Поточний № 13 (1401)

16.08.2022

Шановні читачі! Ми потребуємо вашої підтримки!

Dear readers! We need your support!

Мить історії. Як моя прабабуся наближала Перемогу над нацистами


14.05.2020

На вулиці було холодно, слизько і неприємно. Краплі стукали 
по склу, вибиваючи свій власний ритм, сірі хмари затягнули небо і не лишали промінчикам сонця жодної надії.
Пиляка лізла у ніс, змушуючи очі сльозитися, затхлий запах не давав дихати. Серед десятка коробок знайшлися ті, 
про які не знав 
навіть мій батько. 
Лише зараз, під час переїзду, про них згадали, як про стару непотрібну річ. Я знайшла найменший ящик з усіх – він стояв у найдальшому закутку антресолі, було видно, що його не діставали кілька десятків років. Мені стало цікаво, що ж там такого, що змогли спокійно забути і покласти далеко до шафи? Я прибрала пиляку, прочитала охайний напис «Поліна», спустилася зі стільця, сіла на диван і стала акуратно, щоб випадково не пошкодити вміст, відкривати коробку. Всередині майже нічого не було: конверт, книга, загорнута в стару пожовклу газету, і дві чорно-білі фотографії з поганою різкістю. Людей на них я не змогла впізнати, хоч і намагалася  вдивлятися в їхні обличчя, шукаючи знайомі риси.
Я дістала конверт, розкрила його і побачила старий, пожовклий аркуш із зошита без позначення полів і зі стертими клітинами. На ньому заокругленим і охайним почерком було виведено якийсь текст, стояв підпис і дата – 22 жовтня 1941 року. Вгорі напис – «Клятва». Я почала вчитуватися в рівно виведені літери, почерк був різким, категоричним і в той же час акуратним: «Я, червоний партизан, даю партизанську клятву перед своїми бойовими товаришами-партизанами, що буду сміла, дисциплінована, рішуча і нещадна до ненависного ворога...».
Я здивувалася. Стоїть дата – 22 жовтня 1941 року. Все написано чи то синім, чи то чорним олівцем – явно оригінал. Чия ж це клятва? – промайнуло у голові. А потім сама найшла відповідь на власне запитання, бо під клятвою стояв  підпис – Гринько Галина Яківна.
 Це ж цілий «шматок» історії! Як таке могли закинути в коробку і забути?!
Я склала папір в конверт, закрила його і вирішила подивитися книгу. Хто така Галина Гринько, я не знала. Подумала, може, в книзі знайду відповідь.
Папір  книги від старості потріскався, буквально розсипався в руках. Клей давним-давно висох і не тримав листи, книга майже розвалювалася, але саме газета тримала всі сторінки воєдино, через неї не можна було подивитися назву і автора книги, на першій сторінці також нічого не було – відразу йшли написані вірші мало відомого автора. Погортавши книгу, на 97 сторінці я натрапила на маленьку закладку, в ролі якої був використаний невеликий шматочок якогось паперу, нерівно обрізаний по краях і з написом «9» у верхньому правому куті. На цьому розвороті була лише одна фотографія – молода дівчина з круглим обличчям і великими, виразними очима. Її чорне, як смола, волосся було зібране в пучок на потилиці, а внизу був підпис – Поліна Чернова. Тисячі голок вп’ялися мені в серце,  я все зрозуміла – це моя прабабуся. Я ніколи не бачила її, вона ніколи не бачила мене, але саме вона, Поліна Чернова, саме вона причетна до подвигу, раз про неї написали в книзі, і я ношу її прізвище, хоча до цього ні разу не чула про неї. Хіба вона заслужила те, щоб пам’ять про неї  закинули в коробку і забули?!
Я з величезною цікавістю почала вчитуватися в рядки, підкреслені синьою ручкою: «Підпільники розповсюджували листівки про поразку німців, але Андрію Вербонолю хотілося ще і зробити диверсію. Він дав завдання Галині Гринько та її сестрі – Поліні Черновій – розвідати гараж на Дев’ятій лінії, 172, розташований по сусідству з квартирою Чернової. У гаражі виявились кулемети, боєприпаси, машини, запчастини та пальне. Військовополонений, який працював там, сказав, що шеф, старий німець, збирається їхати у відпустку.
Підпал гаража намітили на день від’їзду шефа. Приготували бікфордів шнур, клоччя і запальничку. Сімнадцятого грудня німці із самого ранку влаштували застілля, чути було веселі вигуки і пісні під губну гармошку.
 Поліна Чернова, закутавши однорічну дитину, вийшла на вулицю. Перед гаражем, набурмосившись, стовбичив вартовий. Поліна, походжаючи неподалік від нього, качала на руках дитину, потім вирішила підійти до німця.
– Що є? – запитав солдат.
– Дівчинка.
Вартовий прилаштував автомат за плече, потер замерзлі руки і почав пояснювати, що у нього теж є дитина у фатерлянді (на батьківщині).
І лише в цю секунду я усвідомила, що ця книга написана за реальними подіями. Це не вигадана кимось історія, це не сценарій фільму, не уявний факт, це те, що дійсно відбулося і через що довелося пройти моїй прабабусі. А ще я відчула, що не змогла б піти на подібне: спалити гараж, відволікти німців. Я б злякалася, не пішла б, навіть не заговорила б із німецьким солдатом.
«...У цей час з тильного боку гаража Ліда Гринько піднялася на плечі своєї матері і залізла у вікно, перекинула каністру, забулькав бензин. Вона поклала в нього прив’язане до бікфордового шнура клоччя і вибралася назад.
– Швидко ти впоралася, – прошепотіла мати, – буду підпалювати.
Спалахнула запальничка, Галина прикрила її рукою і блакитний вогник побіг по шнуру.
Вони вийшли з-за рогу. Побачивши їх, Чернова попрощалася з вартовим і повернулася додому...»
На словах це було просто, але я розуміла, що за цим, здавалося б, легким вчинком, лежить щось більше. Їм тоді вдалося знищити більшу частину боєприпасів і машин, вони проявили героїзм, адже знали, що їх можуть виявити і розстріляти. І, напевно, найголовніше, що це зробив ніхто інший, а моя рідна прабабуся зі своєю сестрою. Я їх ні разу не бачила, не чула їхній голос, їхній подвиг може здатися дрібним  на тлі всіх подвигів Другої світової війни, але на душі стало приємно. Всі ті розповіді, які я читала в літературі або в Інтернеті, були просякнуті героїзмом і патріотизмом, персонажі в них здійснювали дійсно великі справи. Але цей подвиг здійснила моя родичка! Мені дійсно приємно, що в моїй родині є люди, які допомогли наблизити перемогу у Другій світовій війні. 
Я зрозуміла, що пишаюся своєю прабабусею, пишаюся тим, що вона причетна до Великої Перемоги, і, якби я могла їй сказати хоч одне слово, цим словом було б просте «дякую».
На новій квартирі я насамперед стала розбирати коробку, на якій недбалим почерком було виведено «найважливіше», і дістала той самий ящик. Я перебрала всі фотографії в коробці, знайшла ту, на якій зображена моя прабабуся – Поліна Чернова. Знайшла найкрасивішу рамку, вставила знімок туди і вирішила, що настав час згадати цей подвиг. Вибравши найбільш видне місце у вітальні, я повісила фото туди, а книгу з конвертом поставила до книжкової  шафи, щоб завжди пам’ятати про гордість нашої сім’ї – Поліну Чернову.
Думаю, варто згадати всіх, хто у роки Другої світової війни боровся за те, щоб врятувати країни Європи від нацизму. І я свято шануватиму  подвиг моєї героїчної прабабусі Поліни Чернової.
Анастасія ЧЕРНОВА,
 член гуртка  «Школа журналіста» Слобожанського НВК № 1. 
Дніпровський район, Дніпропетровська область.