Днями знову відвідали наших любих «правосєків» - базу 5-го Окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Хлопчики наші завжди волонтерів зустрічають дуже емоційно і тепло. На відпочинку була 3-тя штурмова рота, яка й прийняла теплі побажання, ще гарячий капусняк, консервацію, свіжі огірочки і пиріжечки від Могилівської школи. Любі вчительки та учні завжди доповнюють пікап Вадима Тимощенкова з Царичанки ароматом випечених зі щирою українською любов’ю до наших захисників смаколиків. Окрема їм від бійців за це подяка! А ще привезли причіп Царичанської мінеральної води від підприємця Павла Грисенка 
на 3500 гривень. І особисто від Вадима, майстра-ремонтника у мирний час, пральну машину. Завжди беруть участь у зборі продуктів громади Царичанки та Прядивки.

Кожна поїздка відрізняється від інших якимось цікавим чи важливим випадком. Та на цей раз нас супроводив сум… але то сталася дуже знакова подія… На виїзді з Дніпропетровська на одному зі світлофорів кинулася в очі камуфльована машина з бійцями і помах з вікна руки з червоно-чорним шевроном. Побачили на машині напис «Патріоти». На заправці ми їх догнали, щоб поділитися водою та пиріжками… Вийшов дуже втомлений молодий чоловік, навіть не українець, але з українським націоналістичним шевроном, з дуже зажуреним, але твердим поглядом чорних очей… вони везуть 200-го… побратима… чотири доби не їдять, не сплять… витягували своїх в бою під Артемівськом… Потім ми побачили жіночку та дівчинку з чорними хустинками на головах… Тут підійшов ще один хлопчина, такий же зморений, в камуфляжі… Трішки збадьорився, коли побачив Вадима, вийшов назустріч - де я тебе бачив, брате? А Вадим каже: «Так медкомісію проходили у Дніпрі разом! Ти теж з чубом був!»
- І мене теж не взяли… - відповідь.
Фотографуватись ніколи. Але такі зустрічі сьогодні є сенсом нашого існування, нашого з вами життя, коли війні ще немає кінця, коли ворог не відходить, і нам ще боронити й боронити нашу Неньку! Заради таких зустрічей варто жити, - про себе сказав Вадим, коли ми мовчки зі сльозами на очах від’їхали від заправки… Слава нашим героям!
До слова, 6 червня у Києві Святійший Патріарх Філарет зустрівся з 50-ма активними учасниками Самооборони Майдану і нагородив їх медалями «За жертовність і любов до України». Від Дніпропетровської області високу церковну нагороду отримав і Вадим Тимощенков. Та сам він не вважає, що робить щось надзвичайне: «Волонтерська праця без людей – ніщо, вручена мені медаль - заслуга усіх жителів Приорілля. Усіх, хто приносить продукти, ліпить вареники в Прядивці, пече пиріжки в Могилівській школі чи викроює певну суму із сімейного бюджету. Я лише один із багатьох тисяч таких людей». Подумалося – хіба можна перемогти такий народ?
Добралися на базу трохи поламаними, бо дороги геть розбиті… Зате позитив і міцні емоції від самого серця наших найкращих добровольців, козаків, щирих українців й не тільки українців, до речі, але патріотів на ділі, того варті! Безліч дитячих малюнків і листів на стінах, собачки великі та маленькі котики, кошенятка з мамою, котра народила їх в Пісках під обстрілами.. Знайомства з бійцями, розповіді про спілкування з місцевим населенням, яке дуже переймалося тим, що правосєки залишають селище, а необстріляні «призовники» залишаються без підтримки досвідчених кіборгів сам на сам з бандами агресора. Розчулило знайомство з нашим найстаршим бійцем, котрому майже 70 років, а він воює собі на передовій, бо мусить передати військовий досвід сапера бійцям. І ще багато всього важливого й цікавого… не на одну статтю!
А ще вдалося поспілкуватися з «кіборгом», командиром 1-ї штурмової роти, начальником штабу 5-го ОБ ДУК ПС, легендою новітнього часу, справжнім українцем-воїном, чоловіком та батьком, та просто, хоча і дуже строгою, але чудовою, відкритою людиною. Інтерв’ю я вела в якості представника Царичанського підрозділу 14-го Запасного батальйону ДУК ПС (14-й Дніпропетровський - один із 18-ти вже існуючих в державі територіальних батальйонів ДУК). Питання в мене прості, але актуальні і чомусь досі не закриті у супільстві:
- Що ще потрібно для повного розуміння ситуації, що склалась в Україні завдяки нападу Росії на Україну?
- Кожен чоловік в Україні для себе повинен зрозуміти, хто він на цьому світі - чоловік-воїн, чи він якийсь там клерк, чи менеджер з продажу телефонів і все життя буде займатися тим, що показуватиме в магазині ноутбуки та сувеніри, чи торгуватиме шкарпетками.
Але саме зараз такий час, коли кожен чоловік має стати воїном, тому що держава знаходиться в небезпеці. Чоловікам треба подумати, що в них є або колись будуть діти, які у них запитають: тату, а що ти робив під час війни? Буде соромно. І він буде або щось брехати, або розказувати, як сидів в офісі і нічого не робив для того, щоб захистити свою державу.
- Що ви, чоловіки, які воюють вже півтора року і з системою, і з окупантом у «мирній» Україні на передовій у самісінькому пеклі, скажете тим, хто й досі вважає, що брати участь в цьому - це теж саме, що воювати за гроші й «інтереси» олігархів?
- Ми воюємо не за олігархів, а за свою землю! Я б’юся проти «совка», тому що цей «совок» тягне нас назад в безпросвітне болото московського рабства, в багно. Європа давно вже попереду, люди живуть там в пристойних умовах, чиновники там не їздять на червоне світло, їхні діти не жирують десь за кордонами. Тобто все прозоро, під контролем. Так, і в них бувають різні випадки, але все автоматично присікається, немає такого дикого жирування. А в нас нормально, якщо чиновник, то він краде гроші – цупить майже на очах у всіх ваші кошти, гроші наших дітей, кошти наших батьків-пенсіонерів.
Ми не воюємо за гроші олігархів. Ми боремося проти того «совка», який хоче загарбати нас в імперію, якої вже немає 25 літ! І мета цієї війни навіть не перемога над москалем, а зміна цієї системи, де при владі залишились всі колишні комуняки. Тобто кінцева мета нашої війни - це вільна, незалежна, європейського рівня держава.
- Всім на передовій і в тилу цікаво знати, коли війна закінчиться?
- Через п’ять років. Не раніше.
- Від чого це залежить?
- Від того, аби кожен чоловік в Україні, хоча б віком 20-40 років, присвятив рік свого життя цій війні, то і закінчилось би все за рік. А так буде тягтися років п’ять… і війну на своїй шкірі відчує кожен, хто живе в цій країні - чи то фізично, чи морально або економічно. Тому що саме вони не хочуть воювати, а від цього страждають усі - і вони, і їхні діти.
Саме наші добровольці є двигуном перемоги і відродження нації! Саме вони повні духу боротьби тільки до повної перемоги, і такий заряд оптимізму є в наших найкращих воїнів, тобто у нащадків козаків Запорізької Січі та воїнів УПА, від яких тремтить Московія і сьогодні. А чому б і всім українцям не вірити у свою славетну історію, у своє неймовірне сьогодення, коли світ схиляє голови перед нашими народними волонтерами і найсміливішими воїнами-добровольцями?!
Кажуть, плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!
Слава Україні! Героям слава!

с. Рибалки, Царичанський район,
Дніпропетровська область.
На знімку: зустріч з нашими бійцями.
Фото автора.