Україна хоче миру. Європа хоче миру.

Світ каже, що не хоче воювати, а Росія – що не хоче нападати.

Хтось із нас бреше. Це – ще не аксіома, але вже не гіпотеза.

Пані та панове! Два дні тому я був на Донбасі, на лінії розмежування. Юридично – між Україною і тимчасово окупованими територіями.

Фактично – розмежування між миром та війною.

Де з одного боку – дитячий садочок, а з іншого – снаряд, що влучає у нього. З одного боку школа, з іншого – снаряд, що прилітає на шкільний двір. А поруч 30 дітей. Які йдуть, ні – не в НАТО, а на уроки.

У когось – фізика. Знаючи її елементарні закони, навіть діти розуміють, наскільки безглуздо звучать заяви про те, що обстріли ведуться з боку України. 

У когось математика. Діти, звичайні діти, без калькулятора можуть порахувати різницю між кількістю обстрілів у ці 3 дні і згадками про Україну у цьогорічному Munich Security Report. 

А у когось з дітей – історія. І коли на шкільному подвір’ї з’являється воронка від бомби, у дітей з’являється питання: невже світ забув свої помилки ХХ століття? 

До чого призводять спроби умиротворення?

Як питання «Навіщо вмирати за Данциг?» обернулося необхідністю вмирати за Дюнкерк і за десятки інших міст Європи і світу. Ціною у десятки мільйонів життів.

Це страшні уроки історії. Я лише хочу переконатись, що ми з вами читали одні і ті ж самі книги.

А отже, однаково розуміємо відповідь на головне питання: «Як так сталось, що у 21 столітті у Європі знову іде війна і гинуть люди? Чому вона триває довше, ніж Друга світова? Як ми дійшли до найбільшої безпекової кризи з часів холодної війни?»

Для мене, як для президента країни, що втратила частину території, тисячі людей, і біля кордонів якої зараз стоїть 150 тисяч російських військових, техніка і важке озброєння, так от, для мене відповідь очевидна.

Архітектура світової безпеки крихка. Потребує оновлення.

Правила, які світ погодив десятки років тому, більше не працюють. Не встигають за новими загрозами. Не дієві для їх подолання.

Це сироп від кашлю, коли потрібна вакцина від коронавірусу.

Система безпеки повільна. Вона вкотре дає збій. Через різні речі: егоїзм, самовпевненість, безвідповідальність держав на глобальному рівні.

Як наслідок, злочини одних і байдужість інших. Байдужість, яка робить співучасником.

Символічно, що я кажу про це саме тут. 15 років тому саме тут Росія заявила про намір кинути виклик глобальній безпеці.

Чим відповів світ? Умиротворенням. Результат? Щонайменше – анексія Криму і агресія проти моєї держави. 

ООН, яка має захищати мир і світову безпеку, не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів РадБезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН.

А Кримську платформу – формат, метою якого є деокупація Криму мирним шляхом і захист прав кримчан – сама ООН ігнорує.

Три роки тому саме тут Ангела Меркель сказала: «Хто підбере уламки світового порядку? Тільки всі ми разом!» Аудиторія аплодувала стоячи. Але, на жаль, колективні овації не переросли у колективні дії.

І зараз, коли світ говорить про загрозу великої війни, постає питання: а чи лишилося що підбирати?

Архітектура безпеки у Європі та світі майже зруйнована. Пізно думати про ремонт – час будувати нову систему. Людство робило це двічі, сплативши надто високу ціну – дві світові війни.

У нас є шанс зламати цю тенденцію, поки вона не стала закономірністю. І почати побудову нової системи до мільйонів жертв. Маючи давні уроки Першої і Другої світової війни, а не власний досвід можливої, не дай боже, третьої світової.

Я казав про це тут. І на трибуні ООН. Що у 21-му столітті більше немає «чужої» війни. Що анексія Криму і війна на Донбасі – це удар по світу. І це не війна в Україні, а війна в Європі.

Казав на самітах і форумах. У 2019-му році, у 2020-му, 2021-му роках. Невже світ нарешті почув у 2022-му? 

Це вже не гіпотеза, але ще не аксіома. Чому? Потрібні докази. Вагоміші, ніж слова у Твіттері чи заяви у засобах масової інформації. Потрібні дії. Саме світу, а не нам.

Ми будемо захищати свою землю. Маючи підтримку партнерів чи не маючи. Надають нам сотні одиниць сучасної зброї чи 5 тисяч шоломів.

Ми цінуємо будь-яку допомогу, але всі мають розуміти: це НЕ благодійні внески, про які Україна має просити чи нагадувати. Не благородні жести, за які Україна має низько вклонятись.

Це ваш внесок у безпеку Європи та світу. Де Україна 8 років є щитом – надійним, до речі. І 8 років стримує одну з найбільших армій світу. Яка стоїть вздовж наших кордонів, а не кордонів ЄС.

І «Гради» летіли на Маріуполь, а не у європейські міста – і слава Богу. І після боїв тривалістю майже пів року зруйновано аеропорт у Донецьку, а не у Франкфурті. Там було дуже гаряче завжди – на Авдіївській промці, а не на Монмартрі. І жодна країна Європи не знає, що таке військові поховання щодня в усіх регіонах.

А жоден європейський лідер – що таке регулярні зустрічі з родинами загиблих.

Хай там як, ми будемо захищати свою землю, стоїть у нас на кордоні 50 тисяч, 150 тисяч чи 1 мільйон солдатів будь-якої армії. Щоб дійсно допомогти Україні, не потрібно казати, скільки їх, скільки військових, скільки техніки. Потрібно сказати, скільки НАС.

Щоб дійсно допомогти Україні, не треба постійно говорити про дати імовірного вторгнення. Ми будемо захищати свою землю і 16-го лютого, і 1-го березня, і 31-го грудня.

Нам набагато більше потрібні інші дати. І всі чудово розуміють, які.

Завтра (20 лютого) в Україні День Героїв Небесної Сотні. Вісім років тому українці зробили свій вибір. Багато хто віддав за цей вибір своє життя.

Невже через вісім  років після цього Україна має постійно закликати до визнання європейської перспективи?

З 2014 року РФ переконує, що ми обрали помилковий шлях, що у Європі нас ніхто не чекає. Хіба не Європа має постійно говорити і доводити діями, що це неправда?

Хіба не ЄС має сьогодні сказати: наші громадяни позитивно ставляться до вступу України в союз?

Чому ми уникаємо цього питання? Хіба Україна не заслуговує на прямі та чесні відповіді?

Це ж стосується і НАТО. Нам кажуть – двері відкриті. Але поки що «стороннім вхід заборонено».

Якщо не всі члени Альянсу хочуть нас бачити, або всі члени Альянсу не хочуть нас бачити – скажіть чесно.

Відкриті двері – це добре, але нам потрібні відкриті відповіді, а не роками не закриті питання.

Хіба право на правду не входить до наших розширених можливостей? Найкращий час для неї – найближчий час, найближчий саміт у Мадриді.

РФ заявляє, що Україна прагне вступу до Альянсу, аби повернути Крим силовим шляхом.

Тішить, що слова «повернути Крим» з’являються у їхній риториці. Але вони неуважно читали статтю 5 статуту НАТО: колективні дії передбачені для захисту, а не нападу.

Крим і окуповані райони Донбасу неодмінно повернуться до України, але тільки мирним шляхом.

Ми послідовно виконуємо Мінські і Нормандські домовленості. Їх основа – беззаперечне визнання територіальної цілісності і незалежності України. Ми прагнемо дипломатичного врегулювання російсько-українського збройного конфлікту.

Я підкреслюю – виключно на основі міжнародного права.

Що реально відбувається у мирному процесі? 2 роки тому з президентами Франції, РФ і канцлером Німеччини ми домовилися про повномасштабне припинення вогню. Україна дотримується його, попри постійні провокації з іншого боку.

Ми постійно вносимо нові пропозиції в рамках Норманської четвірки і технічної контактної групи. Що ми бачимо назустріч? Снаряди і кулі. Наші бійці та мирні громадяни гинуть і зазнають поранень, руйнується цивільна інфраструктура.

Останні два дні стали показовими – сотні масованих обстрілів зі зброї, забороненої Мінськими угодами.

Допуск ОБСЄ на ТОТ України досі обмежено. Їм погрожують. Їх залякують.

Заблоковано вирішення усіх гуманітарних питань. Ще два роки тому я підписав закон про безумовний допуск представників гуманітарних організацій до утримуваних осіб. Але на ТОТ їх просто не пускають.

Після двох обмінів полоненими цей процес заблоковано, хоча Україна передавала погоджені списки. Катування і тортури у сумнозвісній тюрмі «Ізоляція» в Донецьку стали символом порушення прав людини.

Відкриті нами у листопаді 2020 року два нові КПВВ у Луганській області так і не запрацювали – і тут ми бачимо відверту обструкцію під надуманими приводами.

Україна робить все можливе, аби зрушити обговорення і політичних питань.

У ТКГ, у мінському процесі  лежать пропозиції, лежать драфти законів, але все заблоковано, ніхто про них не говорить. Україна вимагаємо негайно розблокувати переговорний процес.

Разом з тим, це не означає, що пошуки миру обмежені виключно ними. Ми готові шукати ключ до закінчення війни в усіх можливих форматах і на всіх майданчиках. Париж, Берлін, Мінськ. Стамбул, Женева, Брюссель, Нью-Йорк чи Пекін – мені не важливо, в якій точці світу домовлятись про мир в Україні.

Не важливо, за участі чотирьох країн, семи чи ста – головне, щоб серед них були Україна. І щоб була  Росія.

Що дійсно важливо –  це розуміння, що мир потрібен не лише нам, мир в Україні потрібен світу. Мир і відновлення цілісності у міжнародно визнаних кордонах. І тільки так.

І, сподіваюсь, ніхто не думає про Україну як зручний і «вічний» буфер між Заходом і РФ. Цього не буде ніколи. Цього ніхто не допустить.

Інакше буде питання – хто наступний? Держави НАТО змушені будуть захищати одна одну?

Хочеться вірити, що Північноатлантичний договір і ст. 5 будуть дієвішими, ніж Будапештський меморандум.

За відмову від третього у світі ядерного потенціалу Україна отримала гарантії безпеки. Тієї зброї у нас немає. Безпеки у нас немає також. Немає і частини території, що за площею більша ніж Швейцарія, Нідерланди чи Бельгія.

А головне – немає мільйонів наших громадян, громадян України. Усього цього немає. 

Отже дещо є. Це право. Право вимагати перейти від політики умиротворення до забезпечення гарантій безпеки і миру.

З 2014 року Україна тричі намагалась скликати консультації держав-гарантів Будапештського меморандуму. Тричі безуспішно.

Сьогодні Україна зробить це вчетверте. Я, як президент, вперше. Але і Україна, і я – робимо це востаннє.

Я ініціюю проведення консультацій у рамках Будапештського меморандуму. Скликати їх доручено міністру закордонних справ.

Якщо вони знову не відбудуться, або за їхніми результатами не буде конкретних рішень щодо гарантування безпеки нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює і усі пакетні рішення 1994 року були поставлені під сумнів.

Також я пропоную у найближчі тижні скликати саміт держав-постійних членів Ради Безпеки ООН, за участі України, Німеччини та Туреччини, з метою розв’язання безпекових викликів у Європі. І напрацювання нових, дієвих безпекових гарантій для України.

Гарантій сьогодні, поки ми не є членом оборонного альянсу. І, фактично, знаходимося у сірій зоні, у безпековому вакуумі.

Що ще ми можемо зробити зараз? Продовжити дієво підтримувати Україну та її обороноздатність. Надання чіткої європейської перспективи, наявних для країн-кандидатів інструментів підтримки, чітких і осяжних часових рамок вступу в Альянс.

Підтримати трансформації в нашій країні. Створити для України Фонд стійкості і відновлення. І програму лендлізу, постачання новітніх озброєнь, техніки і обладнання для нашої армії.

Виробити ефективний пакет превентивних санкцій для стримування РФ. Гарантувати енергетичну безпеку України, забезпечити її інтеграцію у  енергетичний ринок ЄС, коли «Північний потік-2» використовується як зброя.

Всі ці питання потребують відповідей. І поки замість них буде тиша – тиші не буде на фронті. На сході України. Тобто – у Європі. Тобто – у цілому світі.

Сподіваюсь, це нарешті розуміє весь світ, розуміє Європа.

Пані та панове! Я дякую всім державам, які сьогодні підтримали Україну.

І словом, і деклараціями, і конкретною допомогою. Тим, хто сьогодні на нашій стороні. На стороні правди і міжнародного права.

Я не називаю наших друзів поіменно – не хочу, аби деяким іншим країнам було соромно. Але – це їхня справа. Їхня карма. І це на їхній совісті.

Щоправда, не знаю, як вони зможуть пояснити свої дії двом вбитим і трьом пораненим сьогодні в Україні солдатам. А головне – трьом дівчаткам з Києва. Одній 10, другій 6, третій – всього рік. Сьогодні вони лишилися без батька. О 6-й годині ранку за Центральноєвропейським часом.

Коли український розвідник, капітан Антон Сидоров, загинув внаслідок обстрілу з артилерійської зброї, що заборонена Мінськими угодами.

Я не знаю, про що саме він подумав у останню мить свого життя. Він точно не розумів, яка адженда потрібна комусь для зустрічі, щоб закінчити війну.

Але він точно знає відповідь на запитання, яке я озвучив на початку. Він точно знає, хто з нас бреше.

Вічна пам’ять йому. Вічна пам’ять усім загиблим сьогодні і за роки війни на сході нашої держави. Дякую.