Поточний № 4 (1431)

29.03.2024

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Миколине село


20.12.2012

Передноворіччя нині проходить під знаком Святого Миколая, що приніс із собою діткам свято та захист усьому сущому і живому. Як відомо, імя Микола (Ніколаос по давньогрецькому) означає «переможець народів».
А ономастика - дивна наука імен - характеризує носія цього імені як багатогранну, складну та часом суперечливу особистість. Якщо вірити її твердженням, то Микола весняний - егоїст, але добродушний веселун, літній - хитруватий, але дипломатичний, Микола осінній - вдумливий, мовчазний, а зимовий - суворий, проте завжди толерантний.
У моєму рідному селі мало не в кожному третьому дворі був Микола - старий чи малий, дорослий чи молодий. Поміж ними навіть гуляла жартівлива примовка «Ти Микола, я - Микола, оба ми Миколи, тебе били біля клубу, мене - біля школи».
І не знаю, як там ономастика, а Миколи, як правило, були добрими та порядними людьми, розважливими та чуйними чоловіками. Може, є якась прихована таємниця в цім імені? Не скажу, хоч я і сам Микола.
Ці образки - спогади про кількох моїх тезок-земляків.

Микола Йосипович
- Ну що – знову цілий день тільки шкоду робили, шмаркачі голопузі? – Микола Йосипович, худий і високий, мов жердина, чоловік підійшов ближче і суворо подивився на кожного з нас – хлопчаків від дев‘яти до одинадцяти років. – Навіщо вчора бузок поламали? Такий же гарний був. Пахущий…
- А ми квіточки з п‘ятьма пелюстками шукали. Хто знайде, з‘їсть, тому удача буде.
- І що, знайшли? У бузкової квіточки чотири пелюстки. Та й для цього не обов’язково ламати кущ.
Вираз зморшкуватого обличчя Миколи Йосиповича став іще суворішим:
- А для чого повитягали зі стріхи старої хати маленьких та голих горобенят? Ви живодерами ростите, га?! – грізним басом аж викрикнув він.
- То не ми. То Петро із сусідньої вулиці. Він – фашист.
- А ви хто? Чому не боронили маленьких та беззахисних?
- Ми будемо боронити! - обізвались дзвінким хором.
- Отоді будете молодцями, - подобрішав Микола Йосипович.
- Дядьку Миколо, дядьку Миколо, а покажіть свій фокус.
- Який ще такий хвокус?
- Що ви у клубі показували, коли цирк приїжджав.
- О-о-о? Загнули – ви ще малі для такого.
Усе село гуло про той випадок. Того вечора в клубі виступали циркачі з Полтави. Акробати дивували сільський люд своїм виступом. Та коли дівчина в трико виконала дивовижний трюк – сидячи закинула обидві свої ноги за шию, - в залі піднявся Микола Йосипович, тоді ще молодий парубок Микола, і голосно заявив:
- І я так можу.
У клубі запанувала тиша. Найвищий і найстарший акробат глянув на сільського сміливця і махнув до себе рукою:
- Ану, йдіть, молодий чоловіче, покажіть.
Микола, тоді ще не Йосипович, аж вилетів на сцену, хутенько присів і легко заклав обидві свої ноги за свою довгу шию. Гнучким од природи був.
Хтось зареготав, а зал вибухнув гучними аплодисментами.
Довго ще в селі Микола Йосипович, коли вже й старіти почав, хвалився своїх подвигом, приказуючи: «Ото б поїхав із циркачами тоді, то виступав би на сцені, а не крутив коровам хвости на фермі». Селяни згодом любовно прозвали дядька Миколу циркачем.
- Ну покажіть, покажіть, Миколо Йосиповичу, отой фокус-трюк, - не вгавали ми.
- Ідіть вже собі бешкетувати, хвокусники, - і дядько з гордо піднятою головою пішов геть.

Микола Пудович
- Хлопці, Пудович їде! – закричав хтось із нашої вуличної ватаги.
На край села, де жив дід Пуд – батько Миколи Пудовича – насувався, чхаючи димом, величезний КрАЗ. У дворах від страшного реву поховались всі кури, проснулись свині і собаки навіть замовкли.
Ми ждали Пудовича та його грізну машину, бо щоразу він пригощав нас цукерками та печивом із великого світло-коричневого пакунка. «Хлопці, це з Кременчука» - казав він, бо там працював і жив. Ми в тому місті ще не були, але яке ж то було солодке слово «Кремен-н-ч-чук!». Дуже подобалося нам вимовляти і чудернацьке «Пудович». Згодом ми дізналися, що коли в церкві ще хрестили майбутнього батька нашого майбутнього пригощальника з КраЗу, то піп, піднявши малюка, мовив: «Ой, важкий! Буде називатись Пудом». Не знаємо, може, той священик веселуном був або ж десь до цього чарку хильнув, але тепер у нас є не просто якийсь там Микола Іванович чи Петрович, а цілий Микола Пудович!
- Ну, що хлопці, розбирайте, свої солодощі, - сказав наш дорогий гість. - А оце дивіться що, - і він витяг із відерця – о, диво! – невелику черепаху: - Назвіть її Черепушка?
Ми радісно всіма руками схопили черепаху і під веселий сміх понесли її в двір діда Пуда.
Вже за хвильку живий панцир плавав у великій діжці.
- А може, назвемо її Макітрою, - запропонував хтось.
- А чому макітрою?
- Бо у неї панцир випуклий, як у макітри.
- Тоді буде Черепушка-Макітра, - порішили одноголосно.
Потім довго сперечались – де жити нашій черепашці. І вирішили – краще їй дати волю. Може, діток собі приведе. Хоча не подумали, що для цього має бути поруч друга подібна істота - протилежної статі. А також про те, чи виживе черепашка сурової зими.
Як би там не було, але ми спустились пагорбом до Коноплянки – ближнього ставка, де колгоспники вимочували коноплі й урочисто випустили Черепушку-Макітру у воду. Потім ще довго й радісно обговорювали цю подію.
Багато літ спливло. Пересихала та наповнювалась Коноплянка. Де тепер Черепушка-Макітра? Може, в раю. І, може, зустрілась там із Миколою Пудовичем.

Микола Миколайович
Табун гусей поважно щипав травичку на смарагдовому вигоні. Я підійшов ближче й уважно глянув на чоловіка, що сидів із пужалном неподалік.
- Драстуйте, Миколо Миколайовичу! Що це ви засумували біля таких гарних гусей? Ну а гусак нівроку – справжній красень!
- Та ось пасу. Прихворів щось, нирки… Будь вони неладні.
- Та що ви таке кажете? Підлікуєтесь, ще бігати будете, - вигляд його справді був не дуже добрим - дядько схуд, навіть змарнів.
- Колись молодим я сам гусаком з баяном ходив по селу, жіночки, мов гусочки, самі горнулися до мене. На стількох свайбах відіграв – не злічити, а зараз руки вже не тримають баяна, - невесело сказав Микола Миколайович.
- Ой, пам’ятаю, як ви грали, – дядько викладав уроки співів у школі. Чоловіком він був не високим, але кремезним, як мовиться, потужної статури, певно ж, подобався жінкам. – А от я співав дуже погано, - самокритично визнав я.
- Та, ні - голосисто так, тільки трішки не туди затягував, - приязно відказав дядько.
- Мені ведмідь відразу на два вуха наступив, - не погодився я.
- Не дуже добре я вас навчав, - раптом мовив Микола Миколайович. – Треба було з кожним окремо більше. Та й нотну грамоту частіше повторювати. А я все грав та грав, а ви все співали та співали хором.
Пригадую той урок. Хтось із хлопців підкинув ідею покласти вчителю співів на стілець гостреньких кнопочок – «щоб заспівав ще голосніше». Цю шкоду, поширену, але вельми неприємну, ми і зробили. Микола Миколайович зайшов із баяном у клас – всі насторожено чекали. Він нахилився біля столу, ніби чимось витер черевик і повагом сів на своє місце. Хтось затулив ніс, а хтось рот руками, щоб не зареготати. Але вчитель собі спокійнісінько мовив:
- Нумо, починаємо всі разом! - і розтягнув на ширину свої великих плечей баяна.
- Слухай, а що - у нього там ззаду, як у свині сала? - прошепотів мій сусід по парті Вітько.
- Не знаю, може труси шкіряні…
- А мо', дерев'яні, - і ми зачмихали один до одного.
Урок закінчився. Микола Миколайович подякував за співи. Посміхнувся і вийшов.
Ми дружно підбігли до столу. Усе було дуже просто. На стільці лежав фанерний лист, а під ним зігнуті кнопочки. Наш учитель нас ловкенько перехитрив. Ну й Микола Миколайович!..
На початку осені мені сказали, що гуси на вигоні осиротіли. Пасуться самі. А наш учитель співів, веселий баяніст Микола Миколайович тепер грає для самого Бога.

Микола ШАРИЙ.