Улітку 2014 року Андрій Кавф навіть не здогадувався, як зміниться його життя після звичайного перегляду телевізійних програм. 

      - У той час зі Львівського телебачення закликали медиків допомогти та поповнити лави Збройних сил України, - пригадує Андрій, я ж закінчив медичний коледж та мав досвід роботи. Навряд чи сьогодні я пригадаю, що мене спонукало до походу у військкомат. Після короткої співбесіди у військкоматі мене направили до десантно-штурмових військ ЗСУ.

На полігоні час летів швидко. Новоприбулих медиків вчили азів військової служби. Одного разу планові заняття були перервані раптовим шикуванням, на якому оголосили, що потрібні добровольці, які виконуватимуть завдання у складі підрозділів у Луганському аеропорті. Андрій Кавф, не задумуючись ні секунди, зробив крок вперед. 

- Перше, що мене вразило, це авто, на якому ми їхали з Новосвітлівки до Луганського аеропорту, - продовжує розповідь Андрій. - У ньому не  було жодного вікна, світлових приборів, все посічене осколками та пробите кулями, але  якимось дивом  те авто їхало. На під’їзді до міста розпочався мінометний обстріл. Поки я, ошелешений, дивився, як поряд вибухали міни, водій, як більш досвідчений воїн, випхнув мене у спину з машини у кювет. Через деякий час обстріл затих, і ми продовжили рух.

Прибувши на місце, Андрій почав розгортати медичний пункт на першому поверсі однієї з будівель Новосвітлівки. Через деякий час все було готово. Споглядаючи на виконану роботу, Андрій явно був задоволений: все лежало на своїх місцях, згідно з вимогами інструкцій та було готово до прийому перших пацієнтів. 

- Не минуло і півгодини, як розпочався обстріл. Відразу все полетіло шкереберть. Вибуховою хвилею повиносило вікна, медикаменти та інші матеріали, столи, стільці розкидало по всій кімнаті. Тоді я зрозумів, що потрібно докорінно змінювати все. Від пропозиції перебратися до підвалу я відмовився, там не було світла. Вікна заклав мішками з піском, все інше розклав на підлозі так, щоб все необхідне було під рукою, та  я швидко міг знайти, - з посмішкою пригадує свій перший бойовий досвід Андрій.

Наступний артилерійський обстріл приніс і перших поранених. Ними стали два танкісти, які отримали сильні опіки після влучення снаряду у танк. Впродовж трьох днів Андрій став для них усім: і лікарем, і мамою, і батьком. Професійний догляд дав їм змогу дочекатися евакуації та вижити. Потім пішла звична робота військового медика на передовій: перев’язки, підтримання життєдіяльності, евакуація.

Наприкінці серпня 2014 року Андрій передислокувався до терміналів Луганського аеропорту та приєднався до Чернівецької медичної бригади, у складі якої виконував обов’язки фельдшера. Хірурги проводили операційні втручання, у той  час Андрій займався звичною роботою - витягував поранених з позицій, робив перев’язки, уколи, ставив крапельниці, супроводжував під час евакуації.

Одного разу до бункера заскочив молодший лейтенант Гавриш та викрикнув, що у котельні є поранені. Не зволікаючи ні секунди, Андрій, схопивши медичну сумку, короткими перебіжками під щільним вогнем супротивника  разом з хлопцями вирушив до котельні.

- У той час по злітній полосі практично вільно проїжджали російські танки. Будівля котельні була практично повністю зруйнована, ще одне - два влучання - і вона б завалилася. Але наші хлопці продовжували її утримувати. Там виявилося два поранених, один з яких був дуже важким. Вколовши знеболююче та перев’язавши, переклали пораненого на ноші. Залишатися у котельні було небезпечно та і безглуздо, тож ми всі відійшли до бункеру, - пригадує події тих днів Андрій.

А потім був вихід. Сьогодні Андрій і не пам’ятає, скільки він разом з товаришами під обстрілами ворога пройшов кілометрів. Дехто каже, що кілометрів одинадцять, а дехто - що більше сімнадцяти. 

Всіх поранених ми відправили трохи раніше на вантажівці, - розповідає Андрій, самі ж йшли пішки. Бронежилет, боєприпаси, зброя та і моя медична сумка з кожним кроком забирали все більше сил. Спочатку, коли нас обстрілювали, ми лягали, але вже згодом ми лише присідали. Тоді у моїй голові крутилася лише одна думка, лише б нікого не поранили. Минулося.

Після виходу з Луганського аеропорту та короткого відпочинку молодший сержант Андрій Кавф разом з побратимами продовжив виконувати бойові завдання у зоні проведення антитерористичної операції на Сході нашої країни.

Роки війни змінили погляди Андрія на життя та смерть. Для більшості пересічних громадян вони здадуться дещо негуманними. Як стверджує наш герой, усі поранені для нього лише військовослужбовці, вони знеособлені. Саме тому він не веде рахунок як врятованих, так і втрачених життів. А найвища нагорода, коли  тепер, йдучи по своєму рідному Львову, він чує окрики: «Мамо, мамо - познайомся, це наш «Док»»!