннях? Чому в телерадіоефірі домінує російська мова? Хіба це не ллє воду на агресивний окупантський «млин»? Коли наші чиновники на державних посадах вивчать українську? Чи їхня «безмовність» триватиме вічно? Що буде далі з Україною в такому разі?».

НАДЗВИЧАЙНо болючі ці питання, про які варто думати постійно нам усім. На подібного листа Віктор Володимирович отримав таку відповідь від голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Олега Наливайка:

«У своїй діяльності телерадіокомпанії дотримуються вимог Конституції України, законів України «Про засади державної мовної політики» та «Про телебачення і радіомовлення» і здійснюють мовлення переважно державною мовою. Частка аудіовізуальної продукції українською мовою на телеканалах державних телерадіоорганізацій становить не менше 75%. З метою сприяння розвитку і популяризації української мови у вітчизняному телерадіоефірі Держкомтелерадіо закликав засоби масової інформації продемонструвати суспільству свідоме ставлення до української мови як найважливішого чинника національної самобутності українського народу, гарантії його національно- державної суверенності».

Так, абсолютно необхідні заклики зроблені. Але чи дослухаються до них усі українські медіа? Громадянський рух «Відсіч» в рамках кампанії «Бойкот російському кіно» впродовж 2015 року провів моніторинг 10 найбільших загальноукраїнських телеканалів. Результати приголомшують – з українського телеефіру зникає українська мова! Коли на початку червня 2015 року частка української мови становила 28% (!), то наприкінці року – лише 23%, тобто знизилася на 5%. Або у цих телеканалах частка української мови зникала з телеефіру зі швидкістю 1% на місяць! «Лідерами» у цих «перегонах» є телеканали «Інтер», «Україна», «СТБ». Безперечно, це явне порушення ст. 9 згаданого Олегом Наливайком Закону України «Про телебачення і радіомовлення», де говориться:

«У загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50% має становити національний аудіовізуальний продукт або музичні твори українських авторів чи виконавців».

Ось так і живемо – замість 50% продукції рідною мовою отримуємо лише жалюгідних 23 відсотки… Певно ж, такі компанії знають законодавство і свідомо ігнорують його. Та дивує й те, чому наші народні обранці проєвропейської коаліції опущену свого часу «регіоналами» до 50% «планку» продукції рідною мовою й досі не спромоглися підняти хоча б до 78%, соціологічного відсотку українців, який після анексії Росією Криму та частини Донбасу іще збільшився! Та депутати мовними проблемами не надто переймаються. Новообраний голова Верховної Ради Андрій Парубій через абсолютне нехтування депутатами роботи збирається запровадити штрафи та «листки ганьби». Та хіба їх цим злякаєш? А чи не дієвіше одразу позбавляти недобросовісних «слуг» робочого місця?

Не менше дивує й виконавча гілка влади. Свого часу прем’єр Азаров перед вживанням російської мови вибачався. Сьогодні міністр Аваков, очільник Нацполіції Деканоїдзе та інші нічого подібного не роблять… Більше того, керуючим «Укрзалізницею» напівновий український уряд щойно призначив громадянина Польщі, який… геть не тямить української мови! І, відповідно, не тямить нею розмовляти. Як довго триватиме його «лікнеп»? Отакі «реформи». Поліпшити мовну ситуацію має оновлений закон «Про державну службу», який зобов’яже всіх державних чиновників користуватися державною мовою, а призначення на посади відбуватимуться лише на конкурсній основі. Та у Верховній Раді є конкретні сили, як заявляє депутат Дмитро Добродомов, що «прагнуть відтермінувати дію цього революційного закону з 1 травня 2016 року на пізніший термін, і це недобре». А без цього закону нічого не буде – деякі міністри, очільники областей та районів і далі немилосердно русифікуватимуть Україну, навіть не почуваючись некомфортно.

Вельми цікавими і нагальними в цьому плані є міркування професора Колумбійського університету Юрія Шевчука:

«Після революції Гідності чиновники не поспішають переходити на українську мову, найбільше її притісняють у Києві. Недолуге гасло «Єдина країна – єдиная страна» насправді не об’єднує, а розділяє наших співгромадян! Українофоби тепер дістали повну індульгенцію – любов до України у них поєднана з презирством до її мови… Мова сьогодні на десятому чи стодесятому місці, головне, що я «патріот». Але, питається, «патріот» чого, якої України? Без голосу? України русифікованої, України, яка є дієтичним варіантом ліберальної Росії? З одного боку всі звернули увагу, що потрібно захищати Україну від реальної військової агресії зі зброєю, танками, гарматами, але всі забули, що в тилу відбувається абсолютне спустошення української культури і мови. Стаття 10 Конституції України не зобов’язує міністра Авакова говорити українською. Як не парадоксально, але навіть україножер Янукович вважав, що це його обов’язок. Деколонізація України, звільнення її від московського рабства неможливі без дерусифікації, як мовної, так і ментальної. Кожна країна потребує своєї мови. Для України цією новою мовою має стати українська, із її відмуленими народними джерелами, літературними традиціями. Національна мова – це фантастичний ресурс захисту, надійний механізм національної безпеки. Для мене остаточна декомунізація означає остаточну українізацію».

Справді, декомунізація таки почалася, але про справжню українізацію лише інколи говорять. Навіть в селах та селищах Дніпропетровщини повнісінько усіляких магазинів типу «Кормушка» тощо. Хіба «годівничка» не зрозуміле людям? Пора вже і ці питання ставити місцевим громадам, щоб перепинити оту воду, що і справді щедро ллється на примітивний окупаційний «млин». Задумаймося над цим, земляки! Бо «маленький сірий чоловічок», за Ліною Костенко, може прийти нас «захищати».

Щойно Президент України Петро Порошенко напередодні Вербної неділі торкнувся чутливої теми міжконфесійних стосунків і заявив:

«Закликаю створити єдину помісну церкву, незалежну від інших держав. Відповідно до недавніх соціологічних опитувань більшість православних українців хочуть мати єдину помісну автокефальну церкву, незалежну від інших держав».

Так, хто ж проти чути слово Боже рідною, а не московською мовою? Та подібні заяви лунали і з уст попередніх президентів, але далі слів справа не пішла. А це давно має бути зроблено…

З іншого боку дехто каже: необхідно в першу чергу вирішувати економічні проблеми, а потім вже братися за мову й віру. Та ні, шановні мої, це речі невіддільні одна від одної! В Євангелії від Матфея сказано:

«Спочатку було Слово, і Слово було Бог».

Тут дуже глибокий зміст. Слово і Бог ставляться на один рівень, вони рівнозначні. У своїй новій книзі «Рідна мова – дар Божий» письменник Іван Хланта зауважує:

«Духовна і моральна деградація українського суспільства стократ страшніші за економічну кризу, котра насправді є наслідком, а не причиною. Українці мають повне природне право на повернення до своїх традицій, на відновлення рідної мови на своїй Богом даній землі. Інакше у нас ніколи не буде порядку і стабільності. Втративши рідну мову, втратимо і державність, а там недалеко і до зникнення етносу та до повної асиміляції».

Тобто рідна мова є тим стрижнем, навколо якого будується держава! А дехто щиросердно вважає: «Та мені однаково, якою мовою говорити». Ні, і ще раз – ні! Наука біолінгвістика, до речі, стверджує, що мова дається не лише певному народу, а й певній території, на якій цей народ проживає. Тому штучне насадження іншої мови є неприродним явищем, наслідки якого сухою мовою цифр констатує статистика. Донбас є тому прикладом – там силоміць пробують витіснити український дух з окупованих територій, і скільки горя це приносить… Відрікаючись від рідної мови, стверджують біолінгвісти, людина прирікає себе на хвороби. Медики виявили закономірність – чим більше людей в Україні розмовляє російською мовою, тим вищий показник смертності. Приклад – країни Балтії. Там переважна більшість прибалтійців розмовляє рідною мовою, у них гарний не лише рівень життя, а й індекс здоров’я. Ламаючи мову, людина калічить тіло…

Будьмо людьми, шануймо свій стражденний український рід. Не зраджуймо рідну землю і десятки поколінь своїх предків, які залишили нам найбільше вічне добро на Землі – мову. Хочеться наостанок навести слова першого українського міністра освіти часів УНР Івана Огієнка, або митрополита Іларіона:

«Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки житиме мова – житиме й народ як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом».

Хай почують наведені вічні слова усі, хто заповзявся служити рідному народу, і зроблять правильні висновки. Коли ж не зроблять вони, то висновки зроблять люди – про них.

Шануймося, люди добрі, в переддень Воскресіння Христового! Бережіть себе і на всі віки наступні на нашій, Богом даній землі!

Слава Україні! Героям Слава!

Підготував Григорій МИКОЛАЙЧУК.