МАШИНА вже минула мій двір, і пора було б зістрибнути. Я, компенсуючи швидкість вантажівки, спружинив руками, відштовхнувся від  борту і… зостався  висіти. Руки  не  відчепилися  від дошок. «Що таке, боюся? – подумав я  і  вдруге відштовхнувся від борту, але й на цей раз руки  міцно трималися за борт, наче приросли до нього. Я уважно огледів свої руки. Щось мене примусило озирнутись – і  по спині побігли мурашки. Прямо за моєю спиною  бовтався  одноосний  причіп, без кузова, а просто вісь на колесах, а на ній два роги опори для довгих вантажів. Підтягнувся до правого  борту і легко зіскочив убік. От тепер мені по-справжньому стало страшно. Ні, я не злякався за себе, я враз уявив собі мою маму, яка б побачила мене біля своїх воріт роздертим отим причепом. А він би мене просто вбив, якби я із силою відштовхнувся від  борту «ЗІС-5». Прямо під своїм домом.

Хто не дав мені  відштовхнутися від борту вантажівки «ЗІС-5»? Хто держав мої пальці, не даючи змоги їх відчепити від борту? Хто змусив мене озирнутися назад? Сумнівів немає: це був  дотик мого  Ангела-охоронця, дотик не віртуальний, а реальний, бо я фізично не зміг  розчепити пальці, поки не зрозумів, що знаходжусь у смертельній небезпеці. Моєї заслуги тут немає ніякої. Навпаки – я двічі намагався  відштовхнутися від борту, двічі міг би себе вбити, але мені силою думки не дали цього зробити. Пальці мене не слухались. Це, безперечно, був другий випадок мого спасіння моїм Ангелом-охоронцем.

У четвертому класі, взимку, на канікулах, пішов  зранку на базар, який знаходився у  кінці  нашої вулиці Бебеля. Зразу за рогом вул. Торгової на дерев’яному паркані були розміщені клітки з  різноманітними пташками. Яких там тільки птиць не було – щогли, чижики, синиці, снігурі, навіть горобці по 10 копійок за одного. Далі біля паркану розташувалися голуб’ятники. Надивившись вдосталь на пернатих друзів, я вирішив піти до ринку, який іменувався «Амур-базар». Обережно переходячи вулицю, на якій,  як дзеркало,  лежав лід, почув гучний сигнал автомобіля. Глянувши вправо, побачив старенький «ЗІС-5» з горою льоду у кузові. Це він мені подавав сигнал, щоб я швидше переходив дорогу, бо зупинитись на цьому льодовищі він би не встиг. Я хутчіш перейшовши шлях, прилип спиною до цегляної стіни ринку, розглядаючи  цю машину. Вона їхала від річки Дніпро, навантажена льодом, який розпер  її борти, і вони випирали так, що, здавалося,  зараз затріщать і розваляться. Повз мене пройшла кабіна  водія, і я зрозумів, що вона дуже близько від мене. Швидко повертаю голову вліво і розумію, що дітися мені нікуди – розперті льодом  дерев’яні борти уже шкребуть стінку  споруди,  до якої я прилип спиною. Ще мить - і мою дурну голову цей борт розітре об стіну. 

І тут в моїй голові спокійний голос промовив: «Швидко, розстав коліна та присядь». Я, пам’ятаю,  ще встиг подумати «а при чому тут коліна?», але швидко розставив коліна і присів. І тут тільки відчув лагідне тертя старих натруджених скатів об мої  коліна. Якби я їх не розставив, а просто різко присів, колеса б мене повалили і підім’яли під себе. Стогнучи та перевалюючись з боку на бік, кузов, повний льоду, проплив над моєю головою. Так мій Ангел-охоронець втретє  витягнув мене з халепи.

Вчетверте було це, коли служив уже строкову службу на кордоні з Іраном. На третьому році  служби перед Новим роком послали нас у дальній кут кордону, на високогір’я за ялинками. Чотири бійці та старшина Копанєв. Дали автомашину «ГАЗ-63» повнопривідну, молодого водія першого року служби. Старшина був з нами у кузові, бо у кабіні розташувалась з дочкою жінка Довгазова, старшини тієї застави, куди ми їхали. Була чудова зимова погода, сонячна, з легким морозцем. Машина впевнено набирала висоту по дорозі, яка називалася «вилюшкою», бо повертала то вліво, то вправо. І от за одним з поворотів вліво машина пішла крутіше вгору, але водій передачу швидкості не змінив, а лише додав потужності двигуну. Ми перезирнулися, але подумали: він же водій, він краще знає. Зліва від нас були скелі, а справа  – обрив, так метрів з вісімдесят. Проїхали на такому режимі метрів п’ятдесят. Справа, просто  з  краю дороги росла  одна-єдина арча, стара та покручена.  Проїхали  ще  метрів  тридцять, і двигун став  задихатись. Я сидів  крайнім  зліва і, нахилившись  до  водія,  крикнув  йому, щоб він  переключив передачу швидкості на нижчу. Водій не реагував. Машина заглохла, поволі зупинилась і, наче роздумуючи, повільно покотилася назад під уклін, набираючи швидкість. Стало ясно, треба  тікати  з кузова. Усі почали  метатися, але  ми були в мишоловці. Справа  прірва,  зліва – скеля,  спереду – кабіна, якщо навіть через неї плигати на  кам’яну та мерзлу дорогу – розіб’єшся.

Поки ми в паніці шукали вихід, ліве заднє колесо налетіло на великий камінь, машина перевернулася на правий бік, і ми всі полетіли  вниз. На щастя, на виступі було багато снігу, куди ми, пролетівши метрів вісім, і  повстрявали.  Глянув угору  і  побачив  прямо над  собою  кабіну «ГАЗ -63», що опиралася  на  оту  арчу,  яку  ми  щойно  проїхали. Під  вагою  машини арча  скрипіла, але трималася. Перша думка була про те, що машина зараз звалиться прямо на мене, і я щосили продерся по снігу вправо метри три. «Там же жінка з дитиною, – подумав я і став швидко  вибиратися по снігу нагору. Ми  разом з  іншим бійцем, Анатолієм  Гармашем,  видерлися  на дорогу. Він  був ближче до машини, вскочив  на борт, відчинив  двері кабіни  і  витяг зразу водія, а за ним і жінку з дитиною. Я знизу приймав їх та ставив на дорогу. Більшість з нас одержали  серйозні травми. Тяжке поранення голови отримав старшина Копанєв. Огледівши себе, я виявив незначну подряпину поперек обличчя. Це наша рятівниця  арча  залишила мені свій автограф, коли пролітав крізь її гілки,  щоб не забував.

Вп’яте мій Ангел-охоронець витягнув  мене, в прямому сенсі, з пащі звіра. Було це наприкінці моєї строкової служби там же, на Іранському кордоні. Придумало командування  мені  роботу – «прокласти слід» у тренуванні службової собаки  на  заставі.

За інструкцією я повинен  одягнути дрескостюм вагою в 15 кг, щоб коли вівчарка тебе наздожене, їй було що рвати зубами. Голова твоя буде захищена великим стоячим коміром, а руки, щоб вона тобі їх не повідгризала, захищені дуже довгими та товстими рукавами. Але  Інструкція – це  одне, а «дід» четвертого  року  служби – це  зовсім  інше. Де ж ви бачили  «діда»,  що тягне на собі п’ятнадцять кіло? 

Тому я обмежився лише старою гімнастеркою, щоб подратувати  вівчарку, коли вона мене наздожене. А щоб уникнути її пащі, я повинен був за півгодини до  зустрічі з нею  залізти  десь  на скелю.  Мобільних  телефонів  тоді  ще  не було і в гадках,  тому  ми  з  кінологом домовилися,  що я йду о другій годині й лізу на скелю, а він  із собакою  починає  бігти по моєму сліду. Звірили  годинники – і я пішов.

Пройшовши годину по ущелині, побачив далеко попереду одиноке дерево з пишною кроною. Був сонячний день, я зняв гімнастерку, поклав  її на плече і поволі почав наближатися  до цього дерева. Підійшовши до нього, уважно роздивився стовбур та гілки. Це було ідеальне місце для безпечного чекання на собаку. Навіть по стовбуру дерева були заточені пеньки, певно, нарядами, які ходили по цій стежці та тут відпочивали. Я глянув на годинник – до наміченого часу  було ще 30 хвилин. Я з жалем подивився на це розкішне місце і пішов далі. Не сидіти ж мені на ньому цілу годину. Через 30 хвилин вони побіжать, – думав я, – а ще через півгодини будуть біля мене. Та не пройшовши  і  десяти кроків я зупинився,  оглядаючи дерево. Повернувся і хотів  йти далі, але  ноги не слухалися. Мої ноги відмовлялися іти далі.  Я ліву ногу намагався переставити, потім праву, але разом вони не слухалися  І тут я чітко почув той же лагідний та спокійний  голос у себе в голові: «Іди  сядь  на  це  дерево, швидше». «Та  що я там буду робити цілу годину, не піду», – кажу я собі  і  намагаюся  іти геть  від  дерева. Ноги не підкоряються, стали важкими і нерухомими. А голос вже твердо наполягає: «Піди сядь на дерево, швидше!». «Ну, піду, сяду  туди, але через п’ять хвилин піду  далі!» – уже вголос кричу я  комусь, роздратований тим, що ноги не слухаються. А голос спокійно так, але наполегливо каже:  «Підеш, підеш, гаразд, а зараз бігом на дерево!». У мене, згадую, чомусь з’явилася тривога, я зірвався з місця і, відчуваючи  неймовірну легкість у ногах, побіг до дерева. З розбігу, не зупиняючись, поплигав по сучкам  нагору і зручно вклеїв себе у розкішну сідловину між двома стовбурами на висоті двох з половиною метрів. Із задоволенням, що я такий спритний, глянув  униз  – і… мурахи побігли по  спині. Прямо під  моїми  ногами була розлючена паща величезної вівчарки, яка лютими очима  дивилася на мене. Я зірвав з плеча  гімнастерку і з силою хльоснув її по морді. Вона з риком  вчепилася в тканину величезними іклами і вже не відпустила, доки не прибіг її поводир. Він був мокрий від поту, і, вибачаючись, пояснював, що не вдержав свою Багіру, бо вона ж така сильна. Якби я затримався ще хоч на мить, вона б вчепилася мені в горло.

Вшосте мій Ангел врятував мене від загибелі на моєму робочому місці. Після армії я повернувся працювати на Південмаш фрезерувальником, адже я до армії закінчив ПТУ від цього підприємства. Якось мені дали роботу з обробки чавунних плит вагою 20 кг кожна. Чим більше обробиш з обох боків, тим більше заробиш.

Молодий, завзятий. Роблю «швидкісною голівкою» день, роблю другий, роблю третій та складаю їх позаду себе, через прохід. Досвідчені робітники кажуть: «Не жартуй, хлопче, бо це дуже небезпечно, вже ота чавунна стіна вища за тебе!» Дійшовши «столом» до крайньої лівої  точки, я з полегшенням вимкнув верстат, робота була закінчена. З  радістю  обертаюся  назад, щоб  полюбуватися на цю чавунну стіну за спиною, довжиною в три метри і два метри вгору. Та  раптом не второпаю… Чого вона  так близько біля мене?  І враз, як блискавка, промайнула думка – «вона падає!». Повертаюсь до верстата – вліво не встигну,  вправо  не встигну!  І  тут  знайомий спокійний голос – «Під стіл!». 

Я  миттєво  виконав цей наказ – різко зігнувшись,  нирнув  під  металевий стіл  і, не зупиняючись, вискочив на сусідній ділянці. Неймовірний гуркіт струсонув все навколо.  Сталевий, товщиною у 80 мм стіл мого верстата прийняв на себе удар багатотонної стіни чавунних  плит. Я стояв в обнімку зі шліфувальником Федором, біля якого я вискочив, а він обмацував мене, питаючи, де болить. Тут збіглися люди та почали гарячково розтягувати плити. Зрозумівши, що шукають мене, я різко свиснув. Бліді, як полотно, старший майстер Стригуль та майстер  Аршавський втупили в мене очі і декілька секунд мовчали. Я зрозумів, що вони в шоці, і підняв праву руку. Не передати, з якою радістю вони мене обіймали. За таку «ляпу» на виробництві  вони  б позбулися свободи.            

Це був шостий, найяскравіший випадок, коли Ангел врятував мене. Хто скаже, що нема  зв’язку  з  потойбіччям,  хай кине в мене  камінь.

У  1972 році я в обідню перерву пішов до ЦУМу купити невеличкого портфелика. У частих  відрядженнях  він був необхідним. Відділ шкіряних  виробів знаходився  на першому поверсі під  ескалатором.  Ніяких  дверей не було,  тільки  біля  входу під ескалатор з правого боку на стільці  сиділа  молода дівчина – продавець.

Я вирішив підійти ближче до товару. Зробив  крок, заніс ногу для другого і раптом  в голові  пролунало  тихо, але  наполегливо: «Стій!». Я  миттєво застиг з піднятою  ногою. «Глянь, яка дівчина!» – знову пролунав у мене в голові голос. Я повернув голову вправо, глянув на дівчину, яка сиділа на стільці і опустив ногу на підлогу. Дівчина глянула  на мене, мабуть, чекаючи питання від покупця. У цю мить у мене по лівому вуху промайнув якийсь вітерець. Очі дівчини округлилися, руки підскочили угору, рот широко відкрився, і щось  сильно вдарилося  об  мармурові плити підлоги.   

Дівчина  скрикнула.  На  підлозі  між  ступнями  моїх  ніг  була  велика  вибоїна  у  мармуровій  плиті, а неподалік перекочувалася з боку на бік величезна товстюча викрутка довжиною з півметра.  Глянувши вгору, я побачив в отворі між стіною та  ескалатором обличчя того, хто  впустив  викрутку.  Він  спитав,  чи нікого не зачепило?  Я  мовчки поманив його рукою. Він  прибіг, почав вибачатися. Дівчина накинулася на нього з криком, що він ледь не вбив людину. Порадивши йому прив’язувати  викрутку  до руки, я дав йому 20  карбованців, щоб він спокутував провину  та приніс мені те, що треба. Через п’ять хвилин у мене в руках був невеличкий  чорний  портфельчик, якраз такий, як хотілося, усього за 13 рублів по чеку. На останні 7 рублів  ми з колегами відзначили цей  щасливий  випадок. Сьомий.

Зі мною бувало й таке, коли нічого начебто не загрожує, але якась химерна думка постійно тебе переслідує. Наприклад, років десять тому, влітку був випадок  на дачі. Кожного разу,  забираючись  по дерев’яній старій  драбині  на дах  госпблоку, щоб  налити у бак для душу води, я бачив, що верхня перемичка  драбини хитається. Тому намагався на неї не наступати. Та з деяких пір причепилася до мене одна  кумедна думка – чи зможе людина, падаючи звідкілясь, пальцями рук замортизувати та пом’якшити удар. І з якої  висоти?  Ця думка  приходила до мене, коли  вже  пізно лягав спати. Проходить тиждень, другий, – ця думка  не часто, але знов і знов  з’являлася. Та чого це вона до мене причепилася? – думав я, а все ж обмірковував такий варіант. І ось одного разу, набравши до баку води, скинув шланг, підійшов до краю даху,  але  в цей час мене покликав  сусід. Я, кваплячись, наступив на верхню перемичку драбини, вона відлетіла – і я полетів  вниз  головою. У долі секунди промайнула думка: «Спружинити!».  І тільки мої пальці  торкнулися землі, у мозку  пролунала  команда – голову і руки – вбік!  Я ледь встиг це зробити, вдарився правим плечем об землю і знепритомнів. Незабаром мою зламану  ключицю  зростили, усе загоїлося.  Та ще довго  боліли пальці рук, які, я впевнений, своєчасно замортизували і врятували мені обидві  руки. Бо я падав, виставивши їх уперед. І міг би зламати не тільки руки, а ще й шию. Механізувавши подачу води до баку, більше туди не лазив.

Шановні земляки! Впевнений, що не тільки мені одному пощастило чути голос святого Ангела. Дуже хотілося б почути ваші розповіді про випадки, коли вам пощастило врятуватися за підказкою голосу Ангела, або коли він не дав вам зробити те, що привело б вас до біди. Будемо вдячні Великому Творцю нашому та його посланцям – Ангелам  за  ту казку, яку вони нам кожного дня дарують,  –  за життя!