Поточний № 4 (1431)

15.06.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Лист моєї надії


13.10.2020

Прочитав я у газеті «Сільські новини» про те,  як образила листоноша жінку, яка вимагала вчасно приносити газети. Жаль мені стало обох, що не порозумілися. Який настрій був у листоноші, чому так висловилась, не знаю. Але скільки чуйних листонош вчасно приносять пошту в спеку, бурю, через снігові замети, вони дарують краплину радості і тепла, хоч плата не така вже й велика…
Листи, листи, листи… Якби скласти всі, які писалися в трагічні роки Першої і Другої світових воєн, приходили із таборів смерті –  листи  Підмогильного,  Стуса, Епіка, Сокульського («Листи до Марієчки») – всіх інших, листи афганців, атовців – в них гори надій, віри, бажань…
Згадаймо листи Шевченка, Франка, Лесі Українки, Рильського, поетичні листи всіх не назвеш. Загублена сумка з листами стала сюжетною канвою для роману «Два капітани». Я добре пам’ятаю, як приходили з війни трикутні конверти – похоронками їх звали. Листоноша мусив приносити. В мені залишилось назавжди те вдовине голосіння жінок з вулиці Набережної: ридала Водоп’ян, Середняк, Олійник, Сотула, Волошко, Гусар… А скільки болю в листах полонянок! Всі ці листи – згустки пережитого навічно вкарбувались в народному літописі.
Оживають слова із «Фронтових поезій»  Олеся Гончара:
Як пишуть листи солдати, 
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?
Той – мамі, а той – дружині,
Той – сестрам, 
а той – братам.
А я напишу – Україні!
Сонцю її і степам.
Листи писались коханим, в них освідчувались, сподівались. Лист був чи не єдиним інформаційним джерелом, своєрідною творчістю, розрадою і підтримкою. Хто прочитає новелу Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном», збагне, чому жінка просила у листоноші чужого листа, щоб потримати його біля свого серця.
З листами траплялось чимало пригод. Так, на трамвайній колії у 1991 р. я знайшов 23 листи, адресовані солдатам на вул. Ляшко-Поппелі і написав вірш:
Де трамваї – перший, п’ятий, сьомий
Мчать навстріч загубленій меті,
23 листи під ноги люду всьому.
Кинуто роздвою в путі.
Біло, біло на білому світі.
Лиш конверти строкаті в руках.
Та немає для них в нас привіту
В зледенілих, байдужих очах.
Сьогодні мобілка замінила листи, але все ж  найбільш трепетні почуття ми висловлюємо в довірливих листах. 
Не владен над ними час. Про це читаємо у новелі Юрія Яновського «Лист у вічність». Про листи, листонош, продавців газет можна написати не елегію – роман…
Цим своїм листом я хочу подякувати всім листоношам, працівникам Підгородненської пошти – Драган Ірині Вікторівні, Чалій Євгенії Анатоліївні, Найді Наталії Анатоліївни – всім добросовісним і доброзичливим працівникам «Укрпошти». Поважаймо їхню працю. Не пристав до них вірус байдужості. Надіюсь, що колись тисячі листонош рознесуть кожному листи про те, що немає воєн, всі живуть щасливо, дружелюбно, уміють пробачити, вірити, допомагати, добрим словом окриляти. Вірю, що така мить настане.
Якщо в когось з’явиться світле, поетичне бажання – напишіть так, як написав Микола Шуть у збірці «Чистота»:
Якщо на лист не маєш ти
Шматок паперу білого,
Зірви листочок золотий
Із клена пожовтілого.
До уст гарячих притули,
Щоб на листку відбилося
Все те, для чого ми жили,
Для чого серце билося.
Із вітром у мій бік пусти
Послання пожовтілого,
Якщо на лист не маєш ти
Шматок паперу білого.
Костянтин ДУБ,
м. Підгородне, Дніпропетровська область.