Поточний № 28 (1266)

20.07.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Мати академіка


09.03.2013

З давніх-давен в Україні існує повір’я про лебедину вірність. Жалібно квилить птах над місцем загибелі своєї подруги, то злітаючи вгору, то припадаючи до неї. А потім, піднявшись до захмарної висоти, зависає непорушно, і жалібний його крик розноситься навкруги. Проспівавши свою останню пісню, він каменем кидається вниз, кінчаючи життя самогубством.

ТО в лебедів так, бо дітки їхні, вилетівши з гнізда, вже не потребують батьківської опіки, а ведуть відокремлене, самостійне життя. У людей, навпаки. Багато жінок, залишившись одинокими, все своє життя присвячують дитині. Особливо, коли чоловіки їхні загинули на війні, захищаючи Батьківщину. Така доля судилася і жительці Підгородного Наталі Юхимівні Кузьменко.
У довоєнні роки хлопці мріяли стати курсантами льотних та морських училищ, а дівчата - дружинами льотчиків та моряків. То був патріотизм, гордість за свою державу.
1939 року, після закінчення Новомосковського педагогічного училища, Наталя Юхимівна була направлена до міста Очаків вчителькою української мови. Там базувався і полк морської авіації. В один з вихідних днів Наталя Юхимівна пішла до бібліотеки, бо мала намір вступити до педінституту. Саме в той час до бібліотеки завітав і механік морської авіації Павло Шевченко, який хотів йти вчитися до льотного училища. Вони зустрілися поглядами, і кожен з них відчув, що це - доля. А невдовзі, отримавши благословення своїх батьків, вони одружилися.
Увесь полк вітав молодят. Для них була виділена окрема кімната в полковому містечку. А 12 листопада 1940 року народився і син. Всім полком давали йому ім’я. І вирішили назвати Володимиром, щоб він був володарем своєї долі.
Але в країні відчувався неспокій. Ширилися балачки, що уникнути війни з гітлерівською Німеччиною не вдасться. І тому ще за півроку до початку війни все цивільне населення було виселено з військових частин. Їм було виділено річне забезпечення і відправлено до місць колишнього проживання. Так Наталя Юхимівна знову опинилася в рідному Підгородному, в батьківській хаті, з малим сином на руках.
Не можна сказати, що партійні органи та військові не готувалися до війни. В багатьох містах і селах були організовані винищувальні загони для боротьби з диверсантами, в старших класах шкіл дівчата проходили курси медичних сестер, а хлопці обов’язково здавали залік на значок «Ворошиловський стрілок». Цивільне населення було задіяне для риття протитанкових ровів. В Підгородному їх було два – біля Чумацького броду по вулиці Набережній та вздовж усієї вулиці Короткої, глибиною три метри, з насипаним валом. А ще органи НКВС підбирали кадри для підпільної роботи з місцевого населення.
Почалася війна. 23 серпня 1941 року німецькі війська захопили правобережну частину Дніпропетровська. Але бій за лівобережжя тривав ще цілий місяць. А 25 вересня частина моторизованої піхоти німців вдерлася і в Підгородне. А за нею і авіаційний полк, який розташувався на існуючому вже аеродромі.
Саме в цей час слідчий НКВС допитував батька Наталі Юхимівни. Поклавши на стіл пістолет, він випитував Юхима Андрійовича про антирадянську діяльність. Я вже згадував, що органи НКВС готували кадри. Це був інсценований допит не в кабінеті слідчого, як заведено, а в селищній раді, та ще й в коридорі, щоб всі бачили, хто заважає будувати світле майбутнє. А німці вже спускалися згори, і гул їхніх мотоциклів наповнював селище. І тут до селищної ради забіг захеканий дільничний і, назвавши по батькові слідчого, крикнув: «Тікайте, німці вже в селі!». «Юхиме Андрійовичу, - заметушився слідчий, - візьміть пістолет, а я побіг», - і він миттю вибіг із селищної ради. Діждавшись, поки німці зайдуть до приміщення, Юхим Андрійович показав на пістолет і на ламаній німецькій мові пояснив, що це слідчий, який його допитував, залишив пістолет. Але німці його затримали, а дізнавшись, що він говорить правду, відпустили. А опісля він розповідав людям, сміючись, що слідчий так перелякався німців, що забув і пістолет. Треба сказати, що ще напередодні війни односельці хотіли Юхима вибрати головою колгоспу, але уповноважений від райкому, який був присутній на колгоспних зборах, заборонив, сказавши, що Юхим Андрійович - відсталий елемент, був проти розкуркулення, за що і був допитаний органами.
Люди боялися виходити зі своїх хат, щоб не потрапити на очі німцям. А Наталя Юхимівна, коли всі поснуть, діставала зі схованки листи свого чоловіка і перечитувала їх, хоча знала їх напам’ять. Тільки три, які одержала ще до війни, і більше ніякої вісточки. Пригортала до себе вже сплячого сина, і сльози котилися з її очей. Чи живий він? А тут ще й поліцаї ходять попід вікнами та стукають у двері, зазиваючи на сходку, щоб люди вибрали собі старосту та начальника поліції.
Недовгою сходка була. Начальника поліції вибрали одноголосно, бо знали його як порядну та грамотну людину. А от старосту ніяк не могли вибрати, чулися навіть вигуки: «Нехай Юхим Андрійович буде і старостою». Довго сперечалися, але так і не дійшли згоди. І тоді комендант через перекладача запропонував кандидатуру молодого чоловіка, який стояв неподалік. Дехто був проти, знаючи його ще парубком, інші мовчали, щоб не накликати на себе біди. Але проголосували. Так Федот Мартинович став старостою Підгородного, якому підпорядкувався і начальник поліції.
Ставши старостою, Федот не забув своїх кривдників, які ще 1929 року розкуркулили їхню сім’ю, а батьків виселили до Сибіру. І він зі своїм товаришем Василем Кузьменком, племінником Юхима Андрійовича, яких теж розкуркулили, змушений був, щоб якось вижити, промишляти по поїздах, викрадаючи речі в пасажирів. Таке життя було їм огидне. І вони звернулися до голови селищної ради Євдокії Таран, щоб вона допомогла їм працевлаштуватись. Був такий указ, що діти розкуркулених не мали права працювати на державних підприємствах. І вона, ризикуючи, видала їм довідки для працевлаштування на завод Карла Лібкнехта. Згодом вони стали ще й передовиками, перевиконуючи норми виробітку.
Тож, ставши старостою, Федот сім’ю Таранової та її родичів оберігав, пам’ятаючи її людяність.
Восени 1941 року в новомосковських лісах почали діяти партизанські загони, до яких входили не тільки жителі навколишніх сіл, а й військові, які потрапили в оточення. У грудні того ж року партизани вчинили напад на німецький аеродром в Підгородному. Були зірвані цистерни з пальним, знищено декілька літаків та пошкоджено гуртожиток льотчиків.
І німці запровадили комендантську годину. Багато людей, запідозрених в зв’язках з партизанами та їхніх родичів, було заарештовано і відправлено до гестапо. Пізньої ночі на подвір’ї жительки Підгородного Голубничої Палажки, яка була зв’язковою партизанського загону, було затримано кулеметника партизанського загону Леоніда Островського. Його було послано, щоб дізнатись про дії гітлерівців, отриманих від начальника поліції, які повинна була передати йому Палагея Йосипівна. Того ж дня її було заарештовано, а з нею і її дочок – Марію та Олександру.
А в новомосковські ліси було послано два полки СС і декілька сотень поліцаїв. Багато партизанів було вбито, багато було захоплено есесівцями. Зазнавши великих втрат, партизани змушені були відійти у знаменівський ліс. Останній бій відбувся 24 грудня 1941 року. Зі 104 партизанів живими залишились лише п’ятеро, серед яких і командир партизанського загону П. Я. Жученко. Але арешти тривали ще до п’ятого січня. А невдовзі було заарештовано і Кузьменка Юхима Андрійовича, якого ще до війни було залишено для підпільної роботи.
…Відчуваючи, що фашизму настає кінець, Гітлер 7 вересня 1943 року видав наказ: «При відході наших військ з України не залишати жодної живої людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної рельси, жодної хати. Все спалити. Зруйнувати. Зрівняти з землею».
І знову поліцаї зганяють людей на подвір’я колишньої селищної ради, де тепер управа. Горять хати, погрібники, сараї. На деяких подвір’ях розстріляні чоловіки та жінки, які не давали паліям палити свої хати. Скрізь дим, причитання, прокльони. А біля управи юрби людей. А староста вже зачитує списки. «Куди хоч гонять, скажи?» - допитуються односельці. «Та зрозумійте ви, мені не положено» - відмахується староста. Та ось вийшов комендант. Німецькі автоматники та поліцаї оточили натовп і погнали Старим шляхом, який сполучав Новомосковськ з губернським містом. Вийшли на край села, де виднілася дерев’яна споруда, в якій ще до війни зберігалися міндобрива. І серед людей почулись вигуки: «Нас хочуть спалити!». Але склад проминули, вийшли в степ. І тут здалеку почулися вибухи, гул літаків. «Наші летять», - кричали люди. «Мамо, і ви, Саша і Ася, – тихо сказала Наталя Юхимівна, - тільки почнуть бомбити, - тікаємо». І тут же з літака застрочив кулемет. Поліцаї і німці врозтіч, попадали на землю. Люди почали тікати. Аж тут прокинувся маленький Володя, і побачивши літак, та ще й з червоною зіркою на крилах, закричав: «Мамо, мій татко летить!». Почувши дитячий крик, люди ще дужче прискорили біг, поки не заховалися в лісопосадці.
А 26 вересня 1943 року Підгородне було звільнено від окупантів. Настало мирне життя – тяжке і голодне. І, щоб не померти з голоду, бо, окрім неї, були ще малолітні братик, сестричка, та стара мати, Наталі Юхимівні довелося побувати в Росії та на Кубані, вимінюючи на хліб якісь свої речі. Не один раз, чіпляючись за товарняки, падала вона обабіч колій, тільки б доїхати та привезти щось. Тож, підірвавши своє здоров’я, Наталя Юхимівна вже не могла працювати вчителем, і освоївши бухгалтерію, стала завідувати ощадкасою в Підгородному. А Володя 15-річним юнаком вступив до спецшколи ВПС у Дніпропетровську. Це вже була неабияка допомога для сім’ї: курсанти отримували талони на пайок та грошове забезпечення. Але стати льотчиком не судилося. Через рік спецшколу розформували і він, повернувшись в Підгородне, закінчує школу зі срібною медаллю і вступає на мехмат Дніпропетровського університету.
Я знаю його з дитинства, бо жили ми на одній вулиці, ще й родичами доводилися, а мати його була мені хрещеною. Наше післявоєнне дитинство завжди було серед природи: в лісі, біля річки, в степу, в колгоспних садах та на баштанах. Любили ми лазити в очеретах, в лісі, в ярах, вбачаючи в цьому щось втаємничене, вірили в духів степу. А ще любили скупатись, де нам заманеться, бо Кільчень в ті роки була чиста і глибока.
А Володя завжди біля першого кругляка пасе сусідську корову. Я ні разу не бачив, щоб він пограв з нами в м’яча чи побігав наввипередки, - все штудіює та щось записує. Та все біля першого кругляка. Кругляки, а їх було три,- це досить глибокі, округлі водні плеса на Кільчені, сполучені між собою невеличкими протоками. Там завжди юрмилась молодь – грали в м’яча, купалися, проводили різні ігри. Привілля було. Тепер вже цього немає. Де все поділося? Забудували аж трьома вулицями. А біля річки одні карантинні бур’яни в зріст людини. Збідніло Підгородне: ні кінотеатру, ні танців у вечірній час - одні генделики.
Далі наші життєві дороги розійшлися. Добре, що на його життєвому шляху зустрічалися хороші люди. З душевною теплотою згадує він свого наукового керівника і наставника Шевлякова Юрія Андрійовича, який і відкрив перед ним світ науки. Але були й «доброзичливці». Коли у 1975 році його було призначено першим проректором з навчальної роботи Донецького державного університету, до міністра освіти надійшла анонімка, що батько Володимира Шевченка - зрадник Батьківщини і син його не гідний займати таку високу посаду. З працівників КДБ була створена спеціальна комісія, яка все перевірила. І Володимир Павлович дізнався, що батько його, Шевченко Павло Андрійович, загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі під Новоросійськом. Там, під Новоросійськом, біля селища Мисхако і загинув авіатехнік морської авіації Павло Шевченко 6 вересня 1942 року, якраз в день народження його дружини.
Перевірили і родословну. І завдяки тій анонімці, Володимир Павлович дізнався, що дід його, Кузьменко Юхим Андрійович, ще до війни був залишений органами НКВС для підпільної роботи. І що він через зв’язкових партизанського загону сім’ї Голубничої Палагеї Йосипівни передавав дані про дії ворога. І загинув мученицькою смертю в гестапівській катівні. Вказали і місце захоронення. В Дніпропетровську були дві гестапівські катівні. Одна по вулиці Базарній (тепер Чкалова) для міських, друга - на території мелькомбінату (тепер Дніпромлин) для сільських районів. Про першу знали, тому що тіла закатованих хоронили за містом, а про другу дізналися тільки 1961 року, коли при ритті котловану для майстерень середньої школи №9, по вулиці Мостовій, ківш екскаватора підняв людські кістки. Дослідники нарахували їх більше п’ятисот, невинних мучеників, яких вбито тільки за те, що вони любили свою землю і боролися, щоб діти їхні жили вільно на своїй землі. Серед них – Федір Тимченко, Леонід Островський, Юхим Кузьменко, Палагея Голубнича та її дочки - Марія та Олександра. Згадаймо їх.
Ще будучи підлітком, я чув розповіді людей, які з вдячністю згадували Юхима Андрійовича, коли він через Марію та Олександру Голубничих попереджав жителів про відправку молоді на каторжні роботи до Німеччини. І багато юнаків та дівчат ховалися в ярах та в степу. Ховалися і в Ясиновій балці, під Спаським.
Ще багато-багато чого цікавого міг би розповісти випускник Підгородненської школи, а нині академік, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Герой України Володимир Павлович Шевченко учням наших шкіл, серед яких є багато обдарованих дітей. Адже він майже чверть століття був ректором Донецького державного університету. І хто знає, може б збагатився наш край не одним академіком чи державним діячем.

Леонід СІДАК. м. Підгородне, Дніпропетровська область.

ВІД РЕДАКЦІЇ.
Напередодні весняного свята вітаємо і 95-літню Наталю Юхименко Шевченко, якій на долю випало багато життєвих випробувань і яка виховала такого сина – Героя України, академіка Володимира Шевченка. Доброго вам здоров’я та невичерпної енергії!