Поточний № 44 (1282)

13.11.2019

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Милує око «Краєвид Поділля»


02.06.2011

Усього три з половиною роки знадобилося молодій підприємливій команді однодумців, щоб вдихнути життя у занедбані, виснажені землі Поділля

Навіть дрібний надокучливий дощ був безсилий зіпсувати цей, і без того похмурий ранок. Ранок у чужому місті.
Душу потай зігрівало хіба що передчуття нових зустрічей і нових вражень…
За мить я вже милувалася через залиті дощем шибки автобуса подільськими краєвидами. Якось аж урочисто піднесено вишикувались чепурні хатки вздовж траси, після затяжної зими підправлені білісінько-білим з ледь помітним відтінком голубого, і святково вбрані напередодні Великодніх свят каплички. Подільські села стояли, сповнені надії. На тепло. На сонячну погожу днину – у душі і в природі.
«Щиро живуть, відкрито», подумалося мимоволі, бо, проїхавши кілька сіл вряд, нарахувала з десяток парканів від сили. Піймавши мій здивований погляд, сусід по автобусу, немолодий вже чоловік, із сумом констатував:
- Нема чим хвалитися. У людей нічого не залишилося. Хіба що надія…

НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ…
Саме на надію «поставили» молоді однодумці, коли у квітні 2007-го «ввійшли» у безнадійно покинуті напризволяще села.
- Почали з того, що орендували офіс у місті Бар, потім – людські паї, - розповідає Іван Кухаренко. - Але спочатку, як мовиться, «пішли в маси». Роз‘яснювали, ділились планами, відверто говорили, хто ми і для чого беремо землю. Було багато тих, хто сумнівався, таїв недовіру. Ми з розумінням до цього ставилися, адже людей обманювали десятки років поспіль, і не дивно, що вони перестали довіряти. Тим паче, що «заходили» чужі хлопці, - жартує Іван Кухаренко, - і що в них на думці – лише Богу відомо. (Іван Володимирович приїхав з Києва – Авт.).
Тільки реальними справами «Краєвид Поділля» міг подолати той бар‘єр сумнівів. Так, власне, і сталося. За якихось два-три роки нові господарі «привели до тями» занедбану, порослу бур‘янами землю, серед якої, за зізнанням Івана Кухаренка, було багато «не витребуваної». Саме цей факт і створив на перших порах певні юридичні колізії. Та й вони не стали молодому товариству перепоною.
«Краєвид…» прийшов на подільську землю всерйоз і надовго – за кілька років розширив свої землеволодіння до семи тисяч гектарів і об‘єднав довкола себе села, розташовані на території дев‘яти (!) сільських рад.
- Минулого року ми почали платити людям (а пайовиків у товаристві аж дві тисячі сімсот) орендну плату на рівні чотирьох і більше відсотків, - підсумовує Іван Володимирович, - і, власне, цим встановили своєрідний рекорд у районі. Бо лише надії у такій справі замало, - розмірковує Кухаренко. - Хоч вона, кажуть, і помирає останньою, проте підтримувати в ній життя треба щоденними справами. Інакше – обман, облуда… Це однозначно не наш шлях, - впевнений Кухаренко.

ПОТАЄМНА СИЛА

Чому Іван Кухаренко проміняв столичний комфорт на негаласливе й спокійне життя у подільському селі, для нього самого не є загадкою.
- Бажання швидкого заробітку! – скаже хтось. Неправда. Бо для кожного, хто хоча б трохи обізнаний з аграрним бізнесом, очевидно, що земля і праця на ній не є швидким засобом збагачення. Швидше, навпаки.
- Хочеш вкласти гроші так, аби потім їх не знайти? Вклади їх у сільське господарство, - жартує Іван Володимирович. Опісля серйознішає, і зізнається, що часто фотографує місцеві краєвиди. Коли сідає і встає сонце, коли просинається степ і колоситься пшениця…
- Коли показую в Києві рідним і друзям, вони в захваті від такої краси, - зізнається.
Насправді, Кухаренко не виключає того факту, що якась потаємна сила, успадкована від діда-прадіда, сколихнула його душу і збурила кров у венах.
- Ріс з дідусем і бабусею тут, на Вінниччині, у сусідньому Шаргородському районі, - розповідає Іван Володимирович. – «Шукав» себе у будівництві й металургії, навіть у сфері екології – забезпечував будівництво та експлуатацію об‘єктів, що скорочують викиди парникових газів в атмосферу, навіть діяльність з передачі одиниць скорочення викидів відповідним урядовим органам країн, що ратифікували Кіотський протокол, встиг пізнати (!), аж поки в один день не зрозумів – немає нічого кращого в житті, як власноруч посадити, виплекати ту рослинку, той несміливий паросток, що тягнеться до життя, діждатись, коли він виросте, і зібрати врожай…
- На землі не повинно бути випадкових людей, - впевнений Іван Кухаренко. – Це бізнес, де не вийде одержати гроші «сьогодні на сьогодні».
Тому й договори оренди у товаристві вклали не менше як на десять років.
На запитання, як ставиться він до ринку землі, що вже дихає в спину, Іван Володимирович відповідає категорично – це процес невідворотний, але його повинна контролювати держава, аби не перетворився він у кримінальний «бєспрєдєл», а був доволі прозорим та зрозумілим для кожного учасника ринку. Маю надію, що ринок землі в Україні буде цивілізованим та регульованим законодавством, яке, безумовно, необхідно вдосконалювати на початку створення ринку сільськогосподарських земель, щоб передбачити всі юридичні нюанси, що неодмінно виникатимуть між покупцем і продавцем.
- Люди через нестачу робочих місць та важкі умови проживання доведені до зубожіння, - підсумовує Іван Володимирович. – І вони, хочуть того чи ні, продаватимуть землю першому-ліпшому, хто більше дасть. Біда в іншому – є певний ризик, що землю скуповуватимуть не для того, щоб піднімати культуру землеробства чи дбати про її родючість. Купуватимуть, щоб потім перепродати й отримати надприбутки. Хочеться бачити, що на землі залишилися власниками ті, хто дійсно вміє, знає та бажає на ній працювати.
Несподіване й болюче Кухаренкове резюме, що ніби підсумовує розмову: «То чи ж залишились патріоти в Україні?» пронизало тишу й завмерло без відповіді у стінах його кабінету (до речі, приміщення 1954 року народження і давно потребує капітального ремонту). Піймавши мій погляд, Іван Володимирович трохи зніяковів:
- Якщо рік буде вдалим, обов‘язково надолужимо, щоб не гірше було як у людей.

НА БОГА НАДІЙСЯ, І САМ НЕ ЗІВАЙ

Всюдихідна «Нива» головного агронома раз по раз пірнає згори в балку, аж поки не зупиняється поруч з розкішним полем зеленої озимини.
- Наче перезимувала нівроку, - коментує Олександр Нівельський. – Взагалі озимка у наших краях родить непогано - опадів здебільшого місячна норма тут випадає. Та сучасні реалії поставили нас перед вибором. Власне, його навіть немає, того вибору чи альтернативи, як тепер кажуть, тому ми вирощуємо в першу чергу високоприбуткові культури – озиму пшеницю, ріпак, соняшник, кукурудзу, сою. Засіятись стараємось лише високоякісним насінням провідних фірм зарубіжної селекції. Маємо власні очисні машини і спеціальний склад для зберігання насіння.
- Взагалі хочу сказати, що у мене, як у агронома, немає непорозумінь із керівництвом товариства, - наголошує Олександр Нівельський. – Ми витримуємо необхідну сівозміну й агротехніку, вносимо необхідну кількість мінеральних добрив, протруйників і всього іншого. Навіть авіацію підключаємо, якщо потрібно.
- Невже такій кількості землі даєте лад один? – запитую, поки Олександр акуратно відкопує спеціальною лопаткою сходи озимини.
- Та що ви, я б з ніг упав! – жартує агроном. – Сім тисяч гектарів – це вам не жарт! Ще й поля розкидані одне від одного, буває, на відстані шістдесяти кілометрів. Крім мене, є ще два агрономи відділків, та частенько «намотую» «Нивою» до тисячі кілометрів за день!
Навіть неозброєним оком помітно, що у товаристві всі підрозділи працюють як один чітко відлагоджений механізм. Практично все зазделегідь підготували до посівної. Закуплене насіння, припасені мінеральні добрива, дизпаливо.
У головного інженера Олега Плеха гаряча пора. Техніка стартує в поле, а там збоїв не повинно бути.
- Весняний день рік годує – чули про таке? – перепитує Олег Леонтійович і вже вкотре перевіряє сівалки, важкі трактори.
Відчувається, що працюють хлопці з настроєм. Тракторист Олександр Гриньов, якого ми попросили сфотографуватися для газети, «не для преси» потім похвалився – «Краєвид…» дав людям надію. По найближчих селах роботи не знайти, про «живі» гроші й не питай. А тут – на роботу і з роботи возять, гроші платять, ще й спецівку фірмову дали!
Що й казати – живе «Краєвид Поділля», працює і мріє про майбутнє. При цьому тут не нарікають на економічну кризу, диспаритет цін, байдужість держави. Може, тому, що мета в Івана Кухаренка та його однодумців така, як і назва – перетворити занедбані подільські села на такий собі оазис-краєвид благополуччя й краси?

Лариса НЕСІНА.
Вінницька область.

На знімках: директор товариства Іван Кухаренко; головний агроном Олександр Нівельський задоволений озимим ланом.Робочі моменти; головний інженер Олег Плех та директор товариства Іван Кухаренко.
Фото автора.