Поточний № 44 (1231)

16.11.2018

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Легенди - дум його жар-птиці


05.09.2018

Нашим читачам  Костянтин Дуб відомий передусім як поет, автор восьми поетичних збірок: «Передгоззя ніжності», «Калинчина аптечка», «Розкрилена бентежність», «Агронавти легенд краю рідного», «Загадки слова поетичного», «Царина любові», «Барви слова поетичного», «Яровій радості».  Остання, дев’ята збірка «Пломінь кураю», що  побачила світ 2018 року у видавництві «Бедрихів край»,  - це спроба опоетизувати славетні  постаті козацької слободи Підгородня  в  легендах-нарисах.  Тут ви прочитаєте про видатного бандуриста Олексу Коваля, про майстра на всі руки Івана Бута, який виготовляв бандури, носив пишні козацькі вуса, ходив у вишиванці, за що, власне, його вважали націоналістом і за доносом запроторили на шахти Воркути, а потім і до Сибіру. Десять літ підневільного життя підкосили творця бандур, змучений засланням і хворобами, він відійшов в інший світ. Сьогодні  в Підгородному біля Центу кобзарського мистецтва гранітна бандура  свято береже ім’я славетного бандуриста.
Цікавими для читача будуть і спогади про Володимира Петренка, який  увічнив погруддя  Тараса Шевченка, що і сьогодні прикрашає цент містечка. 
Знайдете тут і розповіді-легенди про  сучасну народну поетесу і творця пісень Марію Заугольну, про славетного самородка-канатоходця Володимира Руденка, який  не раз дивував своїми сміливими трюками глядачів багатьох країн Європи.
Минуле і сучасне у «Пломені кураю» переплетене і майстерно опоетизоване в прозовій і віршованій мові залюбленого в свою малу батьківщину та її непересічних людей поета, що зростав на вільних просторах козацької слободи Підгородня.Одну із легенд Костянтин Дуб присвятив Євдокії Таран, яку старожили Підгородного досить добре пам’ятають до сьогодні. 

Євдокія Таран у дзеркалі

вікопомних днів

…Ось, ніби з туману, виплив спогад: проводили нараду на Низовій вулиці, біля ліска. Раптом пролунали бандитські постріли. У вікно мимо неї пролетіла куля і, треба ж, влучила в портрет Сталіна. Тож в неї хтось цілив. Погас каганець із снарядної гільзи. Закінчилася ще одна нарада. Бєдка поряд. Сіла та й поїхала...
Двадцять одного бандита тоді в Підгородному виявили. Сам дільничний Рикованов був 
у шайці, перевертень. Та недовго розкошували, грабуючи. Оточили міліціонери хату, де зібрались кровожери. Підійшов начальник до вікна – як закукурікає, мов шабаш закінчився. Злодюги до вікон, а там міліція. Взяли разом усіх...
ЄВДОКІЯ ВАСИЛІВНА – масивної статури, вольова, енергійна жінка чоловічої подоби. Очі, як блискавки, великолиця, вилиці підкреслюють суворість, ніс трохи сплюснутий, губи повновиді рухливі, брови чорні, волосся темне, як ніч, підстрижена, зграбна й охайна. Але погляд був мінливий: то теплий, то палючий. Гляне – блискавки посипляться, доповнені громовим голосом, а то й ударом кулака по столу. Це її красномовний жест добре пам’ятають порушники. Никли, тремтіли чоловіки, слухались, виконували її волю, спрямовану на добро.
Весь смисл свого життя вбачала в творенні добра в різних ситуаціях за будь-яких обставин, застосовуючи різні методи – від погроз  до здійснення їх... А от тепер стоїть перед тим розбитим шклом – своїм життям і свідками тих подій віддаленілих із своїм сумлінням, совістю, обраними методами утвердження добра, щастя людей в тих неймовірно тяжких роках, які переживав народ. І не виправдовується, з кожним докором схиляється в поклоні. Завжди захищала інших, а сама не вміє захиститись. Так вже їй, як кажуть, на роду написано...
У 1938 році була обрана головою Підгороднянської сільської ради депутатів трудящих. На початку війни 1941 року взяла на свої плечі евакуацію народного добра.
Евакуювавшись в Сталінградську область, стала головою Кравцовської сільської ради Нижньо-Добринського району...
Після звільнення Дніпропетровщини від фашистських загарбників Євдокію Василівну обрали головою виконкому Підгороднянської селищної ради. Прилетіла лебідка додому – поставили головою. А навколо згарища, ходять вдови з похоронками – плачуть. Прийшли – Водоп’янка, Гусарка, Середнячка, Олійничка, Сотулиха, Волошчиха, Харцизка з Набережної.             
– Допоможіть, як жити нам?
Від Прошківського, Кузьменківського, Похнівського, Лобанівського кутка скільки ж героїв не повернулися, віддали своє життя за Перемогу... Мусила допомагати, як серце підказувало, а не районні циркуляри. Дозволила і ліс рубати, і майном торгувати. Одним словом - виживати, нове будувати. Голів колгоспів контролювала, знала всіх односельців...
– Може, й сувора була – такий характер, – зізнається Євдокія Василівна. – Шкодую за допущені раптові рішення. Не перегиби це мої були, а рівень мислення, диктаторською системою вироблене. Каюсь в тому, що погодилась будувати із глини величезний кінотеатр. Скільки затрачено соломи, глини, праці... А воно ж глина є глина. Довелося розрізати та вивозити. Ой, як нам хотілося краси, радості в бідності та нестатках!.. Якби мене запитали: «Євдокіє, а ти сережки хоч раз надівала, намисто носила? Сукню, спідничку привабливу змогла собі пошити?» – Ні, ні, ні! А хто ж мене коли-небудь запитав: «Що коїться в душі, чи сплю спокійно, що люблю, на що надіюсь, у що вірю?»  – Ніхто... А я усіх мирила, вболівала за жінок...
Справді, було, почне якийсь чоловік дебоширити в сім’ї, викличе його Таранова (так її всі звали).
– А що це ти, Петре, почав розорятись?
– ?
– Мені сорока на хвості принесла.
– Та то...  
– Мовчи, я не суддя. Ти ж знаєш мій аргумент! - боязко глянув Петро на здоровенний кулак. – Дивись мені...
Краще за міліціонера уміла навести порядок. Поскаржилися жінки, що Балабус у пиво горілку добавляє і випивахи зчиняють бійку біля пивнушки. Викликає:
–  Слухай, Балабус, – намотай собі на вус: повториться бійка – закрию.
– Люблю я бути серед людей, розділяти з ними радості й печалі...
Оце якось по обіді під’їхала до складених кіп. Дівчата-в’язальниці обідають:
– Сідайте, Євдокіє Василівно. Якраз обід привезли. Борщем, пшоняною кашею почастуємо. Є цибулина, скибка хліба, краплина самого...
– Якщо так, то давайте і того самого... Пообідали.
– А ми вам перед роботою пісню заспіваємо... Стернястою нивою полинула пісня «В кінці греблі»...
Що то значить дівоча тремтлива душа: вихлюпувалась пісня, народжувались якісь заповітні мрії, бажання, сподівання...
– Спасибі за пісню. Розтривожили ви мене...
–  Бувайте здорові!
Хутко вибралась на бєдку. Вітер обвівав запахом скошених полів, шепотіли ще не скошені колоски, відпливали ген за серпневий небокрай, мелькав чудовий степовий краєвид, обставлений блакитними вежами бездонного неба... Як весело, як радісно на білім світі жить! Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?...
Хотіла заспівати на весь голос – засоромилась... В такому настрої повернулася в сільраду -  нові тривоги, клопоти, турботи. Тільки пісня ще довго бриніла та віддаленіла. Щемлива і журлива, а радість навівала, приносила на своїх ліричних крилах надії, світлі сподівання, вселяла віру...
Вже дома проспівала:
Загубилась доріженька, 
туманом прикрилась, 
Ніхто ж мене не спитає, 
чого зажурилась? 
Хмари чорні небо вкрили, 
сонце заступили. 
Чужі люди щастя вкрали, 
краще б мене вбили.
А в безсоння стане навшпиньки темна-претемна ніч в узголів’ї.
–   Не спиш, Євдокіє?
–   Не сплю.
–   Так воно вже й на світ благословилося.
Скоро встану, знову об’їду поля. Треба подивитись, як покоси поробили, чи токи приготували, як в дощі зерно зберігати... Ледь не забула: викликати Івана — самогонку безпробудно пити почав, попередити Одарку -- язик розпустила, інвалідам організувати допомогу...
А бєдка (це двоколісний візок з двома сидіннями) вже коло двору. Пора в дорогу. Де там про якісь прикраси думати.
–  Но-о, поїхали, – взяла віжки, як струни серця, притлумила волею, глибоко заховала жіночі потаємні мрії...
«Доленько моя жертовна», – хотіла сказать. Та кому ж пожалієшся – у всіх своє горе, всі до мене йдуть, всім даю пораду, тільки не собі...
Кінь підтюпцем біжить, немов прислухається до сповідальних думок, а вони рояться, як ті оси, деякі боляче жалять... Навколо безмежний росистий степ... З об’їздки починається новий повоєнний трудовий день...
Доброї душі була людина. На жаль, жертовний час загартував, кидаючи то в гаряче, то в холодне, визначив характер, риси обличчя, поведінку, дії, долю...
Я це зрозумів після зустрічі, довірливої, душевної розмови з Євдокією Василівною у 1968 році...
Приносять записку. Вас викликає голова сільради. З острахом іду, думаю: що воно там трапилось. Зайшов, привітався.
– Ти син Дуба Семена. Знаю вашу трудову родину. Четверо Дубів віддали життя за Вітчизну. А ти в газеті цікаві статті друкуєш, грамотний. Послухай, що я хочу попросити тебе. Як помру — напиши колись про мене. Згадай і те, як я любила сусідського хлопця. Життя б за нього віддала. Розлучили нас... Напиши, Косте, чесно про мене. Не дуже вже прикрашай. Як романтик, ти, звичайно вмієш це робити... Але життя не перепишеш, не почеркаєш як чернетку. Таким воно посмертно залишиться. Тільки не лізь в душу – я її роздарувала, як могла. Самотньою вік прожила, життя грубуватою зробило, не зазнала я любовної втіхи... Прошу, виконай моє прохання. Не посмійся... Йди вже, а то я заплачу...
Із тим болісним душевним одкровенням не раз про цю зустріч згадував у плині своїх тривог. Ось тільки тепер виконую просьбу, як вмію...
На повен свій жертовний зріст стоїть на видноколі наших днів у віддзеркаленні тих подій Євдокія Василівна Таран. Нашаровуються нові події, стрімкоплинний час відносить у вічність образи творців промайнулих років, що захищали Батьківщину, відбудовували знищене фашистами Підгородне, переживали голодні й холодні повоєнні кураєві дні, працею, надією, вірою наближали краще майбутнє...
Непогасно зоріє серед них живою легендою Євдокія Василівна Таран.
Уявилось мені: у святковій барвистій хустині стоїть не на трибуні, а між односільчанами проста і велична жінка-легенда. Сонячний весняний промінь прихилився, хотів зігріти, та хмаринки напливали, відносили тепло за небокрай її життя.
Костянтин ДУБ, 
з книги «Пломінь кураю», 
зі скороченнями.