Дещо про життя - під Старий Новий рік

«Есть только миг между прошлым и будущим. Именно он называется жизнь», - ці пісенні рядки з улюбленої в моїй юності кінострічки «Земля Санникова» пригадуються на вістрі якогось часового рубежу.
Невблаганно добіг свого фінішу рік 2011-ий - ще одна миттєвість нашого з вами життя. За покликом своєї професії довелося побувати в різних куточках України. Дуже-таки помітно, як до електричних розрядів наматерилізувався наш життєвий простір: повсюди люд суєтно кудись поспішає - поспішає заробляти, накопичувати блага земні…
Але були в цих поїздках і світлі зустрічі та епізоди, які ніде і ні за які гроші не купиш…

НЕ БЕРИ В ДОРОГУ ДУМКУ
Поклавшись на пам‘ять, вже за селом я зрозумів, що в телефонному номері щось наплутав. «Ваш абонент поза зоною досяжності», - відповідала на мої сигнали «візаві»-мобілка. (Значно пізніше з‘ясувалося, що комбінацію номера я набирав правильно, тільки замість «050» чомусь зациклився на інших цифрах мобільного оператора – «066»).
Що ж, так мені і треба: доведеться «брати ноги в руки» і прошкувати через два села до третього кілометрів дванадцять або ж ловити «на стоп» попутника.
Утім, невдовзі з‘ясувалося, що це взагалі марна затія. «Трійця» сіл сховалась у вибалках, обабіч жвавих магістралей, і єдиний, хто мені трапився на шляху – довговухий русак, проскочивши переді мною через вибоїсту кам‘янку повоєнного зразка.
Ранок вигравав сонячним серпанком на видноколі – моя хода була жвавою і необтяжливою. І тут я почув позаду якийсь гуркіт, озирнувся: на мене неквапливо насувався музейний «Москвич» - найпопулярніше ще в часи великого і неподільного Союзу сільське авто (по-народному «Міцубіч»). Їхав так, що, здавалось, у ньому везуть повну бочку меду. А мені і не хотілося зупиняти це транспортне диво - так гарно та любо було довкола.
Поважна неквапливість «Москвича» вельми тішила, аж до сліз. За кермом сидів величезний, на півсалона, бриль – збоку через скло ледь розгледів його сивочолого власника – невеличкої статури чоловіка глибоких літ. Поруч на пасажирському місці, так же незворушно, як і водій, сиділа худорлява і зовсім крихітна бабуся – у барвистій, як петриківський розпис, хустці. Видно з базару – подумалось.
Раптом за кільканадцять метрів «Москвич» голосно просигналив і додав газу. Не знаю, що то було: чи вітання, чи якесь вибачення, чи просто розвага стариків, котрі перебували у доброму гуморі. Авто звернуло у вуличку край села, що вже виднілося переді мною.
Здається, на мить повернувся в якусь іншу епоху – роки спокійного розважливого життя-буття.
Незабаром я вже звертав на биту грунтівку. Перед зором відкрилися рідні до щему краєвиди дитинства: яром спускалися дубки-берестки, кущі шипшини. Де-не-де з-поміж розкішної зелені пробивалися позолота і навіть багрянець. Щедре поліття ж надворі. Найчарівніше, що може бути у природі: вже не літо, але ще й не осінь. Хотілось йти та йти.

БЕЗЦІННА «КОПІЙКА»
Глибока осінь враз накрила холодною пітьмою перехрестя двох доріг. Я вже майже дві години стою біля автобусного павільйону, а дошкульний дощ, здається, з усіх боків лупить по моїй благенькій несезонній одежині. Ні тобі маршруток, ні справжніх автобусів. З ревом мчать тільки, розбиваючи сліпучим сяйвом оцей триклятий морок, багатотонні фури.
Враз щось гальмує. Майже перед моїм похнюпленим носом відчиняються дверцята темно-синіх, як ніч, «Жигулів» - «копійки».
- До Полтави, - вимовляю благально.
- Сідайте. Добрий вечір, хоч я бачу, він не дуже то й добрий, - до мене озивається огрядний чоловік передпенсійного віку; у салоні авто щедро натоплено електропічкою: - Давно голосуєте?
- Та автобуси наче крізь землю провалились. Вже збирався вертати в село – кілометрів сім.
- Невеселими були би походеньки…
Кажу, ніби виправдовуючись:
- У такий час мало хто зваживсь би зупинити власну автівку практично серед глупого поля.
- Нічого. Я чолов‘яга армійський. На своєму віку багато наїздив і в яких тільки бувальцях не побував. А ви, видать, прикомандирований?
Мабуть-таки, бідолашних командирувальників видно здалеку – навіть у такій осінній темноті.
Знайомимось. Дмитро Іванович – відставник. Часто нудьгує у своїй полтавській квартирі, тому з найменшої нагоди, вважай, щосуботи виїжджає на гостини в райцентр Семенівку, де у великому будинку мешкає велика родина рідної сестри. Допомагає – щось на городі, щось у саду, по всьому, словом, господарству. Міркує вже продати своє житло в Полтаві та придбати будиночок з городом у якомусь селі.
- Я ж у селі і виріс, - каже. – Руки самі просяться до роботи. Хоч пенсії на життя вистачає - не можу цілими днями сидіти перед телевізором.
Зізнаюсь: оскільки «прикомандирований» працівник газети, то на власні очі бачив процес зворотної міграції городян, щоправда, вже літніх – у сільську місцевість, на свою, так би мовити, прабатьківщину.
Дмитро Іванович охоче погоджується. Але якось невесело додає:
- Значить, наше покоління ще раз рятуватиме село.
- А ще я люблю читати сільську пресу, - додає. - Вона мені якась добріша, людяніша, чи що, ніж злі політичні та ласі на сенсації газети.
Щиро втішає комплімент колишнього кадрового військового.
Не зчулись, як уже й середмістя Полтави.
- Ну ось, приїхали. Велике вам спасибі, Дмитре Івановичу, від сільської преси. Дай вам, Боже, здоров‘я, - простягаю приготовлену на автобус «двадцятку».
- Заховайте. Я ж не заради грошей… - ніби аж трохи зобижається відставник.
- Ну, розумієте: пальне, амортизація і таке інше, – ніяковію вже я.
- Пусте. Дайте, якщо є, вашу газету…
Благо, в сумці у мене лишилося кілька номерів «Сільських новин».
- Охоче почитаю, - радіє Дмитро Іванович.
Я виходжу на освітлену неоном вулицю Полтави. «Копійка» мого цікавого попутника зникає за найближчим рогом…
Скільки в людини доброти, скільки в ній і життя, - хтось сказав із великих світу цього. А хто – не пригадую.

ДЗВІНОК З ЧУЖОГО НОМЕРА
Що можна назвати пеклом, так це кінець серпня! Я вже другу добу на центральному вокзалі Вінниці. Транзитний пасажиропотік із заходу на схід і південь та навпаки, незважаючи на кількість оголошених потягів, тільки збільшується. Каси ледь встигають відпускати квитки – у деяких напрямках руху їх взагалі немає.
Я ж шукаю міжміський таксофон, але жодного не бачу. Напевно, в «подільській столиці» їх зняли за непотрібністю у час глобального сотового зв‘язку. Мій мобільник без підзарядки замовк, а подзвонити конче потрібно.
Двом парубкам, котрі весело між собою про щось гомонять, попиваючи пиво, пояснюю нагальність своєї ситуації і прошу за відповідну компенсацію зробити короткий телефонний дзвінок.
- Дядечку, звиняйте, ми дуже ждемо дзвіночків від своїх подруг, - регочуть чомусь хлопці.
Безтурботна байдужість молодості…
А може, ось ця засмагла панянка допоможе – жіноче серце від природи ж бо чуйне. Але, напевно, моє прохання звучить якось непереконливо.
- Ні, ні, я поспішаю, - і екс-відпочивальниця цокотить своїми високими шпильками по бруківці – наче молотком по моїх скронях.
Вокзал на те й вокзал – підозрілим ввижається будь-який тип чоловічої статі.
Тут я помічаю навпроти центрального входу «точку» з рекламою мобільного зв‘язку. Підходжу ближче – бачу молодого чорнявого чоловіка, котрий, сидячи в інвалідному візку, поповнює мобільні рахунки. Із «почуттям і толком» розказую про свою проблему.
Чорнявий пильно дивиться на мене, чомусь вагається, але потім:
- Кажіть номер вашого абонента.
Набирає. За хвилину я вже красно дякую своєму «рятівнику». Перехоплюючи мій допитливий погляд, він каже:
- Місяць тому якийсь хлопчак попросив скористатись моїм телефоном, так його тільки й бачили – дременув у натовп.
- А чому ж мені повірив?
- Ви не скидаєтесь на пройдисвіта.
- Дякую.
Хоч іще кілька хвилин тому я думав інакше.
У Руслана (назвався так) залізничний вокзал - офіційне робоче місце. Як приватний підприємець на своїй «точці» поповнює телефонні рахунки, продає всілякі мобільні дрібнички. «Точка» - старенький інвалідний візок, бо з‘явився Руслан на цей світ з церебральним паралічем. Живе поруч – у висотці біля залізниці.
- У нас із дружиною (вона теж хвора на церебральний) трійко дітей, - після цих Русланових слів моєму подиву немає меж. – Але всі здорові. Старшенька першого вересня піде у перший клас, середульшому – чотири роки, меншенькому – два.
- Ой, лелечко, як же ви самі справляєтесь?
- Обоє навіть за своєї неповної спромоги весь час десь підробляли. Нині дружина в основному з дітками. Моя мама і мама Оксанки теж постійно допомагають. Так і живемо миром.
Я ще довго залишався під враженням цього знайомства, навіть коли вже потяг у даль загуркотів. Десь з глибокої підсвідомості самі собою винирнули слова, вимовлені колись великим оптимістом Марком Твеном: «Доброта – це те, що може побачити сліпий і почути глухий».
Напевно ж, люди, котрі самі зазнавали болю й страждань, особливо чуйні до чужих тривог та сподівань.
А наше життя повсякденне, всупереч егоцентричності суперцивілізованого часу, все-таки більше зіткане з миттєвостей добра…

Микола ШАРИЙ.