Поточний № 37 (1275)

23.09.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Міфотворчість ПРАВДИ


28.12.2011

Наш давній автор, власний кореспондент газети Верховної Ради України „Голос України” у Дніпропетровській області, професійний журналіст і лауреат Національної Спілки журналістів у номінації „журналістське розслідування” Михайло Скорик, завершив писати свою чергову документальну книгу „Весна” (хроніки журналістського самоусвідомлення). Вона побудована на автобіографічному матеріалі, як і попередня його „Зима”. Завдяки десяткам унікальних і ніде досі не опублікованих документів середини шістдесятих років минулого сторіччя має резонансне суспільно-політичне звучання у громадському середовищі не лише шістдесятництва Дніпропетровщини. Справжня правдивість не може бути бездоказовою і завше безкомпромісна - це кредо його журналістської творчості...
Отже, подаємо уривок із нового твору Михайла Тихоновича Скорика.

 

ДОВЖЕНКІВ ДУХ
Колись видатний український публіцист Олександр Довженко на запитання молодих письменників, за якими критеріями слід писати свою книжку, не задумуючись відповів: „Пишіть так, ніби вам залишився один день до смерті!..” Мене надто вабить така мужня оцінка творчості не лише початківців. Спостерігаючи останніми роками за „соцзмаганням” дніпропетровських і не тільки „борців із комуністичним режимом”, які кучкуються навколо прославляння „Листа” (і звичайно ж себе!) у книжках, статтях, численних інтерв’ю, на власних сайтах в Інтернеті, довелося взятися ще раз за його публічне документальне прочитання. У своїй книзі „Зима”1 вже висловлювався побіжно щодо нього. Скажу чесно, мені не хотілося торкатися цієї дратівливої патріотичної теми: давнього резонансного документу – „Листа творчої молоді м. Дніпропетровська”. І не тільки тому, що до написання його мав особисту причетність у ті далекі роки погрому не лише „Собору” Олеся Гончара, а й патріотичної української інтелігенції на Дніпропетровщині.
Отож, сувора документальна „проза” з посиланнями на протоколи допитів, постанови слідчих, матеріали явок із повинною, доповнення до них, спогади та інші „сторінки” дніпропетровської кримінальної справи № 57 за звинуваченням І.Г.Сокульського та інших, котру вдалося уважно прочитати тільки в часи Незалежності.
На допитах слідчим із дніпропетровського УКДБ я говорив правду, коли не заперечував протокольних свідчень Івана Сокульського, що влітку 1968 р., коло університету в Києві ми з ним випадково зустрілися. Я знав цього молодого українського патріота, коли тимчасово працював літпрацівником відділу культури, науки, шкіл Дніпропетровської обласної газети „Зоря”. Звідки скандально „викинули”, прив’язавши зручні формулювання: „за підтримку ідейно-шкідливого роману О.Гончара „Собор” та схильність до проявів буржуазної ідеології – націоналізму”. Того літа поет-початківець Сокульський приїжджав до столиці зі своїм особистим листом на дві сторіночки до секретаря ЦК КПУ Ф. Овчаренка щодо свого поновлення в Дніпропетровському університеті:
„В. Заремба мені розповів, що він їздив в Київ в ЦК КП України, де нібито його визнали невинним. Це побудило мене написати листа в ЦК КП України про себе...”2
Так зазначено в протоколі допиту Сокульського в липні 1969 року. Володимир Іванович Заремба, патріотичний журналіст, що працював у дніпропетровській молодіжній газеті „Прапор юності”, а потім і на обласному радіо. За публічну незгоду з цькуванням „Собору” його справді звільнили з роботи десь із таким чи подібним формулюванням, як і мене...
Сокульського ж кілька років тому, в травні 1966 року, як студента 4 курсу історико-філологічного факультету, комсомольські збори курсу виключили з комсомолу за „негідну поведінку” та „націоналістичні прояви”. Збори „попросили” деканат факультету та ректорат університету „виключити з університету й передати справу Сокульського слідчим органам...”3 Студентські права в ту комуністичну пору використовувалися системою надто широко: ровесником, який почав писати вірші українською мовою (раніше тільки російською) нехай займаються слідчі органи, тобто КДБ. Комсомольцям із ним не по дорозі!.. „Нам набридло його перевиховувати”, – скаже групкомсорг Анатолій Гусак, пізніше працівник УКДБ.
У КИЇВСЬКОМУ парку імені Шевченка ми довгенько обговорювали його наміри захистити себе в партійних органах. Мені ж іще в 1966 році доводилося особисто, тоді ще як комуністові, звертатися до ЦК щодо свого поновлення на факультеті журналістики Київського ордена Леніна держуніверситету ім. Т. Шевченка. Звідти виключали першого разу за підтримку нашого улюбленого викладача історії зарубіжної преси, кандидата філологічних наук Матвія Шестопала, звинуваченого в „політичній демагогії з національного питання”. Мене з вузу вигнали, а з партії – не встигли. Моє звернення до парткомісії при ЦК КПУ про свавілля університетських чиновників доручено розглянути Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти України. Ось як те „розслідування” виглядало в доповідній на бланку Мінвишу (документ публікується вперше):

ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ КП УКРАЇНИ
відділ науки і культури
На № 63-2797/с від 16/1-1967 року

Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР розглянуло лист т. Скорика М.Т. в справі поновлення його в складі студентів заочного відділення факультету журналістики Київського державного університету.
Повідомляємо, що т. Скорик М.Т., навчаючись на стаціонарі факультету журналістики, був одним із організаторів нездорових демагогічних виступів серед студентської молоді, організатором горезвісного „меморандуму” студентів партійному комітету з вимогою поновлення на роботі в університеті доц. Шестопала, також обвинуваченого в політичній демагогії з національного питання.
Скорик М.Т. був з тих студентів, на яких мала вплив група вороже настроєної інтелігенції, що діяла в свій час в Києві. Його виступи на зборах перед студентами, розмови в гуртожитку і т.д. були часто безідейними, такими, що не мають нічого спільного з партійністю, із званням радянського журналіста. Свої погляди Скорик М.Т. проповідував і в своїх віршах та інших виступах.
Передчуваючи, що за сумнівну активність у демагогічних роз­мовах і виступах його можуть притягти до партійної відповідальності, Скорик М. Т. перевівся на заочне навчання і знявся з партійного обліку, в зв’язку з цим персональна справа його парторганізацією факультету журналістики не розглядалася.
Однак і після цього Скорик продовжував наїжджати до гуртожитку з Борисполя і підтримував свою демагогічну кампанію.
26 травня 1966 р. партійно-комсомольські збори факультету, обговорюючи матеріали Верховного Суду, Прокуратури і Комітету державної безпеки УРСР про шкідницьку діяльність групи націоналістично настроєної інтелігенції, одноголосно зажадали виключення з університету студентів Скорика М.Т., Парфенюка А. Д., Мицика В. Ф. та Васильчука С. К. з тієї причини, що вони за своїм ідейним переконанням, із своїм помилковим поглядом на на­ціональне питання не гідні працювати в нашій партійній-радянській пресі.
Ректорат підтримав вимогу громадськості факультету і на цій підставі виключив Скорика М.Т. з університету.
Оскільки М.Т.Скорик все ще не визнав своїх політичних помилок, міністерство вважає рішення ректорату правильним.
Додаток: на 8 арк.
Міністр Ю. ДАДЕНКОВ.” 4
Тому мені був знайомий „почерк” компартійних відписок чи „відмашок” на звертання в таких не простих студентських справах. Про моє виключення як і поновлення на заочному відділенні Іван знав ще в Дніпропетровську. Я йому розповідав, щоб він не падав духом. Набивши вже свого лоба об ідеологічний мур, мені було що йому сказати. І він не випадково просив поради щодо його ситуації.
МИ з Сокульським дійшли згоди про те, що влада звернула б увагу на таку скаргу лише за умови, коли пов’язати розправу за його патріотизм із загальною ситуацією, що панувала в Дніпропетровську. Показати тотальну русифікацію, переслідування молодих тільки україномовних поетів, поодиноких свідомих інтелігентів, що підтримали роман Олеся Гончара „Собор” і за це поплатилися, антиукраїнські прояви місцевої компартійщини щодо розвитку української культури, замовчування історичної козацької минувшини тощо.
Тоді ж домовилися, що я беру ті аркуші його особистого листа й перепишу їх у визначеному нами контексті подій і явищ в області. Писатиму „Листа” на добре відомих мені фактах гнітючої духовної обстановки, про яку знав достеменно хоч і за короткий час своєї журналістської роботи в газеті „Зоря”. А Іван ще „дозбирає” й повідомить мені хіба що якісь конкретні, „свіжіші” факти з дніпропетровського регіону. Так і народився в роздумах той резонансний протестний документ.
Чому ми зустрічалися в Києві? Після виключення мене з партії на закритих партійних зборах редакції „Зоря” на початку травня 1968 р., я поквапився до Києва, бо мав складати державний екзамен із наукового комунізму та захищати дипломну працю. Екзамен встиг скласти „на відмінно”, а вже підписану науковим керівником Віктором Васильовичем Полковенком „до захисту” дипломну – не встиг. До університету привезли „донос” першого секретаря Кіровського райкому КПУ м. Дніпропетровська Альберта Васильовича Кравченка, датований 20 травня 1968 року.
Ось як „транспортували” мою журналістську „біографію” компартійні органи:

РЕКТОРУ И СЕКРЕТАРЮ ПАРТКОМА КИЕВСКОГО ГОСУНИВЕРСИТЕТА.
Бюро Кировского райкома КП Украины г. Днепропетровска рассмотрело персональное дело члена КПСС тов. Скорыка М.Т. При этом установлено, что при приеме его на временную работу в редакцию областной газеты „Зоря” скрыл, что исключался с Киевского госуниверситета за поведение „несовместимое со званием советского студента”, выразившееся в поддержке им националистически настроеного преподавателя Шестопала. Вскоре он в редакции „Зоря” проявил политическую незрелость, склонность к проявлению буржуазной идеологии и в частности – национализма.
Работая в отделе культуры редакции, он быстро сошелся с творческой молодежью, проявляющей националистические настроения – Иваном Сокульским, исключенным из Днепропетровского госуниверситета, Олесем Завгородным, Михайлом Чханом и др.
В редакции на „летучке” Скорык допустил резкие выражения в адрес рабочего, выступившего со статьей, критикующей идейно-порочный роман Олеся Гончара „Собор”.
На партийном собрании при обсуждении его персонального дела он категорически отказался отвечать на вопросы и демонстративно положил партийный билет на стол президиума собрания.
Бюро райкома КП Украины за все это исключило его из членов КПСС.
Имея ввиду, что Скорык М.Т. является студентом заочником Вашого университета, настоящим сообщаю Вам для соответствующего реагирования”.5
Ректор Іван Трохимович Швець без будь-якого сумніву щодо „идейно-порочного романа Олеся Гончара „Собор”, без з’ясування обставин такої ситуації заочно „соответствующе отреагировал”. 4 червня 1968 р. підписав наказ № 326 про виключення студента 6 курсу заочної форми навчання факультету журналістики М.Т. Скорика за „поведение позорящее звание советского студента” 6. Послався й на підставу: лист секретаря Кіровського РК КП України А. Кравченка.
ВЕСЬ мій особистий ідеологічний „арсенал”, який я вже „нагуляв” у стосунках зі владою, стимулював до написання нового документу про всілякі партійні „шабаші” в Придніпров’ї. А народжувався „Лист творчої молоді м. Дніпропетровська” на початку серпня 1968 року на 2 поверсі електропідстанції Київської кіностудії імені Довженка. Завдяки тимчасовій бориспільській прописці, друзі працеваштували мене туди черговим електромонтером 5 розряду електроцеху, бо мав диплом техніка-електрика. В київській журналістиці з такою „творчою біографією” – надій не було. Писав „Листа” в нічні зміни червоним чорнилом. У графіки надходження електроенергії записи робилися ручкою з пером і тільки червоним чорнилом із чорнильниці. Про це я згадував у „Зимі”, цитуючи зізнання на допитах у двох явках із повинною і доповненнях до них самого Івана Сокульського у червні 1969 року.7
Тоді ж, наприкінці серпня, мені доведеться друкувати і чистовик „Листа” на своїй портативній друкарській машинці, придбаній під час роботи ще в бориспільській районній газеті „Трудова слава”. Ми також домовилися, що я продаю Іванові цю друкарську машинку за 100 рублів, бо скрута матеріальна моя була неймовірною. Дружина зі щойно народженою донечкою Марфинечкою тулилася на квартирі в с. Гнідині, що на Бориспільщині, а я одержував зарплату у 80 рублів.
При наступній зустрічі з Іваном на київському залізничному вокзалі, він візьме з камери схову „друкарку”, як продану йому, за переданим мною жетоном. Гроші він обіцяв повернути пізніше. Я попередив, що в коробці машинки знаходяться віддруковані (готові) тексти, які потрібно лишень підписати конкретними патріотичними прізвищами людей у Дніпропетровську, запропонував поставити й моє. Так засвідчено й Іваном в протоколах допитів:
„Як я їхав додому, то Скорик дав мені печатну машинку і в ній біля 9 екземплярів листа творчої молоді, які я, приїхавши в Дніпропетровськ, розіслав в редакції обласних газет, на телебачення, радіо, в якийсь райком партії, здається, в Кіровський...”8
Як виявилось, прізвищами підписати не вийшло у нього й він єдине, що додасть до оригіналів одержаного друкованого „Листа”, так це те, що підпише його – „Лист творчої молоді м. Дніпропетровська”. Документ адресувався Щербицькому В.В. (Рада міністрів), Овчаренку Ф.Д. (ЦК КПУ), Павличку Д.В. (Спілка письменників) та українському народові. Хочу сказати, що ніхто з Іванових знайомих чи друзів не міг внести якісь доповнення чи правки до документу. Так ми потайки й тішилися, що зуміли сказати правду конкретну після Гончаревого „Собору”. У протоколі судового засідання, записано в моїх свідченнях:
„Помню был такой разговор. Сокульский говорил, что в Днепропетровске с успехом читают „Лист творчої молоді м. Дніпропетровська”…9
Той період шістдесятництва був характерний потужнішими листами української інтелігенції до партійних органів Києва та Москви. Але наш – із захваленого промислового регіону, „батьківщини” Леоніда Брежнєва, Генерального секретаря ЦК КПРС! Партійна номенклатура в особі першого секретаря Олексія Федосійовича Ватченка сприйняла, мов замах на честь і гідність робітничого класу Придніпров’я.

1 Михайло Скорик „Зима”, вид-во „Правда Ярославичів”, Київ, 2000 р., стор. 78 - 92.
2 Кримінальна справа № 57 (архівний № П-24 613) по обвинуваченню Сокульського І.Г. та інших, т. 1, а.с.69.
3 Кримінальна справа № 57 (архівний № П-24 613) по обвинуваченню Сокульського І.Г. та інших, т.2, а.с.137
4 Центральний державний архів громадських організацій (ЦДАГО) України, фонд №1, опис №41, справа №365, арх. № 161-162
5 Дніпропетровський обласний держархів (ДОДА), протокол №11 засідання бюро райкому КП України від 17.05. 1968, фонд №71, опис 29, арх. №594.
6 Михайло Скорик „Зима”, „Архивная справка”, стор. 62
7 Михайло Скорик „Лист”, що не підняв з колін”, книжка „Зима”, вид-во „Правда Ярославичів”, Київ, 2000 р., стор.87
8 Кримінальна справа № 57 (архівний № П-24 613) по обвинуваченню Сокульського І.Г. та інших, т.1, а.с.69, 73.
9 Протокол судового засідання судової колегії в кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду від 22 січня 1970 р., т. 8, а.с. 173 (на звороті).

„ЛИСТ” НА „СВОБОДІ”
Десь у квітні 1969 року текст дніпропетровського „Листа” прозвучав на радіо „Свобода” й органи держбезпеки заметушилися, аби знайти ту творчу молодь м. Дніпропетровська, що фігурувала в анонімному документі. Думаю, що їм це було не складно, бо патріотичних людей у Дніпропетровську можна було порахувати на пальцях рук. Взялися за найактивніших. Так Іван і став першим „об’єктом” уваги з боку КДБ. 14 червня 1969 року заступник прокурора області старший радник юстиції Тихін Павлович Жупинський, розглянувши матеріали щодо Івана Григоровича Сокульського, порушив кримінальну справу за ст.187-1 КК УРСР „Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад”.1
Цього ж дня слідчий прокуратури Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська, юрист 2 класу Євген Квашенко виніс постанову про обшук у квартирі та господарських приміщеннях за місцем проживання Сокульського та його затримання.2 А 16 червня з’явиться постанова Жупинського про взяття під варту матроса-касира теплоходу „Володимир Сосюра” Дніпропетровського річпорту Сокульського.3 19 червня уже старший слідчий Дніпропетровської міськпрокуратури Іван Никифорович Живодер, який долучений до розслідування, проводить повторний обшук, щоб знайти „Лист” і друкарську машинку.

ЯК СВІДЧАТЬ матеріали справи, спершу Сокульський намагався триматися гідно й нікого зі своїх однодумців не називати:
„З „Листом творчої молоді міста Дніпропетровська” не був знайомий, а отже не писав його. До пам’ятника Шевченка 9 березня і 22 травня ходив і буду ходити, незважаючи на зборища в цей день націоналістичних організацій. Щодо моїх переконань, то вони повністю відповідають моральному кодексу будівника комунізму...”4
23 червня за постановою слідчого Живодера його визнано обвинуваченим. І на першому допиті Іван висунув клопотання про ведення слідства українською мовою.5
Нам удалося розшукати 76-річного І.Н. Живодера, що носить прізвище Дружинін (нині приватний адвокат), і поспілкуватися з ним про ту резонансну кримінальну справу (диктофонний запис зроблено з його дозволу в 2011 році):
„Ви питаєте, як я став слідчим у цій справі? Розкажу. Коли Сокульський відмовився давати свідчення російською мовою, то управління держбезпеки потрапило у безвихідь. Жоден їхній працівник не володів усною українською мовою, не кажучи вже про написання протоколу допиту. Генерал Мажара звернувся до КДБ УРСР, а там теж не було кого направити у тривале відрядження до Дніпропетровська. Порадили звернутися до Львівського, проте й ті не допомогли. Почали шукати в органах прокуратури області, й виявилося, що начебто я один володію усною і писемною українською мовою...”
Після майже місячного щоденного спілкування цього україномовного слідчого з обвинуваченим, Сокульський повірив, що чесне розкаювання в так званому скоєнні злочину через свої ідеологічні помилки, його врятує. Погодився свідчити російською. І пішов на „контакт” у явках із повинною, де писав:
„Свое прошлое поведение я осуждаю, хочу с ним окончательно покончить...” 6
Чи ось так:
„Искренне раскаиваюсь в тех неблаговидых поступках, которые привели меня к преступлению, и обещаю, что впредь со мной такого никогда не случится. Очень сожалею, что читал и давал читать некоторым своим знакомым те грязные, как сейчас сужу, материалы, которые мне дали Скорык и Разумный… Те материалы, как теперь я сужу, содержали в себе ложные, клеветнические измышления о нашей советской действительности. Искренне раскаиваюсь, что марался теми материалами – они оказали плохое влияние на мои убеждения, что не могло не отразиться на многих моих недостойных поступках…” 7
Ще, наприклад, у пояснювальній записці начальнику слідчого ізолятора № 1 від 29 липня 1969 р. (через один місяць і п’ятнадцять днів після арешту) читаємо:
„Обещаю детально рассказать о своих знакомствах и отношениях с людьми, что имеет отношение к моим преступлениям, что интересуют органы следствия для раскрытия других преступлений, со Скорыком, Кузьменко, Разумным, Савченко и другими. Но это я сделаю позже, потому что сейчас я хочу рассказать о другом – о том, что привело меня к тому, что я оказался, сам не зная того, на преступном пути, о тех фактах, что содействовали в какой-то мере тому, что в своих заблуждениях, в своих преступных действиях заходил все далее и далее, что привело в конце концов к моему нынешнему позору…” 8

ПАН Живодер-Дружинін особливо наголошував мені, що він жодного разу не допускав якогось тиску щодо Сокульського чи Кульчинського в своїх слідчих діях. Більше того, за його словами, в буфеті СІЗО, де він обідав, продавали смачні пиріжки із вишнями, які він дуже любив. Сам за походженням із козацької Паньківки, що в Петриківському районі, де вишні в особливій пошані. То він їх приносив Іванові (про Миколу не казав) і пригощав ними. Божився, що то були звичайні, буфетівські пиріжки, а не спеціальні, з якоюсь потрібною для допитів приправою чи начинкою, щоб стимулювати „спілкування” слідчого й підозрюваного в потрібне русло.
Пиріжки з вишнями чи не пиріжки, але скоро підозрюваний Сокульський повірить у „щирість” такого „добродушного” спілкування. Його щоразу обнадіювали, що судитимуть, але до в’язниці не посадять, якщо він „чистосердечно” зізнається в усьому, дасть оцінку своїм діям і діям тих, хто його „підштовхував” до такої поведінки.
Тому Сокульський, намагаючись спокутувати „свои преступные действия” та „нынешний позор” повідомить слідчих не тільки, де знаходиться незнайдена друкарська машинка, куплена в Скорика, а й решта самвидавівської літератури, яку йому давав читати не лише Скорик. Одне за одним у протоколах допитів зриваються з його вуст прізвища й найдетальніші факти їхньої „націоналістичної діяльності”, що „злочинно впливала на нього...”

ЗА ЙОГО першою явкою з повинною слідчо-оперативна група виконає повторний обшук і дійсно віднайде без проблем (за висловом Живодера) ці важливі для слідства речові докази. Під час виїмки у вказаному ним місці (в підвалі їхнього будинку), знайшли друкарську машинку та самвидавівські матеріали: „Репортаж із заповідника імені Берії” Валентина Мороза на 35 фотоаркушах; вступне слово Івана Дзюби на вечорі в першу річницю смерті Василя Симоненка; виступ Олеся Гончара на вечорі 3 квітня 1968 року; записи промов генерал-лейтенанта Петра Григоренка та інше. 9
Слідчий Дружинін-Живодер ще додає:
„Помешкання Сокульського було натикане підслушками, й велося зовнішнє спостереження. Управління держбезпеки прослуховувало всі розмови, читання віршів, а також чуло стукіт друкарської машинки. При першому обшуку все перерили, а головного – друкарської машинки – не виявили. А знали точно, що її ніхто не виносив. То була загадка для працівників держбезпеки. З Сокульським у камері дніпропетровського СІЗО сиділо двоє агентів. Але й вони про це не вивудили ніякої інформації. Після наших тривалих і багатоденних розмов у СІЗО про його навчання у Львівському університеті ім. Франка та Дніпропетровському університеті, про його поїздки в Карпати та уславлену Іваном Франком Криворівню, про ставлення до творчості Олеся Гончара та місцевих письменників, про факти його, як він вважав, переслідувань за його українськість, поступово в нас виникала якась довіра. Іван виявився дуже охочим до розмов, які я вів українською. Він і мені задавав запитання, як я ставлюсь до роману О.Гончара „Собор”, до засилля російської мови в Дніпропетровську, щодо дій окремих керівників області. Словом, у нас ішли такі необмежені часом бесіди без протоколу…”
Як переконуємося, підступні „бесіди без протоколу” застали Івана зненацька. Його наївна довірливість і порядна щирість, ілюзорна добросовісність і простодушне хизування виявилися лиховісними для нього самого та багатьох його патріотичних однодумців. Сокульський зізнається на допитах, що його попереджав Кузьменко, що УКДБ шукає причетних до написання „Листа”. А сам він їздив до Новомосковська, щоб попередити Миколу Кульчинського, аби той переховав друкарську машинку й „Листа” в надійнішому місці.10 А, наприклад, мені в Києві ніхто вчасно не повідомив про порушення кримінальної справи по „Листу”. І от 20 серпня 1969 р. в Дарницю, на вул. Бориспільську, де мав ліжко-місце у колишньому німецькому бараці, о 7 годині ранку приїдуть із обшуком прокурорський слідчий Живодер, оперуповноважені Гуслистий та Павленко з Дніпропетровського та Київського УКДБ при Раді міністрів УРСР. Понад 4 години вони в три руки шукатимуть „Листа”. На моє щастя, не знайшли. Він був у бориспільських друзів, знайомих мені по роботі в районній газеті.
Вилучили все, що було з самвидаву (перелік є в протоколі обшуку), а також паспорт, військовий квиток, посвідчення економіста „Укрголовбудматеріалів” та адресну записну книжку. 11 Зробили ще й обшук без ордеру (назвали його оглядом) і мого робочого місця, звернувши особливу увагу на копіювальний папір, що десятками аркушів знаходився у моєму столі. На новій роботі я не друкував жодного самвидавівського документу. В УКДБ Київської області Живодер провів і перший допит на бланку „допрос подозреваемого”, де я відмовився свідчити. 12
А ввечері повезли до Дніпропетровська, де майже місяць будуть мордувати щоденними допитами, очними ставками. Перед цим вони в той самий день, що і в Києві, зробили обшук у нашому дніпропетровському помешканні на вул. Діхтярьова в районі Червоноповстанської балки. Через кілька днів і в будинку матері дружини в м. Синельниковому.

ПІД ЧАС допитів, які проводив капітан Михайло Антонович Шконда за присутності старшого помічника прокурора області зі спецсправ, радника юстиції Марка Архиповича Бедрика, та очних ставок із Іваном Сокульським і Олександром Кузьменком, слідчі часом професійно заганяли у „куток” так, що „викручуватися” вдавалося все важче і важче. Як і не „втікав” від своєї участі в написанні „Листа”, підловили на фактах по антисоборній кампанії в „Зорі”. Крім мене, їх ніхто не знав, тож змушений підтверджувати зізнання Івана. А оскільки при обшуках його в мене не виявили, то про його розповсюдження - ні півслова. Хоч це було й не просто. У матеріалах усіх семи томів немає жодного мого зізнання (жодного!) про причетність до розповсюдження „Листа”. Тим більше його передачу за кордон, який КДБ приписувало мені. Казав і кажу, що той закордонний канал невідомий Скорику й по сьогодні.
За запитаннями слідчого Шконди на допитах щодо появи „Листа” мені ставало зрозуміло, що кадебісти вже багато „накопали”. Спершу думав, що вони старанно пильнували за мною ще з редакції „Зорі” в Дніпропетровську і в Києві й стільки нанюхачили. Згодом переконався, що Сокульський добросовісно й щиро каявся й у всьому визнавав себе винним у вчинених антирадянських злочинах, у поширенні наклепницьких матеріалів, ніби перед попом на сповіді. Я його не засуджую, то його вибір був, вибір за гратами слідчого ізолятора, звідки на життя дивився він крізь бетонні мури та металеві двері з решіткою. А поруч – два агенти в камері СІЗО, що стимулювали до такого вибору. Я вже писав у „Зимі” й повторюсь, що Іван усіх дніпропетровських патріотів таким вибором повів за собою до кабінетів слідчих держбезпеки.
СОКУЛЬСЬКИЙ засвідчив не лише у явках з повинною, а й у протоколі допиту від 10 грудня 1969 р.:
„Примерно в ноябре 1968 года четыре экземпляра этого документа я отдал Кузьменко Александру для того, чтобы один экземпляр он передал Скорыку, а остальные три отправил по тем адресам, которые указывались в начале текста „Листа”. Осенью того же года один экземпляр „Листа” я дал почитать Савченко Виктору и когда он прочитал его, то я снова взял его у него. Я признаю себя виновным и в том, что весной 1969 года один экземпляр „Листа творчої молоді м. Дніпропетровська” я передал в пользование Кульчинскому Николаю…” 13
Щодо Кузьменка і чотирьох „Листів”. За матеріалами очної ставки Скорика й Кузьменка, що проводилася в грудні 1969 р. начальником слідчого відділення УКДБ підполковником Григорієм Семеновичем Маркіним та помічником прокурора М. А. Бедриком, читаємо свідчення Кузьменка:
„...Действительно осенью 1968 г. я по просьбе Сокульского Ивана встречался в г. Киеве со Скорыком. В г. Киев я поехал специально для сбора материалов по Шевченкиане. Об этом знал Сокульский и попросил меня передать Скорыку конверты с письмами в ЦК КПУ, Совет Министров УССР и Союз писателей Украины. Адреса на конвертах были написаны. Сокульский мне рассказал, как в Киеве найти Скорыка. Он велел мне написать письмо ему „до востребования” на главпочтамт и договориться о встречи. Так я и сделал.
Встретились мы со Скорыком на главпочтамте, а затем вышли в сквер и там Скорыку дал прочитать текст письма. Что он сказал по поводу оценки письма я уже не помню. Я его спросил, как и куда отправлять. Он мне порекомендовал отправить по адресам, т.е. в ЦК, Совет Министров и Союз писателей. Когда мы с ним разошлись, то я одно письмо отвез в Союз писателей и отдал секретарше, второе прямо на главпочтамте опустил в почтовый ящик. Это письмо было адресовано в Совет Министров УССР. А письмо с адресом в ЦК КП Украины опустил в почтовый ящик возле здания ЦК. Четвертое письмо я никуда не отправлял, а уничтожил в Киеве. На конверте адреса никакого не было…” 14
З Кузьменком ми тоді справді вирішили, що Щербицькому та Овчаренку слід послати „Листа” поштою, вказавши адреси на конвертах, а до Спілки письменників – занести. Пан Олександр, як завзятий збирач творів надзвичайно шанованого ним Кобзаря, бував там і дорогу знав. Четвертий екземпляр залишився у мене, й він „гуляв” по моїх друзях: в родині Чередниченків – Віри Нечипорівни та Євгена Івановича, сценариста і журналіста Юрія Пархоменка, колег по Бориспільській районці, поетів Івана Чумака, Дмитра Чередниченка, математика Віктора Філіповського, викладача університету Романа Іванченка. Словом, „Лист” став відомим серед свідомих громадян столиці.
Безперечно, що досвідчений і відчайдушний Олександр Кузьменко врятував мою позицію на очній ставці з ним, коли йшлося про привезені ним до Києва екземпляри „Листа”. Український патріот зі стажем Олександр Олексійович, котрого я тоді побачив уперше, свідомо „малював” ситуацію, засвідчивши, що четвертий екземпляр „знищив”. І кінці – в воду. Сказано – обпікався на цьому. Бо якби слідство встановило, що він передавав мені, то і він, і я були б причетними до розповсюдження «антирадянських наклепницьких» творів. Нам обом арешту не уникнути. Тоді б чітко простежувалася й „стежинка” появи його за кордоном. Пізніше дізнаюся, що Кузьменко відсидів строк за те, що був зв’язковим у дніпропетровській молодіжній організації ОУН.
А так Іванове зізнання залишилося не підтвердженим.

1 Архів УСБУ по Дніпропетровській обл., кримінальна справа № 57 (архівний № П-24 613), т.1, а.с. 2;
2 Там же, т.1, а.с. 7-9; 3 Там же, т.1, а.с.14-15;
4 Там же, т.1, а.с. 45-46; 5 Там же, т.1, а.с.54;
6 Там же, т.1, а.с. 75; 7 Там же, т.1, а.с. 81;
8 Там же, т.1, а.с. 82; 9 Там же, т.1, а.с. 77-84;
10 Там же, т.2, а.с.118.
11 М. Скорик «Зима» (копія з оригіналу протоколу київського обшуку 20 серпня 1969 р.), стор. 102-105.
12 Архів УСБУ по Дніпропетровській обл., кримінальна справа № 57 (архівний № П-24 613), т.3, а.с.242-243;
13 Там же, т.2, а.с. 117; 14 Там же, т.3, а.с.98-99.

На фото: журналіст Михайло Скорик у гостях у свого старорябинівського земляка, відомого російського та українського публіциста, кореспондента російської служби «Радіо «Свобода» Анатолія Івановича Стріляного (2009 рік, Україна). Фото Михайлини Скорик.

КОВПАК „ВОСЬМИНОГІВ”
Живучи тоді в Києві й працюючи економістом постачальницької організації „Укрголовбудматеріали”, відчував, що наді мною дамокловим мечем висіло майбутнє судове слухання, якого очікував з дня на день. Намагався про те не думати, будь що буде, проте в душі „сиділа” підступна невідомість. Не острах. А якась зневіра в самому собі. Розуміючи, що знаходжусь під ковпаком восьминого КДБ, навмисне обмежив своє спілкування, щоб не водити за собою „хвоста” чи, як писав поет Микола Холодний, „привида в цивільному”.
Вже у січні 1970 року на 21 число мене, як свідка, викликано на суд над Кульчинським та іншими (так у повістці). Спробував не поїхати. Дав телеграму, що у зв’язку із сімейними обставинами. Донечці рік і 2 місяці, а синочкові 2 місяці й залишати їх самих на квартирі на Червоному хуторі, що на столичній околиці, було небезпечно. Змусили. УКДБ по Київській області знайшло мене. Оперуповноважений, який представився як Микита Сусловець, коло головпоштамту вручав повістку особисто зі словами, щоб не здумав ухилятися від своїх показань і не поїхати на суд.
У Дніпропетровську не пригадую судового ажіотажу. Зала майже порожня. Впізнав свого колишнього заступника редактора „Зорі” Федора Цуканова. У коридорі – Галину Савченко, Марійку Кузьменко та батька її – Олександра Олексійовича, який пригостив булочкою з ковбасою і салом.
Головуючий на процесі суддя Олексій Тубілець не давав можливості подавати розлогіші пояснення щодо запитань по справі. Державне обвинувачення підтримував все той же Т. Жупинський. Вони домагалися одного: чи визнаю я себе співавтором „Листа творчої молоді м. Дніпропетровська”? Пробую розповідати, що в 1968 році ми з Сокульським випадково зустрілися в Києві... Але суддя невблаганно суворий: „Визнаєте себе співавтором?” Знову заходжу з київських і дніпропетровських зустрічей із Сокульським:
„Были между нами разговоры о литературе, о русификации, об украинском языке. Сущность разговоров сводилась к тому, что украинский язык существует только в селе. В редакции газеты „Зоря” люди слабо владеют украинским языком. Люди считают, что украинский язык не нужен, он отживает. Вот в таком смысле мы вели разговоры. В какой-то мере, я считаю, эти разговоры вредны, а в какой-то мере и правомерны…” 1
Тоді долучається знову головуючий: „Суд зобов’язує відповідати на поставлене запитання конкретно – визнаєте?”
„Не знаю, читался ли в Киеве „Лист творчої молоді м. Дніпропетровська”. Я признаю себя соавтором „Листа творчої молоді м. Дніпропетровська”. Каким образом этот документ попал за границу, я не знаю…” 2
Так записано в протоколі суду, який цитую дослівно. Звинувачення Сокульського на мою адресу в передачі йому самвидавівських матеріалів „Репортаж із заповідника імені Берія”, „Современное состояние экономики СССР”, „Собор” у риштованні” Євгена Сверстюка, „Лист” до редакції журналу „Перець”, „Підбірка листів засуджених, зібрана Іваном Світличним” рішуче відкидаю. Більше ніяких запитань не було. Суддя ж певно поінформований про те, у який спосіб КДБ уже вирішував мою долю задовго до цього процесу.
Страшно було вже після суду. Іванові Сокульському – 4 роки і 6 місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму без заслання. Миколі Кульчинському – 2 роки і 6 місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Віктору Савченку – 2 роки позбавлення волі умовно з іспитовим строком 3 роки. За що такі терміни ув’язнення? За український патріотизм і правду українського життя в Дніпропетровську та за „Листа”, адресованого можновладцям України.

ЧЕРЕЗ десятиліття вже у незалежній Україні вдалося ознайомитися з тим закулісним „аргументом” УКДБ, складеним 10 грудня 1969 року, тобто напередодні обласного судилища, що є відповіддю на єхидне запитання не лише поета Володимира Сіренка: „Чому тоді тебе не посадили?”. Ось його зміст, а точніше відповідь Сіренкам:
П О С Т А Н О В Л Е Н И Е
(о выделении материалов дела
из уголовного дела № 57)
Ст. следователь следотделения УКГБ при СМ УССР по Днепропетровской области майор СОЛОМИН, рассмотрев материалы уголовного дела № 57 по обвинению СОКУЛЬСКОГО Ивана Григорьевича и других, –
У С Т А Н О В И Л:

СОКУЛЬСКИЙ И. Г. привлечен к уголовной ответствен