Козаки пошукового підрозділу «Надія» знайшли рідних старшого сержанта Прохора Беспрозванного, 
який загинув біля Могилева у роки війни

МИ живемо завдяки їм. Ці слова у святі травневі дні звучать особливо проникливо. Вони про мільйони людей, які загинули у битвах Другої світової з фашистською чумою. Оте немов зриме почуття жалю за їхніми непрожитими роками, за їхніми ненародженими дітьми так само 9 травня буде передаватись від покоління до покоління. І єднатиме людей у думці про велич їхнього подвигу.
На цей День Перемоги Могилів Царичанського району приймав гостей із Запоріжжя. Родичі загиблого над селом у повітряному бою Прохора Беспрозванного приїхали вшанувати його пам‘ять. Зовсім недавно вони дізналися про дорогу для них людину. А до цього мали лише стандартну для багатьох відписку: «Пропав безвісти». У самих цих словах віє зневагою до людини, яка зі зброєю в руках захищала Батьківщину. Ніяк не може жива душа пропасти безвісти, мусить залишитися слід на землі. Про це говорили присутні на зустрічі. А про причини неуваги до долі людини і невдач на полях війни Олександр Довженко у липні 1942-го сказав так: «Якість війни – це якість організації суспільства, народу. Вся наша фальш, тупість, все безм‘язе і безмозгле ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний із сатрапством, - все вилізає боком і котить нас, як перекотиполе по степах, по пустелях. І над всім цим – «Ми победім!»
А знайшли рідних Прохора Беспрозванного козаки пошукового підрозділу «Надія» Царичанського козачого полку Всеукраїнського козачого війська.
- Не можна забувати жодного солдата, який бився на війні, - сказав сотник Китайгородської сотні Анатолій Калініченко. – Вже кілька років займаємося встановленням імен тих солдатів, які загинули в битвах у Царичанському краї, розшукуємо їхніх родичів. Перед Новоріччям відгукнулися і рідні Прохора Єрофейовича Беспрозванного, 1912 р.н., старшого сержанта, повітряного стрільця 250 авіаполку 50 авіадивізії, що базувалась тоді в Ростові. У серпні 1941-го, коли німці підходили до Дніпра і наводили переправи, він разом із сімома бойовими побратимами, а це пілот Зуєвський Геннадій Володимирович, бортмеханік Бондаренко Іван Павлович, штурман Войтенко Дмитро Григорович, бортмеханік Чуйко Іван Калинович, стрілець-радист Рєзванцев Іван Захарович, повітряний стрілець Касаткін Микола Олександрович, на важкому бомбардувальнику вилетіли, щоб не дати зайдам переправитися. У повітряному бою поблизу переправи літак був підбитий і загорівся. Очевидець Анатолій Продан (нині покійний) з Цибульківки розповідав, що бомбардувальник летів і горів від Дніпра, а залишок бомб скидав на ліс понад Оріллю. Адже навіть з однією бомбою не міг приземлитися. Та над селищем, що в Могилеві, літак вибухнув… Екіпаж врятуватися не міг, парашутів у них не було. Імена загиблих встановили по медальйонах. До речі, ще не у всіх них знайдені рідні.
Найбільше Беспрозванного шукав його рідний брат Микола Єрофейович, який закінчив війну капітаном. У 1983 році він пішов за вічну межу… Але діти й онуки добре запам‘ятали, як він переймався долею брата на війні: «Наш Прохор пропав…». Тому були щиро вдячні людям, які бережуть пам‘ять про останні хвилини життя Прохора Єрофейовича і повідомили їм про його могилу поруч із київським шляхом у Могилеві.
- Скільки разів ми їздили повз неї із Запоріжжя до рідні в Житомир! - сказала під час зустрічі Людмила Беспрозванна, невістка Миколи Єрофейовича. – Велике спасибі добрим людям, що відшукали нас.
Людмила Олександрівна разом з дітьми Наталією та Ігорем подякували і жителям Могилева за доглянуту братську могилу, а працівникам Могилівської школи – за збережені в шкільному музеї експонати про героїчний екіпаж бомбардувальника. Як з‘ясувалося, правнук Миколи Єрофейовича Олег Беспрозванний проходить зараз строкову службу в Збройних силах України в Запоріжжі. А увесь їхній рід чекає приходу в цей світ іще одного Беспрозванного…
Життя продовжується. Мир і спокій душам усіх, хто загинув у пекельних битвах Другої світової. Земний уклін людям, які допомагають відновити правду про невідомі для багатьох сторінки війни та імена полеглих на ній героїв.

Григорій ДАВИДЕНКО.
На знімках: вчитель історії Могилівської загальноосвітньої школи Тетяна Назаренко, сотник Анатолій Калініченко і Людмила Беспрозванна; біля братської могили в центрі Могилева, могили двоюрідного дядька і діда (крайні справа – онуки Наталія та Ігор Беспрозванні).
Фото Олександра
ПЕРЕЯСЛАВЦЯ.