Дід Василя Григоровича Максим Петрович Бардадим у 1900 році жив у Нікополі. На той час він тримав винокурню і невеликий підсобний цех. І коли вже став на ноги і захотів розширити виробництво, поїхав шукати корисні копалини. У селі Маломихайлівці Криничанського району Максим Петрович знаходить гарну глину і організовує там завод, який до 1929 році випускав натуральну черепицю і цервону цеглу. З того часу на всіх будовах Маломихайлівки та сусідніх сіл дахи були вкриті черепицею Бардадимівського заводу, а стіни з червоної цегли стоять і до сьогодні.

У Максима Петровича окрім того ще й було 500 гектарів землі, наданої в оренду, млин, олійниця та ін. У ході колективізації, розпочатої у 1929 році, більшовики змусили передати і землю, і об’єкти виробництва у колгосп. А згодом, побачивши наслідки колективного господарювання зрозуміли, що без Максима Бардадима вони не обійдуться: олії немає, дерті немає, цегли немає. Тож і звернулися нові господарі життя до куркуля Бардадима: «Петровичу, неув’язочка вийшла, повертайся до свого діла, але будь колгоспником. Нові часи, нові завдання, треба нову країну будувати». Варіантів у Максима Бардадима було небагато: або працюєш, або відправляють на Соловки. І він погодився…

Інший дід по маминій ліній – Іван Іванович Берківський – мав в обробітку від 50 до 100 гектарів землі. Для радянської влади він теж був куркулем. «Я в підштаниках залишусь, але в колгосп не піду!», – такою його була відповідь більшовикам. Після цього отримав 15 років таборів – з 1930-го до 1945-го валяв ліс на Уралі.

Батько Василя Григоровича Бардадима, Григорій Максимович, хоча й був комуністом та керівником у Маломихайлівці Криничанського району, часто розповідав цю історію і не хотів, аби син після закінчення сільгоспінституту повертався працювати додому. «На жаль, синку, добрих господарів у нас не люблять, і при нагоді завжди нагадуватимуть про твоє коріння. Хоча куркуль – це і є добрий господар, а не злий пузатий дядько, який все гребе під себе…», – переконував сина Григорій Максимович.

…Коли розбирали ферми у Маломихайлівці, побачили, що на черепиці стоїть штамп «Бардадимъ». Сьогодні ту історичну знахідку, яка пов’язує кілька поколінь, бережуть вдома діти Василя Григоровича Бардадима – син Євген та донька Марія. 

Коли в аграрно-економічному університету проходив захід «Аграрна реформа Леоніда Кучми», серед запрошених на цей форум був і заслужений працівник сільського господарства, керівник ПСП «Агрофірма «Перше травня» Василь Бардадим.

Тоді Леонід Кучма запитав Василя Бардадима: 

«А чи правильно, що я колгоспи розігнав?». 

І отримав досить несподівану відповідь: «На той час я готовий був Вас розірвати!»

«За що?» – не міг зрозуміти Кучма.

«За те, що ви зробили у 1993 році – за ніч з голови колгоспу я став безробітним і аби не довіра людей – невідомо, як склалася б доля вже у розпайованому господарстві «Перше травня».

На тій зустрічі був і головний аграрний реформатор Павло Гайдуцький, який агітував за продаж землі: «У вас є велосипед. Ви його можете продати. Так само ви повинні мати змогу продавати і землю».

Після цього виступу слово взяв Василь Бардадим: «Велосипед – результат людської праці. А хто тоді створив землю? Якщо до цього ніхто з нас не причетний, то чи можна назвати її товаром? Велосипед зламав – викинув на металобрухт. А землю не кинеш. Хочеш працювати – візьми в оренду. Не виходить – залиш її, прийде інша людина. 

А хіба у 80-х роках були застійні часи? Коли був головою, спочатку по 4-5 будинків зводили для спеціалістів щороку, потім – 8, а перед самим реформуванням – 10, з яких 3-4 отримували працівники соціальної сфери району, інші – працівники колгоспу. За останні 20 років сільгосппідприємствами у районі не зведено жодного будинку для механізатора, вчителя, лікаря».

До речі, у 1999-му році, коли Василь Бардадим очолив Томаківську райдержадміністрацію, була проведена ще одна лінія водоводу, яка служить і зараз жителям Томаківки та ще 12–ти прилеглих сіл. А ще заходився тоді Василь Григорович протягнути газ до Томаківки. І отримав відповідь: «У Марганці немає лімітів газу, вибачайте». Однак і тут господарник знайшов вихід – газову гілку проклали від Запоріжжя, а це 21 км. Сьогодні Василь Григорович пишається тим, що у всіх агрофірмовських селах є газ, вода, дороги. «Сьогодні з високих трибун кажуть, що все це робити треба для людей. А я додаю: і для себе. Оскільки тут живу і я, і мої діти, і онуки. Треба бути ближчими до людей, жити серед них і тоді простіше буде вирішувати спільні проблеми».

Василю Бардадиму, як випускнику, який закінчує сільгоспінститут з відзнакою, запропонували на вибір три місця роботи: в управління сільського господарства Хмельниччини та у господарства Рівненської та Кіровоградської областей. В усіх цих місцях він побував. Але жодне з них не припало до душі. Пропонували тоді йому і посаду головного агронома колгоспу ім. Калініна, яке очолював Павло Лазаренко – дружина відмовила. І начебто випадково тоді зустрівся він у стінах сільгоспінституту з керівниками Томаківського району, які запропонували йому роботу у колгоспі «Перше травня». А виходить, що випадковостей у нашому житті не буває…

Василь Григорович переконаний, що більш цивілізованої й організованої форми організації праці, як при колгоспах не було. І будь-які питання вирішувалися колгоспними зборами. У підтвердження своїх слів наводить такий випадок. Йому було 27. 

У клубі проходять збори – обирають голову. У залі – 500 колгоспників, близько двадцяти представників району. Перший секретар райкому партії Микола Василенко називає п’ятьох кандидатів на посаду голови – усі вони сидять у президії біля нього. Після цього із зали лунає голос механізатора Володимира Качуровського: «А нам чужих не треба, у нас є свій головний агроном, йому бути головою!».  

На деякий час у залі – тиша, у президії – тиша.

«Ваш – значить ваш», – розвів руками перший секретар.

Після цього весь зал встав, на своїй місцях залишилися сидіти лише головний агроном Василь Бардадим і в.о.голови Валентин Братченко.

«Що це значить?» – запитав у колгоспників перший секретар.

«Це ми так голосуємо», – відповіли люди.

Після цього до слова запросили Василя Бардадима. Таке рішення зборів було для нього повною несподіванкою. Але він пообіцяв, що зробить все для того, щоб селяни жили достойно. І свого слова дотримався.

«Кожні три місяці були звітні збори, – пригадує Василь Григорович. – Після тих пам’ятних зборів мене чотири рази люди переобирали головою. І це при тому, що не завжди всім був зручним, вимагав працювати як слід, декого відправляв на примусове лікування. Одного разу запросив на збори навіть свою дружину, Галину Віталіївну. Побувала тоді вона на тих зборах і ледь інфаркт не отримала.

Пам’ятаю, у ті часи колгоспниці майже всі їздили на велосипедах. І на багажнику завжди мішок був. Не втримався тоді, запитую: «Навіщо вам той мішок?»

«Синок, не повіриш, – відповіла жіночка років 50–ти. – Мішок – як паспорт. Нема паспорта – ти  ніхто, нема мішка – ти теж ніхто».

«Розумієте, я живу серед людей, які зі мною працюють, – говорить В. Бардадим. Я повинен бути з ними чесним. Свою хату збудував ще 33 роки тому. Разом з дружиною живемо вже 40 років. Тут же, біля нас, а не в Дніпрі, чи Києві, живуть мої діти – Женя і Маша, мої довгожданні онуки – Ваня та Гриша. До речі, трирічний Ваня вже зараз називає себе агрономом!

Це зараз можна придбати автомобіль у будь-якому автосалоні.  У 1980-х роках для цього треба було вистояти кількарічну чергу. Василь Бардадим на той час працював головним агрономом. Якийсь військовий у районі відмовляється від своєї черги – віддає її Василю Григоровичу. Були у нього якісь свої заощадження, щось допомогли друзі, але все одно на придбання популярних тоді «Жигулів» не вистачало 2 тис. рублів.

Приїхав тоді син до свого батька, у Маломихайлівку.

«Тату, якщо можем, допоможи, якщо ні – так тому і бути», – сказав хлопець.

Вже за кілька днів головний агроном колгоспу «Перше Травня» їздив на новеньких «Жигулях», а через кілька місяців у господарстві отримали високі показники врожайності. Спеціалістам виплатили хорошу премію.

«Пам’ятаю, віддав борги хлопцям, – пригадує Василь Григорович. – А потім повіз гроші татові. Він тоді заплакав сказав такі слова: «Як будеш своїх дітей мати, скажеш, щоб тобі гроші віддавали. Ти ж сказав мені «Допоможи машину купити», а не сказав «Дай мені гроші»…

Згадує Василь Григорович і пророчі слова своєї матусі Галини Іванівни, яка прожила 90 років. Сину запропонували високооплачувану роботу у Дніпрі, але він не захотів покидати Томаківку. Тоді Галина Іванівна і сказала: «Як важко бути самотньою. Не відпускай дітей від себе. Якщо хочуть – нехай летять. А якщо не хочуть – не проганяй».

Так і сталося. Євген живе зі своєю родиною у Томаківці, Марія закінчила агроуніверситет, у 25 років захистила кандидатську дисертацію, а долю свою зустріла свою долю у Томаківці.

«Рідні дорогі мені люди всі біля мене», – задоволено мовить Василь Григорович.

Після указу про реформування аграрного сектора побачив колишній голова колгоспу, як розривають землю на шматки в інших агроформуваннях. Зібрав тоді Василь Бардадим 570 селян, яким нагадав про роки спільної праці у колгоспі «Перше Травня» і попросив визначитися і прийняти остаточне рішення. Із 1140 пайовиків відпало лише 40. А з 14 крупних агроформувань, які працювали до реформування, у районі лишилося лише два – агрофірми «Перше травня» і «Борисфен».

Перед тим, як Василя Бардадима було призначено головою Томаківської РДА, у 1998 році у господарство приїхав тодішній голова ОДА Микола Швець. Якраз йшло збирання соняшнику.

«A на комбайні можеш їздити?» – звернувся до Бардадима Микола Антонович після об’їзду господарства.

«Можу», – без вагань відповів Василь Григорович і після цього вскочив у кабіну, скосив соняшник, вивантажив зерно.

«Оце керуєш таким великим господарством і їздиш на комбайні?» – не вгамовувався голова ОДА.

«А я після 9 класу у свого дядька, Героя Соцпраці Биченка Дмитра Сидоровича, помічником комбайнера був», – відповів аграрій.

Через 15 днів Василя Бардадима запросили на співбесіду до Миколи Швеця, а ще через місяць – до Леоніда Кучми, який згодом своїм указом і призначив його головою РДА.

«Я із землею розмовляю…»

Чи за вікном весняний ранок, чи осіння негода, чи зимова заметіль, Василь Григорович Бардадим прокидається о п’ятій ранку. Йому треба послухати мелодію землі.

«Хтось добре знає, що можна зробити з металу, хтось знає, що можна зробити з людини, а я знаю, що можна зробити для землі. Я можу лягти на землю, пригорнутися до неї, почути її голос. Вона зі мною розмовляє, а я з нею. Земля – жива, вона все чує, на все реагує. Земля тільки на вигляд однакова. Кожне поле по-своєму реагує на втручання людини. І дуже важливо, аби після такого втручання ми не нашкодили землі, а допомогли їй», – розповідав Василь Григорович.

І додав: «Аби Бог дав можливість розпочати життя спочатку – напевно, нічого б не змінював. Я щаслива людина: є улюблена робота, родина, друзі. До речі, друзів з кожним роком стає все менше і менше. І розумію, що в старості залишається один вірний друг – це моя дружина.

Я щиро вдячний своїм батькам, які навчили мене бути людиною. Я вдячний викладачам Дніпропетровського сільгоспінституту, які зробили з мене агронома. Я вдячний всім людям, які працюють разом зі мною і вирощують хліб.

Усім працівникам агрофірми «Перше Травня» передаю найщиріші вітання з нагоди професійного свята - Дня працівників сільського господарства. Нехай у кожній родині панує затишок і благополуччя, лунає дитячий сміх, а над головою у всіх у нас завжди буде мирне небо».