А було це, як оповідала баба Писарка, ще до колективізації. Тоді люди вже трохи оговталися від тої революції, голоду 1918-1921 років та НЕПу. Настало якесь полегшення. Але НКВС-ники ще шастали по містах та селах, відшукуючи «ворогів народу». В цьому їм допомагали і місцеві активісти. Але життя продовжувалося, брало своє. Молодь, як і раніше, влаштовувала десь на толоці чи біля річки, вечорниці провадили, різні ігри, співали пісень, закохувалися.

Любилися і Максим з Галею, вже й до весілля йшлося. Та раптом Галі не стало. Шукали її батьки, шукали і односельці, але вона, як у воду канула. Подумали вже, а чи не НКВС-ники її підманули, адже того вечора вони ще нишпорили по селу. 

Не ходив вже Максим на ті вечорниці. Засмучений лежав він у своєму ліжку та все думав про Галю. Адже один з тих чекістів залицявся до неї. Лежав, думав та так і заснув. І сниться йому сон, начебто лежить він на березі Чорної ями, під старою вербою. А надворі ніч, тихо навкруги, тільки місяць освітлює все навкруги та зорі мерехтять. Раптом з води винирнули русалки, вибігли вони на берег, оточили Максима та й закружляли в танці. Дивиться Максим, а одна з русалок аж надто знайома йому. Придивився він – та це ж його Галя. Підійшла вона до Максима та так сумно дивиться на нього. А музика лине навкруги.

- Галю, це ти? – стиха питає її Максим. 

- Я, любий, я.

- Так ти жива? 

- Жива, любий, жива, – а сама з таким сумом дивиться на нього.

- Галю, моя рідненька, – пригорнув її Максим до себе.

Аж тут з води винирнула старша над русалками. І враз затихла музика. 

- Годі вам танцювати, – крикнула вона русалок – ідіть заметіть дно річки, бо стільки всякого сміття накидала вчорашня буря. А побачивши Максима та ще біля нього і Галю, промовила:  «Бачиш це?» – і вона дістала із-за спини глек, наповнений золотом та коштовностями. І враз засяяло все навкруги. Вона трясонула тим глеком, і посипалися звідти різні прикраси та діаманти. «Хочеш, щоб Галя була твоєю, дістань цей глек», – і вона поволі пішла понад берегом, освітлюючи все навкруги. Зупинившись біля старої верби, вона знову глянула на Максима: «Дістанеш цей глек, Галя буде твоєю», – і вона підняла глек над головою, і враз земля розступилася, і коріння старої верби оголилося. Вона ще раз глянула на Максима: «Дістанеш цей глек. Галя буде твоєю, це її придане», – і вона кинула глек в саму глибину коріння старої верби. І враз де й поділася та русалка, не стало і Галі. А верба, як стояла, так і стоїть, заросла травою.

Прокинувся Максим, весь мокрий, а перед ним все ще стояла русалка і ніби повторювала: «Дістанеш цей глек – Галя буде твоєю, це її придане». «Що за нісенітниця, і присниться ж таке. Але ж, Галя… А ми ж думали, що тебе НКВС-ники вкрали»,  – не йшло з думки юнака.

Цілий день стояла перед ним Галя та так сумно дивилася на нього. Відганяв він від себе те видіння, але Галя знову і знову стояла перед ним. Вважалася йому і та старезна верба над Кільченню, під корінням якої і лежав той глек з коштовностями. Він вдивлявся в те оголене коріння, але якась мара огорнула той глек і виділася лише порожнеча.

І знову Галя… І так цілий день, а там настала і ніч. Але сон не брав його. Перед ним все ще стояла його Галя: «Милий, я чекаю тебе біля тої старої верби, я ще жива».

 - Та яка ж ти жива, ти ж утоплена, –  ледь не крикнув Максим.

  - Я не утоплена, це мене Мимря затягла у воду, а Водяний ще не дав згоди утопити мене. Це буде в четвер, на русалчин Великдень. Приходь, як стемніє, поки Мимря та русалки ще сплять. «Залишилося два дні, – думає Максим, – може, Галя і справді жива».

Не сказавши нікому, Максим вирушив до Чорної ями. Це округле водне плесо серед лісу, на Кільчені, заросле вербами та очеретом, назване так за свою глибину та крижану воду. Хоч як страшно було йти серед ночі Максиму: «Але ж Галя, … не покину ж я її».

 Дійшовши до Чорної ями, Максим побачив, що Галя вже чекала на нього. Він обійняв її, пригорнув до себе: «Ой, яка ж ти холодна». 

- Я вже трішки зігрілася, а була ж, як льодинка, – така вода тут, аж крижана». 

- А як же русалки живуть тут? – запитав Максим. 

- А вони, як потепліє, не живуть тут, а плавають по всій Кільчені. Це вже як похолодає, сходяться сюди зимувати, бо вода тут джерельна, завжди свіжа, не те, що в слободі. Тут живе і Водяний, тут його і житло, прислуга, з наших же русалок. Є у нього і подруга, як би тобі сказати, жінка.

- Ой, що ж це ми розбалакалися, – раптом вигукнув Максим, - Чого ж ми тут стоїмо, ходімо додому! 

- Не можу, милий, не можу, я без води задихнуся. Кого русалки затягли у воду, той без води вже не проживе. Хіба що Водяний відпустить, але такого ще не було.

Помовчали. 

- Галю, а як ти сюди потрапила? Ми ж думали, що тебе НКВС-ники вкрали, а ти тут, – тихо запитав Максим. 

- Ні, любий, мене ніхто не крав. Мені приснився сон, начебто я гуляю в нашому лісі, а ніч ясна, видно все. Підійшла я і до Чорної ями, коли дивлюся, винирнула з води русалка, підійшла до мене та й каже: «Почула я, що ти виходиш заміж, хочеш, щоб ви з чоловіком жили багато?». Я засміялася, – кому не хочеться жити багато. Вона теж засміялася. «Я допоможу тобі, – сказала і, підійшовши до старої верби, хлопнула в долоні, і враз розступилося земля і оголилося коріння верби, вона нагнулася і дістала звідти глек: «Бачиш цей глек, – сказала вона і, піднявши глек над головою, трусонула ним, і посипалися звідти різні коштовності та золоті прикраси. Я ж, як зачарована, дивилася на них, а русалка дивилася на мене та сміялася. 

«Хочеш, щоб цей глек був твоїм? –  спитала. Я кивнула головою. «Приходь завтра опівночі, я допоможу тобі», – і вона, піднявши глек над головою, вкинула його в оголене коріння верби. І враз де й поділася та русалка. Я й прокинулася.

- Мені теж приснилося та русалка і той глек, –  сказав Максим.  – Так що ж було далі, – запитав він у Галі. 

- Та що ж, взяла я лопату та й вирушила вночі до тої верби. Тільки почала копати, як підійшла та русалка.

- Не треба копати, – сказала вона, – я й так тобі його віддам, – і вона знову ляснула в долоні, і враз оголилося коріння верби і показався той глек.

- Діставай його, – сказала вона. – Тільки я нагнулася, щоб дістати глек, як штовхне вона мене, я й полетіла у воду, а вона за мною та й затягла мене в  глибину. А вода холодна, крижана, я й задубіла.

- От тобі і Мимря, – тільки й вимовив Максим. І раптом побачив, як з глибини Чорної ями винирнули дві русалки. Від несподіванки він побілів, кинувся виламувати ломаку, щоб відбиватися, та Галя його зупинила: «Не треба, любий, це мої подруги. Пригадуєш, як того року десь поділися дві подруги з нашої слободи, тоді їх довго шукали, але так і не знайшли».

Підійшли ті дві русалки до них: «Ти що, Максиме, не впізнаєш нас?» Дивиться Максим на них і очам своїм не вірить. 

- Та, чого ж, впізнав. Це ти Катря, а це твоя подруга Ніна. Так ось де ви, а вас же шукали. Невже це все та Мимря? 

- Вона, вона, – навперебій загукали русалки. – Це вона спокусила і нас тим глеком, що і твою Галю. Їй захотілося бути дружиною самого Водяного, а він на неї і не дивиться. А глека того і немає, то все навіювання Мимрі.

- Ну що, дівчата, – перервав їхні теревені Максим, – балачки балачками, а треба ж якось визволяти Галю та й вас теж. 

І вирішила Галя розказати всім русалам про той уявний глек та про Мимрю, як вона заманювала дівчат та топила їх. Хай знають про це і русалки зі степових річок та їхні Водяні. Адже вже через день буде русалчин Великдень.

А відзначається той Великдень не так, як у людей за місячним календарем, в середині весни, в першу неділю повного місяця, а на Зелені свята, коли в природі все розквітає і все навкруги наповнюється співом птахів. Тоді пробуджуються від зимового сну і русалки. Ідуть вони до свого Водяного, вітають його з настанням теплого літечка. А він кланяється їм, відпускає їх на волю та застерігає їх від всякої біди. І русалки з радості, що настало тепле літо, бігають полями, лісами, біля річок, вдихають  духмяні пахощі  квітів та вмиваються вранішньою росою. А місячної ночі збираються біля річок, гойдаються на вітах старих верб, розчісують свої довгі коси та співають журливих пісень.

А в четвер, коли настає їхній Великдень, їх огортає сум, згадують вони своїх батьків, братів та сестер, яких залишили на землі. Незримі, заходять вони до своїх осель, обнімають батька та матір, братів та сестер, невидимі, плачуть, що вони не з ними. А батьки, відчуваючи, що їхня дитина прийшла до них, теж плачуть, згадавши її.

Та ось і настав той довгожданий русалчин Великдень. На це велике свято були запрошені і деякі Водяні з інших степових річок. Тільки зайшли вони, щоб привітати нашого Водяного з Великоднем, як на березі Чорної ями почули галас та крик. То русалки, впіймавши Мимрю, тягли її за волосся та били. Навіть лісовики, яких наш Водяний запросив як охорону на свято, і ті не могли завадити русалкам вчинити самосуд над Мимрею. Вийшов Водяний з гостями та до русалок: «За що ви б’єте її?»

І розповіли русалки, як Мимря зваблювала дівчат глеком з коштовностями, а потім топила їх.

- Який глек, які коштовності, де ти взяла їх? Скільки я тут володарюю, ніякого глека та ще й з коштовностями тут не було». І довелося Мимрі розказати, що ніякого глека у неї не було, то все навіювання на дівчат, яким захотілося розбагатіти. А про той чарівний глек вона начиталася ще в дитинстві з арабських казок Шахразади. «А топила я їх, щоб вам догодити», – сказала вона, глянувши на Водяного. Слухаючи це, Водяні із сусідніх річок осудливо мотали головами, дивлячись на нашого Водяного, який з досади аж почервонів, адже про це він навіть і не знав.

І йому нічого не залишалося, як запитати у русалок,  яку кару вони хочуть вчинити над Мимрею. І вирішили русалки повісити Мимрю за коси на тій старій вербі, під корінням якої начебто і був той глек з коштовностями.

-  А як же з тими дівчатами, яких Мимря утопила? – запитали вони у Водяного. 

- Що я можу вам сказати, – і Водяний подивився на русалок. – Галю я повертаю до людського життя, бо вона ще не русалка, а інших дівчат я не можу. Це не в моїй волі. Хіба що… – згадавши щось, замислився Водяний: – Чув я ще в дитинстві... та ні, це неможливо.

Раптом, з-за дерев лісу вийшли Максим з Галею. Підійшли вони до русалок, низько вклонилися їм, а потім підійшли до Водяного та його гостей.

- Спасибі вам, – вклонившись Водяному, промовив Максим, – що повернули мені Галю. Ви вже вибачте нам, що завдали вам стільки клопоту. Адже вона, як і кожна жінка, хотіла, щоб жили ми багато. А тут ще й сон такий приснився, та Мимря з тим глеком. «Спасибі не мені, – сказав Водяний, – а моїм русалкам, я б не знав про це».

І Максим з Галею вже хотіли йти, аж тут їх зупинив Водяний 

- Зачекайте, не йдіть, – і пірнувши в глибину Чорної ями, виніс звідти невеличку перламутрову скриньку. – Тут, у вас до революції був пан Мізко. Багатий пан був, багато у нього було землі і не тільки в Катеринославській губернії. Але головна економія була у вас, в Підгородному. Тут знаходився і його маєток серед величезного саду з алеями, засадженим кущами бузку та горішини, з-під кущів яких виглядали половецькі «баби». 

Це в панів була така мода, похвастатись екзотикою старовини. А маєток, як і ваш ліс, що теж належав йому, охороняли черкеси, які були страховиськом для місцевого люду. А той Мізко жив не тут, а в Катеринославі. Дуже вже набрид він мені з його панами та панянками. Бо чи не кожної неділі, а особливо в свята, з’їжджалася сюди чи не вся губернія. І таку гульню утнуть, з музикою та танцями, що хоч тікай звідси. А як переп’ють, то й блуд чинять  зі своїми панянками, та все біля річки та по кущах. А деякі і відкрито, не ховаючись. Я, було, від огиди як сколихну воду в Кільчені та як заричу, а їм хоч би що. Це, кажуть, щука за рибою ганяється. Ще й плесо те назвали Щучиним. Такі-то пани були.

Аж тут почалося революція, заметушилися пани, давай рятувати свої статки, розповідаючи це, Водяний відкрив скриньку і висипав звідти коштовності. Це були жіночі прикраси-обручки, намисто, золоті монети та ще якась дрібнота.

- Оце і все, – здивовано подивився на Водяного Максим, – а нам розповідали  батьки, що пан затопив в Чорній ямі цілу скриню золота. 

-  Яку скриню, яке золото? – Водяний здивовано подивився на Максима. – Та пани, як тільки почалася революція, поспіхом переправили все своє золото в закордонні банки. А цей мізер, що в скриньці, так це якась пані викинула, щоб не дістався нікому».

А русалки, оточивши Водяного, вже на собі приміряли ті жіночі прикраси.

- Ну, що ж, – сказав Водяний, – моя старша русалка, яку русалки назвали Мимрею, завдала вам великої біди, – і він подивився на Максима та Галю, – і я подумав, якщо ви вирішили одружитись, подарую вам цю скриньку». Максим з Галею переглянулись, знизали плечима.

 - А для чого вони нам оті панські прикраси, – сказав Максим. – Спасибі, що ви повернули мені Галю, – а ці забаганки, що їх носила якась шандра, нам не потрібні.

Русалки здивовано подивилися на Максима та Галю: «Та це ж золото!» – а потім, похиливши голови, сказали:

- Та й вправду, якщо їх носила якась шандра, то й ми носити їх не будемо».

- Раз так, – сказав Водяний, – якщо вже моїм русалкам гидко їх носити, то нехай лежать вони там, де й були, – і, розмахнувшись, вкинув їх в саму середину Чорної ями.

Таке-то колись було.

м. Підгородне, Дніпропетровська область.