Вже після першого знайомства зі змістом – голова пішла обертом. Як таке могло відбуватись? Здається, що після оприлюднення матеріалів фізичного винищення учасників українського  Розстріляного відродження, штучного Голодомору, репресій в Україні – таємниць і не залишилося. Виявляється, у шафі більшовицької влади, її архівах приховано ще «багато скелетів». Справа письменника Сергія Жигалка – це лише одна з таких таємниць, яку приховували від українського  народу. Під виглядом турботи про таланти за кожним кроком молоді (дізнаємося з пекельних сторінок) пильнували не лише «літератори», а червоне око агітпрому й НКВС.

Розпочинаємо знайомство. Сергій Жигалко початкову освіту здобув у великому селищі Борисполі, що під Києвом. Продовжив навчання в Київському ІНО на літературно-лінгвістичному факультеті (нині – Національний університет імені Тараса Григоровича Шевченка). Молодий талановитий юнак вривається в літературний процес новелою «Мати». Невдовзі він створює серію творів малого жанру (новел, оповідань, новелеток) і прекрасну повість «Липовий цвіт». Це стало підставою, щоб  письменника відправити на той світ, привалити камінням забуття,  щоб його твори, розкидані по журналах, припали пилом  невідомості. І ось знаходиться небайдужий журналіст Михайло Скорик, який зробив усе, щоб цікаву  спадщину ще одного талановитого літератора вирвати у непам’яти, а ще важливіше - показати хто, за що і як розпинав і знищував український цвіт.

Михайло Скорик, автор сміливих журналістських розслідувань, на основі  архівних документів, фахово дослідив і виявив прихований злочин. Він переконливо розвінчав «історичне значення» привидів у цивільному. Принагідно виявив, що у деяких відомих літераторів у душі горіла тваринна заздрість, про це свідчили доноси у «кримінальних справах талановитих письменників, а там і таке: «…Серед занепадницьких творів з антирадянськими настроями, ідеалізацією контрреволюції, значаться такі оповідання: Брасюк «Отаман Сатана», Жигалко «Кореш», Підмогильний «Проблема хліба», Онищенко «Ткачихи», а з націоналістичним ухилом – Антоненко-Давидович «Смерть». 

Із глибоко правдивого дослідження Михайла Скорика ми дізнаємося, як з довідників, каталогів, монографій радянського часу зникло прізвище майстра художнього слова. Правда, зовсім не зник Сергій Жигалко тому, що слідчий НКВС зі слів Івана Мойся – Ле, Євгена Адельгейма, Петра Колесника записав таке: «… как писатель, художник Жигалко не представляв никогда творческой ценности… он всегда плелся в ряду третьестепенных, молодых писателей». Написаного пером не витягнеш і валом – каже народна мудрість.

Сторінка за сторінкою кричать болем розділи «Народжений на берегах Альти», «Сергій- гімназист», «Київська доба патріотизму», «Робітничо-селянська тематика вискочила з поля зору автора», «Гіркотнява життя», «Агентурне закулісся НКВС», «Донос як художній жанр літературної творчості», а далі «Всю гниль собственного невежества Жигалко подал в этой повести» («Липовий цвіт»), «Судовий процес над Сергієм Жигалком», «Розстріляна спадщина»… 

У цеху радянських письменників бачив автор книги сліди агента «Немо», «Леоново», «Журналіста», «Обновленной» і т. д. Установив методи діяльності агентів, які замітали сліди «путем сожжения».

Під час уроку позакласного читання дев’ятикласники нашого КЗ «Слобожанський НВК №1», познайомившись із книжкою Михайла Скорика «Сергій Жигалко. Зона непам’яти: приречений повернутися», були вражені трагічною долею письменника. Привернула їхню увагу гострота життєвих проблем того часу. Сподобались сюжети новел, непересічні образи, діалоги, деталі у творах «Одружіння», «Увірваний голос», «Культура», «Золота тарілка» і, безумовно, повість «Липовий цвіт». Учні відзначили, що творчість Сергія Жигалка – самобутнє явище з героями свого часу. Він заслуговує на визнання і пошану, адже це один із романтиків епохи Відродження в українській літературі.

Трагічна доля прозаїка вміщується в криваву містерію й практично повторює драму передової, але беззахисної інтелігенції України, яку по-садистському репресували вірні «приспособленінці». Відомий мартиролог безсмертя: 223-х українських майстрів слова знищено. Розстріляно – 17 чоловік; покінчили самогубством – 8 чоловік; згнили у радянських концтаборах – 175 чоловік; зникли безвісти – 16 чоловік; виїхали за кордон – 16 чоловік (за книгою «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка). Творчість Сергія Жигалка, яку зупинили на початку, обірвавши струну життя, – це органічне продовження традицій письменників – класиків з притаманною їм естетикою краси природи і мови, філософією гуманізму, співчуттям до знедолених, адже його вчителями  були Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський. Психологічної витонченості його стилю надали запозичення у європейських письменників.

Книга Михайла Скорика – це історико-літературний атлас драматичного часу й одночасне попередження про небезпеку для кожного, хто забуде про небезпеку.

Із Січеславського краю від щирого серця вітаємо Вас, Михайле Тихоновичу, із премією імені Ірини Калинець за книгу «Сергій Жигалко. Зона непам’яти: приречений повернутися». Бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя, сімейного затишку і нових літературних досліджень, якими ви проливаєте світло на сумну історію винищення української літературно обдарованої молоді.

у 2020 році члена Національної спілки письменників України Михайла Скорика відзначено двома  преміями: імені Івана Огієнка за книгу «Компартійна інквізиція» про знищення науковця, патріота Матвія Шестопала та премією Ірини Калинець, присудженої Міжнародним благодійним фондом імені Ярослава Мудрого,  за книгу «Сергій Жигалко. Зона непам’яти: приречений повернутися».