Передноворіччя нині проходить під знаком Святого Миколая, що приніс із собою діткам свято та захист усьому сущому і живому. Як відомо, імя Микола (Ніколаос по давньогрецькому) означає «переможець народів».
А ономастика - дивна наука імен - характеризує носія цього імені як багатогранну, складну та часом суперечливу особистість. Якщо вірити її твердженням, то Микола весняний - егоїст, але добродушний веселун, літній - хитруватий, але дипломатичний, Микола осінній - вдумливий, мовчазний, а зимовий - суворий, проте завжди толерантний.
У моєму рідному селі мало не в кожному третьому дворі був Микола - старий чи малий, дорослий чи молодий. Поміж ними навіть гуляла жартівлива примовка «Ти Микола, я - Микола, оба ми Миколи, тебе били біля клубу, мене - біля школи».
І не знаю, як там ономастика, а Миколи, як правило, були добрими та порядними людьми, розважливими та чуйними чоловіками. Може, є якась прихована таємниця в цім імені? Не скажу, хоч я і сам Микола.
Ці образки - спогади про кількох моїх тезок-земляків.

Микола Йосипович
- Ну що – знову цілий день тільки шкоду робили, шмаркачі голопузі? – Микола Йосипович, худий і високий, мов жердина, чоловік підійшов ближче і суворо подивився на кожного з нас – хлопчаків від дев‘яти до одинадцяти років. – Навіщо вчора бузок поламали? Такий же гарний був. Пахущий…
- А ми квіточки з п‘ятьма пелюстками шукали. Хто знайде, з‘їсть, тому удача буде.
- І що, знайшли? У бузкової квіточки чотири пелюстки. Та й для цього не обов’язково ламати кущ.
Вираз зморшкуватого обличчя Миколи Йосиповича став іще суворішим:
- А для чого повитягали зі стріхи старої хати маленьких та голих горобенят? Ви живодерами ростите, га?! – грізним басом аж викрикнув він.
- То не ми. То Петро із сусідньої вулиці. Він – фашист.
- А ви хто? Чому не боронили маленьких та беззахисних?
- Ми будемо боронити! - обізвались дзвінким хором.
- Отоді будете молодцями, - подобрішав Микола Йосипович.
- Дядьку Миколо, дядьку Миколо, а покажіть свій фокус.
- Який ще такий хвокус?
- Що ви у клубі показували, коли цирк приїжджав.
- О-о-о? Загнули – ви ще малі для такого.
Усе село гуло про той випадок. Того вечора в клубі виступали циркачі з Полтави. Акробати дивували сільський люд своїм виступом. Та коли дівчина в трико виконала дивовижний трюк – сидячи закинула обидві свої ноги за шию, - в залі піднявся Микола Йосипович, тоді ще молодий парубок Микола, і голосно заявив:
- І я так можу.
У клубі запанувала тиша. Найвищий і найстарший акробат глянув на сільського сміливця і махнув до себе рукою:
- Ану, йдіть, молодий чоловіче, покажіть.
Микола, тоді ще не Йосипович, аж вилетів на сцену, хутенько присів і легко заклав обидві свої ноги за свою довгу шию. Гнучким од природи був.
Хтось зареготав, а зал вибухнув гучними аплодисментами.
Довго ще в селі Микола Йосипович, коли вже й старіти почав, хвалився своїх подвигом, приказуючи: «Ото б поїхав із циркачами тоді, то виступав би на сцені, а не крутив коровам хвости на фермі». Селяни згодом любовно прозвали дядька Миколу циркачем.
- Ну покажіть, покажіть, Миколо Йосиповичу, отой фокус-трюк, - не вгавали ми.
- Ідіть вже собі бешкетувати, хвокусники, - і дядько з гордо піднятою головою пішов геть.

Микола Пудович
- Хлопці, Пудович їде! – закричав хтось із нашої вуличної ватаги.
На край села, де жив дід Пуд – батько Миколи Пудовича – насувався, чхаючи димом, величезний КрАЗ. У дворах від страшного реву поховались всі кури, проснулись свині і собаки навіть замовкли.
Ми ждали Пудовича та його грізну машину, бо щоразу він пригощав нас цукерками та печивом із великого світло-коричневого пакунка. «Хлопці, це з Кременчука» - казав він, бо там працював і жив. Ми в тому місті ще не були, але яке ж то було солодке слово «Кремен-н-ч-чук!». Дуже подобалося нам вимовляти і чудернацьке «Пудович». Згодом ми дізналися, що коли в церкві ще хрестили майбутнього батька нашого майбутнього пригощальника з КраЗу, то піп, піднявши малюка, мовив: «Ой, важкий! Буде називатись Пудом». Не знаємо, може, той священик веселуном був або ж десь до цього чарку хильнув, але тепер у нас є не просто якийсь там Микола Іванович чи Петрович, а цілий Микола Пудович!
- Ну, що хлопці, розбирайте, свої солодощі, - сказав наш дорогий гість. - А оце дивіться що, - і він витяг із відерця – о, диво! – невелику черепаху: - Назвіть її Черепушка?
Ми радісно всіма руками схопили черепаху і під веселий сміх понесли її в двір діда Пуда.
Вже за хвильку живий панцир плавав у великій діжці.
- А може, назвемо її Макітрою, - запропонував хтось.
- А чому макітрою?
- Бо у неї панцир випуклий, як у макітри.
- Тоді буде Черепушка-Макітра, - порішили одноголосно.
Потім довго сперечались – де жити нашій черепашці. І вирішили – краще їй дати волю. Може, діток собі приведе. Хоча не подумали, що для цього має бути поруч друга подібна істота - протилежної статі. А також про те, чи виживе черепашка сурової зими.
Як би там не було, але ми спустились пагорбом до Коноплянки – ближнього ставка, де колгоспники вимочували коноплі й урочисто випустили Черепушку-Макітру у воду. Потім ще довго й радісно обговорювали цю подію.
Багато літ спливло. Пересихала та наповнювалась Коноплянка. Де тепер Черепушка-Макітра? Може, в раю. І, може, зустрілась там із Миколою Пудовичем.

Микола Миколайович
Табун гусей поважно щипав травичку на смарагдовому вигоні. Я підійшов ближче й уважно глянув на чоловіка, що сидів із пужалном неподалік.
- Драстуйте, Миколо Миколайовичу! Що це ви засумували біля таких гарних гусей? Ну а гусак нівроку – справжній красень!
- Та ось пасу. Прихворів щось, нирки… Будь вони неладні.
- Та що ви таке кажете? Підлікуєтесь, ще бігати будете, - вигляд його справді був не дуже добрим - дядько схуд, навіть змарнів.
- Колись молодим я сам гусаком з баяном ходив по селу, жіночки, мов гусочки, самі горнулися до мене. На стількох свайбах відіграв – не злічити, а зараз руки вже не тримають баяна, - невесело сказав Микола Миколайович.
- Ой, пам’ятаю, як ви грали, – дядько викладав уроки співів у школі. Чоловіком він був не високим, але кремезним, як мовиться, потужної статури, певно ж, подобався жінкам. – А от я співав дуже погано, - самокритично визнав я.
- Та, ні - голосисто так, тільки трішки не туди затягував, - приязно відказав дядько.
- Мені ведмідь відразу на два вуха наступив, - не погодився я.
- Не дуже добре я вас навчав, - раптом мовив Микола Миколайович. – Треба було з кожним окремо більше. Та й нотну грамоту частіше повторювати. А я все грав та грав, а ви все співали та співали хором.
Пригадую той урок. Хтось із хлопців підкинув ідею покласти вчителю співів на стілець гостреньких кнопочок – «щоб заспівав ще голосніше». Цю шкоду, поширену, але вельми неприємну, ми і зробили. Микола Миколайович зайшов із баяном у клас – всі насторожено чекали. Він нахилився біля столу, ніби чимось витер черевик і повагом сів на своє місце. Хтось затулив ніс, а хтось рот руками, щоб не зареготати. Але вчитель собі спокійнісінько мовив:
- Нумо, починаємо всі разом! - і розтягнув на ширину свої великих плечей баяна.
- Слухай, а що - у нього там ззаду, як у свині сала? - прошепотів мій сусід по парті Вітько.
- Не знаю, може труси шкіряні…
- А мо', дерев'яні, - і ми зачмихали один до одного.
Урок закінчився. Микола Миколайович подякував за співи. Посміхнувся і вийшов.
Ми дружно підбігли до столу. Усе було дуже просто. На стільці лежав фанерний лист, а під ним зігнуті кнопочки. Наш учитель нас ловкенько перехитрив. Ну й Микола Миколайович!..
На початку осені мені сказали, що гуси на вигоні осиротіли. Пасуться самі. А наш учитель співів, веселий баяніст Микола Миколайович тепер грає для самого Бога.

Микола ШАРИЙ.